Пост для тих, хто в окопах. Для тих, хто дуже втомився

Цей пост я пишу для тих, хто в окопах. Для тих, хто дуже втомився. Для тих, хто щодня воює з питанням – коли вже демобілізація, рік уже минув, скажіть, скільки мені ще треба протриматися?

Ми сидимо в обороні, даючи час нашим штурмовим підрозділам укомплектуватись. І вони комплектуються. Багато хто проходить підготовку в країнах НАТО. Нам заходить західна техніка та боєприпаси. Її недостатньо, щоб і готувати штурмові бригади, і насичувати війська в активній обороні. Тому дефіцит. Тому в противника більше всього, ніж у нас.

Але наше завдання вигризати кожен новий день для тих, хто піде вперед. І вони мають бути добре укомплектовані та бути на голову краще підготовлені, ніж ворог. Тому що ми в обороні – а їм доведеться штурмувати й вести маневрову війну. Без окопів, прикриваючись бронетехнікою. Їм буде непросто, бо недостатньо підготувати угруповання, яке просто десь знову прорве фронт, як на Лимані чи Харкові. Ні, цю чуму треба знищити повністю. Розбити фланговими атаками, здійснити прориви в глибокий тил, збити їхню авіацію, що прикриватиме їхні підрозділи, загнати тисячі людей у ​​котли, зайти до Криму. Тому що велика помилка – не добити ворога в головній битві.

Тому зараз і нарощується виробництво ракет та 155 мм боєприпасів. Тому нам передають танки – це зброя прориву оборони. Тому командування не кидає в бій недоукомплектовані резерви. Ставки надто високі, на цю битву буде поставлено майбутнє України. І ми не можемо собі дозволити програти.

Ми сидимо в обороні, як Нічна варта із серіалу «Гра престолів». Наше завдання протриматися проти орди Білих ходоків, доки не прилетять дракони. І ми стоїмо. Втомлені. Змерзлі. З купою болячок, що ожили в нас за цей рік. Але ми продовжуємо стояти.

Повірте, усі роблять, що можуть, тими силами та з тими можливостями, що в нас є. Ви багато чого не бачите, що відбувається набагато далі ваших окопів. Ви не бачите, як «очі в небі» постійно аналізують передову, щоб відкоригувати залп по артилерії супротивника, що розгортається, штурмовій групі, що концентрується перед штурмом, або Сонцепеком, що вже виїхав на позицію, щоб звалити пекло на ваші окопи. Ви не бачите, як вночі виходить розвідка й мінує дороги, якими можуть вискакувати на ваші позиції ворожі танки. Ви не бачите артилеристів та офіцерів, що займаються координацією та коригуванням, що сплять по 3–4 години на добу, і часто, коли набираєш такого, розумієш з голосу, що він уже не особливо розбирає хто йому дзвонить і щодо чого, але він не може лягти поспати, бо робота не закінчена. Ви не бачите пілотів на «мавіках», які щодня і щоночі скидають бомби як на розвідгрупи, що підбираються до ваших окопів, так і на штурмовиків. Ви не бачите роботу РЕБівців, які пересварилися вже з усіма пілотами БПЛА, але, як можуть, намагаються не допустити до вас «Орлан» у небі або «мавік» із підвішеним «вогом».

Усі працюють. Не всі професійно, але як можуть. І цього не завжди достатньо. Але це війна. Наш ворог не простить і не буде нас жаліти. Це я можу сказати точно. На останньому штурмі чотири наші бійці, що вирішили здатися в полон і вийшли з піднятими руками, були розстріляні впритул. До цього штурм позиції стримували 3 особи протягом декількох днів. Ми всі гвинтики в цій військовій системі, що бореться з російською чумою, і вам найважче. Та я прошу вас – протримайтеся.

Танкові екіпажі готуються. Снаряди незабаром мають прийти. Найтемніша ніч перед світанком.

Я розумію ваші претензії до тих, хто в тилу, хто ігнорує вашу жертву. Тих, хто не подав вам руку допомоги, коли вона була так потрібна. Тих, хто не прийшли й не допомогли, і внаслідок цього в нас більше втрат. Я вас розумію. Але ви тут не для того, щоби порівнювати себе з ними. Ви маєте за що воювати. За рідних. За близьких. За тих, кого з нами вже немає. І вони всі варті того, щоб ми знайшли в собі сили й тримались. Тримались до того моменту, коли до лав Білих ходоків почнуть вриватися наші дракони й ти сядеш у роздовбаний армійський пікап чи вантажівку й поїдеш збирати свої речі перед відправкою до ППД. Колись це станеться і це буде найближчими місяцями.

Але сьогодні треба стояти. Усім нам. Треба. Бо якщо здати одну позицію – ти прирікаєш на фланговий штурм своїх сусідів, які до цього вперто стримували вал нечисті.

Ми в обороні, нам важко й ми не боїмося про це говорити. Так, нам тяжко. Так, нам важко. Так, треба стояти.

Так, ми встоїмо.

Тримайся, мій брате в окопі. Наша варта незабаром закінчиться. Ми дочекаємось цього дня разом.