Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Анексія Криму у 2014 році: це було схоже на масове божевілля

    • Юрій Луканов

      Журналіст

    • Розсилка
    Анексія Криму у 2014 році: це було схоже на масове божевілля

    Сьогодні ми вже не такі наївні. Дивимося назад і оцінюємо все критичним оком

    Наступного дня після того, як московити захопили будинок уряду і Верховну Раду Криму, я був у Сімферополі. Не Майдан, а саме події цього дня п'ять років тому розкололи час на до і після. Після трагічних подій на Майдані втомлений емоціями мозок не сприймав все це як щось надзвичайне, як щось таке, що просто не вкладається у рамки всього попереднього плину життя. Лише потім прийшло усвідомлення, що мирного колишнього часу, коли конфлікти між країнами не виглядали нерозв'язними, вже не буде. Або вони нас, або ми їх. Іншого не дано. Війна триває і досі. В тому числі інформаційна .

    Дорогою до сімферопольского аеропорту, де з'явилися «зелені чоловічки», таксист, узнавши, що я з Києва, розповів, що його знайомі були на Майдані, де їм платили по 1000 доларів за місяць, але водночас накололи якоюсь наркотою і вони зараз в лікарні лежать. Я став просити його, щоб він після аеропорту відвіз мене до цієї лікарні, бо «цих негідників з Майдану треба викрити, написати про них статтю».

    Таксист відповідав щось на зразок, що це не його знайомі, а родичі його знайомих, але він їм цілковито довіряє. Тоді я почав наполягати, щоб він дав телефон своїх знайомих, аби через них зв'язатися, бо «про такі злочини Майдану» неодмінно треба написати. Таксист знову з'їхав - вже не пригадую як. Тоді я припинив прикидатися дурником і сказав йому різко, щоб він не повторював дурні плітки, бо виклядатиме не найкращим чином. Це було необачно з мого боку, бо таксисти , як відомо, з тих, які можуть закласти в першу чергу.

    Дуже характерний епізод стався у готелі. Російський журналіст голосно розмовляв телефоном і сказав, що котрийсь його колега приїхав до Львова і три дні не вилазив з готелю через те, що боявся бандерівців.

    «Самі придумали - самі боїтеся» - і в цій ситуації не витримав я. Він вийшов з холу на сходи і я перестав його чути.

    Це було схоже на масове божевілля. На кожному кроці там повторювали байки про бандерівців і Правий сектор, які вже їдуть поїздом, аби влаштувати у Криму громадянську війну. Майданна сотня під назвою «Правий сектор» перетворилася в умах кримчан у цілу армію мало не з авіацією і флотом. Ось так працювала пропаганда.

    У маршрутці я запитав у старшої жінки як знайти якусь вулицю.



    - А ви приїжджий? - замість відповіді запитала вона.

    - Так.

    - А ви не із Західної України? - для неї, як і для багатьох кримчан, Західна Україна була втіленням всього найгіршого.

    - Ні. Я з Києва.

    - А ви з добром до нас приїхали?

    Мені язик свербів сказати, що привіз ам пару бомбочок, але тут стримався.

    У селищі Перевальному, де розташовувалася величезна частина українських військ, я побачив колоритного чоловіка у військовому кожусі і треніках з прапором Росії в руках. Там відбувалося стихійне зібрання народу. При тому частина була оточена московитськими «зеленими чоловічками». Той чоловік щось голосно кричав. Щось не зрозуміле. Я запитав його, чому він кричить.

    - Я підполковник української армії, - продовжував він криком, - я був заступником по тилу цієї частини. З цієї посади пішов у відставку. Так от я кажу, що ніхто з росіян не зайде на територію цієї частини, - він помовчав так, ніби щось не договорив, а потім додав: - Ніхто з росіян і ніхто з бандерівців.

    - Росіян я бачу, - сказав я, - а от де ви бандерівців тут побачили?

    Він озирнувся і тицьнув пальцем:

    - А он вони.

    Показував у бік священника Київського патріархату УПЦ отця Івана, який разом з кількома старшими жінками співав релігійні пісні.

    - Якщо ви підполковник української армії, то чому у вас в руках російський прапор? - запитав я.

    - А! - вигукнув він, ніби забув щось, дістав з кишені треніків український прапор і зв'язав його з російським, - Це єдине - сказав він пафосно.

    Чоловік, маючи перед очима «зелених чоловічків», не міг повірити, що це вороги і психологічно розривався між картинкою з газет і радянських підручників, де змальовувалася дружба народів, і реальністю, де це виглядало зовсім не так.

    Сьогодні ніхто не стане заперечувати, що російська пропаганда тривалий час прочищала мозок як кримчанам, так і громадянам України в цілому. І не просто чистила мозок, але організовувала для цього спецоперації. З приходом Януковича до влади в українській армії запанувала концепція двох братніх армій. Зокрема, в Криму почали організовувати спільні заходи для українських і російських моряків.

    Під час одного такого заходу БТР двох флотів мали проплисти певну дистанцію. На півдорозі український БТР затонув. Ясна річ, що у пресі з'явилися публікації, які викликали зневагу до української армії. 

    Перед тим БТР ремонтувався на російській ремонтній базі. Про це у своїй книзі про анексію Криму написав військовий журналісті Мирослав Мамчак Якби тоді хтось сказав, що це спецоперація від росіян, то крутили б пальцем біля скроні.

    Сьогодні ми вже не такі наївні. Дивимося назад і оцінюємо все критичним оком. Ясна річ, що з того часу нічого не змінилося - Росія тільки посилила свої зусилля для дискредитації України в очах самих українців. От би нам таку саму критичність щодо подій сьогоднішніх.

    Джерело: блог Юрія Луканова

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Орєшкін
    Дмитро Орєшкін

    Російський політолог

    Мустафа Найєм
    Мустафа Найєм

    Народний депутат

    Микола Сунгуровський
    Микола Сунгуровський

    Директор військових програм Центру Разумкова

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Тарас Возняк
    Тарас Возняк

    Головний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї»

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