Ставка на «новітніх хунвейбінів»?

Радіо «Свобода» зробило добру справу: воно опублікувало на своєму сайті фрагменти виступу Святослава Вакарчука (що фігурував як «український музикант, лідер рок-гурту «Океан Ельзи», композитор, громадський діяч») на випуску Української академії лідерства (Київ, 23 червня 2018 року), присвячений владній системі України і нагальним потребам радикальних змін у ній. Чому «добру»? Бо ще один, і не зайвий раз, наочно засвідчено, з одного боку, справді конечну потребу змін в Україні, з іншого боку, не менш конечну бездарність С. Вакарчука як мислителя й політика.

Хтось, можливо, обуриться: як це так, вживати такі різкі вислови на адресу знаного діяча культури, якого – за даними соціологів – у разі президентських виборів підтримали б мільйони людей! Шановні читачі, визначний, навіть геніальний митець не обов’язково є талановитим політиком і мислителем. Свого часу з Україною зіграла злий жарт неабияка популярність письменника Володимира Винниченка, помножена на його ораторський хист. Результат? Аж двічі Винниченко, який у 1917-18 роках очолював уряд (Генеральний секретаріат), а у 1918-19 роках – Директорію (найвищий владний орган із диктаторськими повноваженнями) призводив Україну до катастрофи. І потім, в еміграції, він так і не зумів осягнути сутність історичних процесів; уявіть лише, що «демон революції» Лев Троцький у середині 1930-х дійшов чіткого висновку: Радянський Союз став новою формою шовіністичної Російської імперії, тож єдиний порятунок для України – це революційний вихід з СРСР з тим, щоби в майбутньому не мати нічого спільного з Росією, а стати членом об’єднаної на засадах самоврядування трудящих Європи. Натомість щирий українець Володимир Винниченко в романі «Слово за тобою, Сталіне!» з промовистим підзаголовком «Політична концепція в образах» (1950 рік!) покладає надії на трансформацію світу на засадах нового справедливого ладу (утопічної «колектократії»), яку здатен запровадити лише особисто «вождь усіх народів», він же «найкращий друг фізкультурників»…

На що ж орієнтує випускників Української академії лідерства визначний музикант Святослав Вакарчук? Він стверджує: «Нам потрібно змінювати систему». Так, потрібно. Проте що саме змінювати? Ось поле змін, окреслене Вакарчуком: «Що таке система? Це політики, які керують нами. Це правила, які усталені, на жаль, не нами з вами, але за якими ми зараз змушені жити. Система – це великий пост-гоббсівський Левіафан, який живе своїм життям, але змушує нас підлаштовуватися під себе». Стоп-стоп! Виходить, що ця система існує десь «там», вона «живе своїм життям», поза пересічними українцями, тим більше, випускниками Академії. Перепрошую, але зараз не часи Гоббса, тож освічена людина має розуміти: жодна політична система не здатна існувати без масових елементів, які становлять її основу. Ані Сталін, ані Гітлер не могли б чинити свої злочини проти людства та людяності без масової підтримки, без залучення десятків мільйонів «гвинтиків» до своїх тоталітарних систем. Так, були незгідні, були «внутрішні емігранти», були просто байдужі до всього, крім власного виживання, люди, проте всі вони становили меншість. За даними аналітичних структур влади Третього Райху – 10-15%. Можливо, дещо більше. А скільки в Україні тих, хто ніколи не візьме на виборах сакраментальну «гречку» у різних її варіантах? Більше? Так, більше. Та чи набагато? А які речі засвідчує той факт, що лише 56% українських громадян не згодні визнати суверенітет Росії над Кримом? Ой…

Але звернімося знову до виступу Вакарчука.

«Що характеризує цю систему найбільше? Слово «страх». Вона боїться всього на світі. Вона боїться своїх виборців. Вона боїться втратити гроші, які були вкрадені. Вона боїться міжнародних організацій – Міжнародного валютного фонду чи Світового банку. Вона боїться Америки, вона боїться Росії, вона боїться Китаю, вона боїться Євросоюзу, вона боїться всіх. Але найбільше вона боїться вас. Тому що ви справжні, тому що ви мудрі, тому що ви – вільні.

