Дипломатія емоцій не працює. Потрібно починати дипломатію справ

Гарним тоном, який задається Печерськими пагорбами, стало накидування на наших партнерів, яке доходить інколи до відвертого хамства.

Але в цих емоціях ми демонструємо повну неспроможність до того, щоби проаналізувати ситуацію очами Заходу та вибрати відповідну стратегію нашої поведінки.

Можна пред‘являти скільки завгодно претензій до політичної волі США та країн ЄС. Але давайте уявимо гіпотетичну дзеркальну ситуацію, поставивши самих себе на їх бік.

Уявімо, що ми перемогли. Країна розвивається, все у нас більш-менш нормально. І ось за якісь п’ять років Росія починає вторгнення до Казахстану. Якою буде наша реакція та наші дії?

Беру на себе сміливість спрогнозувати, що тактика України буде ідентична тактиці Заходу у нинішній ситуації.

Ми будемо готові постачати допомогу та зброю. Але в тих об’ємах, які не будуть підважувати нашу національну безпеку. Не будемо чинити перепон та навіть будемо допомогати тим нашим добровольцям, які зголосяться стати до оборони Казахстану. Але давайте будемо чесні самі з собою. Чи будемо ми мати суспільний консенсус щодо того, щоби надати Казахстану гарантії безпеки, які можуть мати наслідком вступ України у війну на боці Казахстану? Дамо на це чесну відповідь: такого суспільного консенсусу не буде. Ми будемо мати суспільну дискусію щодо того, а чи зробив Казахстан усе можливе для підготовки власної оборони. Чи була його політика останніх років направлена на відбиття агресії. Чи можемо ми вступати у війну на боці країни, яка багато років перебувала в ОДКБ, тощо. Політики, які будуть пропонувати надати гарантії, сприйматимуться маргіналами та втрачати власні перспективи.

Навіщо далеко ходити? В нас є приклад 2008 року. Коли принципова позиція Віктора Андрійовича Ющенко щодо збройної допомоги Грузії остаточно зруйнувала його перспективи до переобрання. А суспільство воліло перебувати на боці тих політиків, які говорили про нейтралітет та невтручання.

Далі.

Можна скільки завгодно вважати, що розширення НАТО багато років відбувалося за принципом «сучий син, але наш сучий син». Авжеж, та ж Туреччина чи Греція 50-х років не могли сприйматися як взірці демократії. Але ті часи минули. Світ змінився. Це треба сприймати як погодне явище. Ми не нарікаємо на дощ, не сваримося з дощем на вулиці та не говоримо про відсутність політичної волі у Перуна під час зливи. Ми беремо з собою парасольку.

Дивіться далі. Світові лідери прямо кажуть про системні проблеми України під час війни. Говорячи про явища пов’язані з корупцією та якістю державного управління. Це – не відмовка. Це нормальна реакція людей, які вкладають мільярди доларів в підтримку України. Корупція в контексті війни сприймається таким чином. Знову уявіть себе на місці партнерів.

Припустимо, ви регулярно відсилаєте конські донати якійсь гіпотетичній благодійній організації. Але з часом дізнаєтеся, що частина ваших грошей йде не на заявлені цілі, а на покупку мерседесів та квартир керівникам цього фонду. Ці факти розростаються. З’являється більше доказів. Ви звертаєтесь до цього фонду із зрозумілим меседжем: пацани, якось не по понятіям так себе вести, може замість мерседесу ви все ж таки нагодуєте ще декілька тисяч безпритульних? І ще, поясніть, навіщо для вашої діяльності ви найняли на постійну велику зарплатню п’ятьох масажистів, тренера по фітнесу, двох мішленівських кухарів, кальянщика та будуєте спа-центр?

Погодьтеся, логічні питання. І що ви чуєте у відповідь: це неповага до нашої героїчної боротьби за перемогу над голодом! Чого ви хочете від нас? Хочете, ми наймемо Ханса Ціммера за два мільона баксів, щоби він написав гімн на вашу честь та кожен ранок будемо вам дякувати, співаючи гімн усім колективом? Ми не розуміємо ваших претензій! «Я не такая, я жду трамвая»!

Що ви відчуєте в такий момент, з огляду на те, що ви як ввічлива та відповідальна людина не хочете виносити сміття з хати та публічно не заявляєте про факти та підозри? Думаю, що ви відчуєте офігенну фрустрацію від такої наглості.

Звичайно, всередині України зараз діє пакт «не на часі». Але замовчування геморою не означає, що він розсосеться сам по собі чи що про нього не будуть знати ваші лікарі.

Але ні. Ми включаємо дурочку національного масштабу та вважаємо, що усі непублічні зауваження партнерів щодо кадрових питань та того, що українська вертикаль поводить себе з точки зору схем та розкрадань як у останній день Помпеї – це від неповаги! Ми такі великі, а нас не поважають! Чия це риторика? Який діяч та яка країна демонструє таки модель поведінки роками? Нагадати?

Емоціонування, гасла та комсомольський запал деяких наших політиків протримали ситуацію трохи більше року. Але ця схема вже не працює. Заради виживання треба починати показувати дії, які переконають не просто політиків, але й Західні суспільства, в тому, що ми є «не словом, а ділом» частиною Європейської цивілізації.

Я багато разів писав про те, що на Заході цю війну сприйматимуть як власну тільки у випадку, якщо ми доведемо, що Україна вже зараз є країною Заходу. А не маленькою Росією, яка воює з великою.

Я впевнений, що на закритій частині саміту деякі позиції щодо цих явищ та кадрів були вкотре доведені до нашого президента. М’яч на нашому боці. Відмова від політики підліткових образ та перехід до політики відповідальних рішень стане запорукою того, що ми не втратимо того величезного кредиту довіри та поваги, який був вибороний звитягою українського народу починаючи з 24 лютого 2022.

Втім, подивимось на те, які політичні рішення будуть ухвалюватися літом та восени. Вони будуть справжнім маркером того, чи усвоєні нами уроки Вільнюсу.