Україна. Біженці. Глухі кути

Про це заявив постійний представник програми розвитку ООН в Україні Ніл Вокер під час дискусії «Ключ до мирного порядку денного – в руках внутрішньо переміщених осіб України». Він наголосив: «1,6 млн. внутрішньо переміщених осіб зареєстровані в Україні», додавши до цього, що влада не створила комплексну стратегію роботи зі внутрішньо переміщеними особами, яка реалізовувалася б державними органами.

Справді, дев’яте місце – це серйозно. Вслід за Сирією, Іраком, Південним Суданом, Колумбією, М’янмою… І те, що відсутня стратегія роботи з цими людьми – величезна прогалина, якщо не сказати більше, в діяльності уряду. Проте не можна все списувати на уряд, парламент і президента України: є щонайменше дві серйозні причини, причому взаємопов’язані, які заважають виробити таку комплексну стратегію. Й обидві пов’язані з позицією ООН та інших авторитетних міжнародних структур.

Почнімо з бюрократично-правової, якщо її можна так назвати.

Заходжу я на офіційний сайт Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR), присвячений внутрішньо переміщеним особам (Internally displaced people), і бачу, що дані щодо таких осіб там приводяться станом на 2014 рік, причому щодо нашої держави йдеться лише про тих, хто кинув свої домівки «з причини війни у східній Україні». Наче не було хвилі біженців із окупованого Криму, наче взагалі не було цієї окупації. Що ж, я сподівався найти на цьому сайті найсвіжіші й найточніші дані, проте, як бачимо, неефективна бюрократія притаманна не лише Україні.

UNHCR з моменту створення у 1950 році займається біженцями, а з 1972 року – і внутрішньо переміщеними особами. В чому тут різниця? Біженцем визнається особа, яка «перебуває поза межами рідної країни внаслідок добре обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування через свою расу, релігію, національність, приналежність до певної соціальної групи або політичні погляди, і не може або внаслідок таких побоювань не бажає скористатися захистом своєї країни» (Конвенція 1951 року про статус біженців). Натомість особи, переміщені всередині країни, на сайті UNHCR визначаються як люди або групи людей, які були змушені рятуватися втечею або покинути свої будинки або місця проживання, через або для того, щоб уникнути наслідків збройного конфлікту, ситуації загального насильства, порушень прав людини або стихійних лих/техногенних катастроф, і які не перетнули міжнародно-визнаний державний кордон країни.

У самій назві останньої категорії осіб – велика облуда. Хто «переміщав» цих людей? Держава? Так це стосується невеликих груп, скажімо, сімей вояків ЗСУ чи ВМСУ, які змушені були полишити окупований Крим. Інші просто тікали, і не лише через переховані вище причини, а й нерідко через те, що біженці – «внаслідок добре обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування через свою расу, релігію, національність, приналежність до певної соціальної групи або політичні погляди». Тут можна опустити хіба що расу, все інше діє і щодо кримських татар, які змушено покинули Крим, і щодо певного жителів Донбасу, які тікали з рідного краю.

Чимось схожа облуда існувала, до речі, за радянських часів. Усіх, хто тікав від Гітлера, тоді звали «евакуйованими». Але ж евакуйовані – це ті, кого більш-менш організовано вивозили з зони боїв, в глибину СРСР. А чи не половина з тих, хто потрапив до цієї категорії, насправді були біженцями, тобто людьми, які самотужки тікали від нацистів. А це куди гірша ситуація – сам знаходь житло, сам – роботу, сам – харчі. Знаю це не лише з теорії чи з мемуарів знаних осіб – біженцями були родини обох моїх батьків. Підвівши всіх під один копил, сталінська держава зняла з себе відповідальність за тих, хто самотужки тікав від нацистів, оскільки вона, ця держава, нездатна була їх ані захистити, ані евакуювати. А в підсумку вийшла «справна цифра» – он скількох ми змогли евакуювати, от які ми молодці, слава партії!

Так от: як на мене, ті люди, які змушені були тікати з дому внаслідок іноземної агресії, не можуть бути поставлені до одного ряду з потерпілими від стихійного лиха чи внутрішньої громадянської війни. Бо ж маємо абсурд: палестинські араби, які живуть на території Палестини, у секторі Газа, де діє палестинська адміністрація, вважаються «біженцями» (до речі, вже у п’ятому поколінні, тож число цих «біженців» постійно зростає), а от грузини, яких силою вигнали російські окупанти з Південної Осетії й Абхазії, - це лише «внутрішньо переміщені особи». Дивні, якщо не сказати більше, правила; але за будь-яких обставин Україна мусила би на всіх рівнях порушувати питання про зміну статусу жертв російської агресії (не лише українців, а й грузинів) і про спеціальні програми ООН для допомоги їм. Бо це ж мають бути дещо різні програми та стратегії, чи не так?

Друга «сторона медалі» і друга причина – це об’єктивно різні наміри тих, хто змушений був покинути рідні домівки внаслідок російської агресії. Частина з-поміж моїх знайомих родом із Донбасу категорично не налаштована туди повертатися – вони не бажають мати жодних справ зі своїми колишніми сусідами та друзями. Частина не проти переселитися на постійне проживання до Польщі, Чехії чи Німеччини (і вже робить це). А частина хотіла би після закінчення війни та виведення російських військ повернутися додому. Ясна річ, що тут, знов-таки, під один копил усіх не підведеш. І якщо можна (і потрібно!) критикувати Кабмін, то за те, що він не обстоює специфічні інтереси біженців (передусім політичних) із Донбасу та Криму в ООН й інших міжнародних організаціях, перед урядами країн Євросоюзу, США та Канади, та що він не розробляє цільових програм для кожної з категорій цих біженців, не допомагає їм ретельно осмислити свій вибір і реалізувати його.

Ну, а найголовніше – це стратегія повернення «ЛДНР» під реальну, повну, а не формальну українську юрисдикцію, тобто без російських окупантів, їхніх маріонеток, бандугруповань під виглядом «народної міліції» тощо. Спершу «ЛДНР», а потім Криму. Тільки таке повернення забезпечить остаточний вихід із тих глухих кутів, з якими пов’язана проблема «внутрішньо переміщених осіб».