Чим пахне сіре, або Як жити після вільнюського саміту

Нині, коли Велика війна перевалила за 500 днів, чимось таким особливим пахне повітря в Україні. Чим саме? Одразу й не скажеш, можливо, це запах сірого... А що, колір може пахнути? Може, виходить. Так пахне все в житті, коли ти втрачаєш перспективу, нехай вона і придумана, коли втомився чекати чогось конче необхідного, того, що, здається, належить тобі по праву.

Український тил втомився від війни. Цю втому відчули і найвідданіші волонтери, і найпатріотичніші патріоти. Давайте визнаємо: нас гризе депресія. Її «запахами» переповнена моя стрічка у ФБ і – знаю – не лише моя. Обвал злого песимізму після саміту НАТО у Вільнюсі, якого так чекали, чиї результати були прогнозованими і давно ні для кого не були секретом – це все теж через те саме: дуже хотілося чуда, попри все, попри очевидну реальність – вирватися з сірої повсякденності безкінечної уже війни, перестати вдихати сіре...

А в перші дні лютого і березня – і потім ще кілька місяців – було ж не так. Попри все – важенний удар смертельного ворога, про@баний Південь, армію, якій перед вторгненням «союзнички» не дали нічого, крім «партизанської» зброї, і тої – кіт наплакав, і лише за якийсь місяць до 24 лютого... Тут ще довго можна перелічувати, але не буду. Я про інше: після того, як ворога розбили під Києвом і потопили «Москву», ми всі потрапили під ефект «перших днів і перших успіхів, яких ніхто не чекав». Нам тоді «підсвідомилося»: от ще трошки, от ще мить, ще – і все повернеться, буде «як було». Цілком природня реакція. Як і похмілля після неї – природнє.

Ніщо, нікуди уже не повернеться. Не повернуться загиблі, не відродяться ті саме плани і той же кайф від життя. І тому залишається лише вірити в Перемогу, а коли вона буде – ніхто й близько не знає.

Що з тим робити? Тут без порад. Лише спроба провести аналогії, адже подібне переживали в різні часи різні народи. От Друга Світова війна. Як же не хотіли знову воювати французи та англійці! Ветеранам Першої Світової – лише десь по 40 років було, вони дуже хотіли жити на повну в завойованому ними мирному світі і добре знали, що таке війна. Мабуть, у 1939-му вони теж надіялися: от зараз все повернеться, як було. А в 1941-му – так само думали українці. А довелося всім для перемоги над ворогом людства на довгі воєнні роки вдихнути того безкінечного чекання, тої зосередженості і самовідданості, яким не потрібне щоденне підживлення райдужними емоціями.

От і по нас вдарило це сіре чекання, воєнні будні. І кожному треба своє робить і, звісно, вірити і молитися в «індивідуальному» порядку. Десь воно все складається…

Переможемо. Слава Україні.