І ви маєте знати і відчувати цей страх. І ви маєте стати мисливцями за нечесністю, мисливцями за безвідповідальністю, мисливцями за корупцією, мисливцями за архаїчним бажанням триматися за все погане. Ви маєте стати мисливцями і маєте відчувати страх цієї жертви, за якою ви полюєте. Тому що ніщо так не надихає, не надає успіху мисливцю, як страх жертви. Нехай вони знають, що ви знаєте, що вони вас бояться. Нехай вони знають, що ви знаєте, що вони мають піти».

Коментуючи цей пасаж, я б міг обмежитися нагадуванням про письменницю, яка в 2010-11 роках постійно наполягала: мовляв, «Янукович не страшний, він – смішний», а потім «сіла в танк» й оголосила себе ледь не провісницею Революції Гідності (скільки найкращих українців убив режим «смішного Януковича»? і хто закликав Кремль «навести лад» у Криму й усій Україні?). Проте я зверну найбільшу увагу на тезу про те, що чинна система «найбільше вона боїться вас», бо «ви справжні, ви мудрі, ви – вільні». Якщо хтось не знає, то ось інформація до роздумів: Українська академія лідерства приймає юнок і юнаків віком 16-18 років на 10-місячні курси навчання. І все! Чи може морально чесна й інтелектуально відповідальна людина говорити такі речі юним співгромадянам, що не мають належного життєвого (а тим більше лідерського) досвіду, кидаючи їх у бій проти чинних політиків – а чому, до речі не проти олігархів, які тримають у своїх лапищах переважну частину економіки, політики та мас-медіа?

І взагалі: лідерські якості молоді наразі формуються та перевіряються у бойових підрозділах ООС й у лавах волонтерських організацій, чи не так?

А Вакарчук не вгаває: «Ви маєте прийти на їхнє місце. Вони відчувають це кожного дня. Подивіться, як вони маніпулюють всіма нами на телебаченні. Подивіться на те, що вони пишуть в Інтернеті і ЗМІ…» Здається, Наполеон говорив, що найкращим солдатом є шістнадцятирічний хлопець, бо вій нічого не боїться. Солдатом! Але ані лейтенантом, ані полковником, ані маршалом. Та і для вирішальних ударів у вирішальних боях імператор тримав біля себе т. зв. «стару гвардію». При її формуванні закладено такі вимоги до кандидатів: патріотичні переконання, участь не менше, ніж у трьох військових кампаніях, наявність бойових поранень, вік не молодший за 25 років, особиста грамотність. Натомість інший знаний політик, навпаки, вважав освіченість і життєвий досвід лихом, тому для здійснення своїх революційних перетворень кинув у бій студентів молодших курсів і старшокласників. Звався цей політик Мао Цзедун, а його «гвардійці» - хунвейбінами. Читачі «Дня», гадаю, знають, якою катастрофою стала для Китаю «культурна революція». Крім того, ці читачі навряд чи належать до числа тих «усіх нас», якими маніпулює система за допомогою телебачення.

І нарешті. «Ви як мисливці проти системи маєте вцілити в неї і знищити її для того, щоб більше ніколи вона не роз’їдала як ракова пухлина цю багатостраждальну країну, яка заслуговує на зовсім інші речі, - прорік Вакарчук. – Цей талановитий народ так багато страждав, цей талановитий народ так багато використовували, цей талановитий народ так багато разів був маніпульований, що вже настав час сказати: досить». Пане музиканте, «ця країна» зветься Україною, а «цей талановитий народ» - українцями!

Утім, переконаний, моя критика на адресу інтелектуальних вправ Святослава Вакарчука буде сприйнята як «брехня й маніпуляції», спрямовані проти того, хто «бореться з цією системою». А, як сказав він сам, «це тільки підсилює мою впевненість, що те, що я роблю, є правильним…» Сумно, якщо це так. Бо в підсумку талановитого музиканта використають (і викинуть на смітник) певні олігархічні клани, які прагнуть перемогти у боротьбі за владу під дуже й дуже прогресивними гаслами та за сприяння малодосвідченої молоді.