Медицина й політика: «Не нашкодь!»

В Україні поети теж традиційно мають серйозне суспільне «навантаження» («Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети!» - Євген Маланюк). Але до цього додається й інша традиція: суспільно-політичної активності професійних медиків. Сергій Подолинський та Іван Липа, Іван Луценко та Микола Плахотнюк, Степан Хмара та Юрій Щербак… Я назвав лише декількох – насправді за останні півтораста років такий список має налічувати десятки й десятки прізвищ. І якщо поетам у політиці можуть допомогти загострене почуття несправедливості та внутрішня потреба артикулювати висловити настрої людей, то лікарям стає у пригоді вміння ставити діагнози – що індивідуальним, що соціальним організмам.

Але і першим, і другим, якщо вони починають оцінювати політичні процеси та давати політичні поради (не кажучи вже про створення політичних програм) конче потрібні професійні знання, а не лише спостережливість й інтуїція. Інакше виходить кепсько. Так само, до речі, як і в тих «політичних менеджерів» і «політконсультантів», які цих знань або взагалі не мають, або в найкращому разі прочитали декілька книжок англійською чи російською мовами, ідеї яких аж ніяк не корелюють із українською дійсністю…

Сьогодні в Україні теж є лікарі, які або прямо включені у політику (скажімо, як депутати чи чиновники високих рангів), або в силу свого статусу як професіоналів високого ґатунку не можуть (чи не хочуть) ухилятися від публічного коментування її. Проте не завжди медична фаховість поєднується з політичною та політологічною. Так, звісна річ, було завжди, та коли це відбувається на твоїх очах, стає, з одного боку, якось ніяково (така поважна людина, але ж…), з іншого – лячно: а що, коли хтось надихнеться сказаним і почне використовувати на практиці непрофесійні політичні рецепти?

Лише два, але красномовні, приклади.

Ольга Богомолець, представниця уславленої лікарської династії, талановита співачка, громадянська активістка, а разом із тим народний депутат України. Винесімо «за дужки» критику нею медичної реформи – це окрема тема. А от на останній її блог на УП, присвячений проблемі реінтеграції Донбасу, варто звернути увагу. Зветься цей текст так: «Реінтеграція Донбасу: гроші в обмін на лояльність». Він містить, з одного боку, описання ситуації на нинішньому Донбасі, зроблене вдумливим лікарем-діагностом, який звик помічати наче й незначні, але насправді важливі дрібниці, з іншого боку – низку висновків, зроблених на основі цих спостережень. І от з деякими цими висновками аж ніяк не випадає погодитися. Скажімо, що «реінтеграція Донбасу можлива лише за однієї умови: коли Україна дасть населенню окупованих територій роботу, достойні зарплати і пенсії». Умова ця необхідна, але недостатня.

По-перше, без жорсткої протидії найрізноманітнішим формам російської агресії (від пропаганди до дій промосковських угруповань) нічого не вийде. Традиційно на Донбасі поважають тих, хто сильний. Потрібні безжальна «зачистка» всієї території Донбасу від кримінальних угруповань і «п’ятої» колони, своєрідна «денацифікація», коли сепаратисти та проросійські сили не будуть допущені до публічної політики. По-друге, дати найближчим часом «достойні зарплати і пенсії» жителям регіону можна тільки за рахунок злиднів усієї іншої країни. А от можливість працювати і не озиратися ані на бойовиків, ані на різних «смотрящих» дати слід. І це вже буде істотним полегшенням для притомної частини жителів Донбасу. По-третє, формула «гроші в обмін на лояльність» у цьому регіоні далеко не завжди спрацьовувала й сумнівно, що спрацює в майбутньому. Хіба «русскую весну» 2014 року підтримали лиши люмпени? Хіба лише злидарі взяли зброю в руки та пішли в терористичні загони? Ні, певне число жителів Донбасу поводитиметься більш-менш лояльно тільки в разі, якщо відчує силу Української держави і боятиметься покарання за свої незаконні дії. Інші підходи – небезпечна утопія; Богомолець пише, що «всі, зрештою, хочуть одного: безпеки, спокою та добробуту. І тоді більше ніколи ні в якого сепаратизму не буде жодного шансу». Ні, кожен десятий житель України, як свідчить соціологія, хоче Путіна більше, ніж добробуту…

Харківський лікар-педіатр Євген Комаровський – не політик, і ставати ним не збирається. Проте в публічних виступах не уникає політичних сюжетів. От і в недавньому інтерв’ю на телеканалі «112 Україна» він висловив кілька думок з приводу чинної політичної ситуації в державі. Знов-таки, виносимо «за дужки» його оцінку медреформи і тих, хто її проводить. Звернімо увагу на інше. На цю блискучу формулу: «Я через неделю после Майдана написал в Facebook, что главный реформатор в стране – это министр внутренних дел. Если в стране не будет порядка…» Чи на іншу: «Хотите что-то изменить – любой государственный чиновник должен лечиться только в Украине и только украинскими лекарствами, и ездить только на наших автомобилях, и ходить только в наших ботинках, и носить наши часы!».

Але поряд із цим маємо щонайменше непродумані формулювання. Скажімо, Комаровський говорить, що «наша страна – независимое нейтральное государство». Але нейтралітет – це дуже непростий статус, який досягається цілою системою міжнародних угод, а не декларується самою державою. Такої системи зобов’язуючих угод щодо України не існує. Чи інше його твердження: «Я бы сделал три государственных языка: украинский, русский, английский». Навіть якщо не звертати увагу на інші аспекти проблеми, то залишаються питання: а чи здатна Верховна Рада ухвалити законодавчі акти із аналогічними змістами на цих трьох мовах, чи можливо оформити на них увесь документообіг у країні, скільки коштуватиме все це задоволення і як, зрештою, багатомільярдні витрати на все те відіб’ються на освіті, охороні здоров’я, рівні добробуту пересічних громадян тощо?

Вельми дискусійним є ще один пасаж Комаровського: «Каждый человек, который сейчас в такое страшное время пытается разделить украинцев, выбирая памятники, выбирая, на каком языке им говорить, каких певцов слушать, – это враг Украины, настоящий, подлинный враг. Когда человек из Львова, сидя в Киеве, рассказывает мне в Харькове, как назвать улицу, – это убийство моей страны. И это надо немедленно прекратить». Невже ж пам’ятники тоталітарним вождям об’єднують Україну? Ба більше: саме логіка формули про «людину зі Львова» і провокує розкол України, бо можна відповісти: «Чого хтось із Харкова вчить львів’ян, як лікувати дітей?». Чи, може, лікар Комаровський вважає, що медицина потребує спеціальних знань, а історія та політологія як науки – ні?

Ну, а це твердження навіть коментувати якось ніяково: «Украинская война – это война верхов, это не война российского и украинского народов. Я в этом не сомневаюсь ни секунды». Чи інше: «Заставить Путина уйти из Украины сможет только тот украинский политик, который будет с ним разговаривать». Краще би Комаровський мовчав, коли розмова переходила на певні теми. Бо він демонструє тут навіть не наївність чи неосвіченість, а безвідповідальність популярної персони, яка мала би зважати, чим може відгукнуться сказане. Й одразу пригадуються класичні медичні (і хіба тільки медичні?) формули: «Не нашкодь!» - і: «Лікарю, зцілися сам!».