Сон про святого Миколая

Коли на місто лягають оксамитні сутінки, ліхтарник, наче дух незабарного Різдва, квапливо перебігає з хідника на хідник, тримаючи в руках довгу тичку з ґнотиком, і запалює гасові ліхтарі. У їхньому світлі танцює сніг і порипує під ногами пізніх перехожих. Діти в цей довгоочікуваний вечір напередодні святого Миколая поводяться особливо чемно. Листи до доброго дідуся з обіцянками більше не робити збитків давно вже написані і кілька днів тому зникли з підвіконня.

Час від часу з вулиці долинають милозвучні дзвоники саней і цокання кінських копит. Тоді діти підбігають до вікон і вдивляються в осяяну ліхтарями темряву, бо ану ж тими санями їде сам святий Миколай.

Та ось лунає дзвіночок уже не такий, як на санях, а гучніший, і не віддаляється, а наближається до дверей будинку. А за мить уже чути чиїсь гучні кроки на сходах. Діти схвильовано притискаються одне до одного, а меншенькі ховаються за маму, якій чомусь зовсім не страшно. І ось дзвенить дзвінок у двері, а тато йде відчиняти.

Першим заходить янгол з білими крилами, у білій сукні до землі. На голові у нього золота корона, а в руці золотий дзвіночок. За ним – сам святий Миколай в золотавих ризах і з митрою на голові. Високий, з довгою білою бородою й вусами, в одній руці – пастуша ґирлиґа, а в другій – плетений кошик, повний пакунків. Останнім до кімнати влітає чортик. Діти б його налякалися, якби він не був таким смішним. Чорний, як сажотрус, у короткій куртці, з червоним висолопленим язиком, з ріжками на голові і двома прутиками в руці, він весь час стрибає і хрюкає, як порося.

– Слава Ісусу Христу! – урочисто вітається святий Миколай з непідробним личаківським акцентом.

– Слава навіки Богу! – відповідають батьки.

– Чи тутка жиют ґречні діти? – провадить далі поважний гість. – Бу я тутка-во приніс вам пударунки. Але мусят наперід ваші тату й мама впувісти, чи були ви чемними.

Діти ще більше туляться до мами. Мама підтверджує, що дітки були чемні, хоч і не дуже, але обіцяли більше не бешкетувати.

– Ага, – трясе вдоволено бородою Миколай. – Кули так, то прошу ближче. Та й ся так не бійте, янгелик вас убуронит від чортика.

І ось настає ця чарівна хвилина, коли Миколай дістає з плетеного кошика, геть такого саміського, з яким мама ходить на ринок, пакунок за пакунком, вручаючи їх згідно з написом, раз одному, раз іншому з малюків. Переважають солодощі. Святий Микола не має звички приносити щось цінніше, бо не годилося робити конкуренцію янголу, який кладе подарунки під ялинку на Різдво. Отже, то – печива, цукерки, інжир, фініки, мигдаль, але й кольоровий та білий папір, різнокольорові олівці для хлопчика, стрічки для дівчинки, книжки з казками, витинанки, наклейки. Вкінці дарує святий Миколай пірникове печиво в образі самого себе, коханого. А ще кожен отримає прутика від чортика.

Після того гості прощаються і виходять. Тато їх відпроваджує і про щось шепочеться в сінях. Але діти вже того не бачать, бо захоплені своїми подарунками.

Так виглядало надвечір'я перед днем святого Миколая у старому Львові. У ті часи ще не лінувалися винаймати святих миколаїв, янголів і чортиків, виставляючи їм у сінях наперед наповнений подарунками кошик. Газети заздалегідь рясніли оголошеннями про те, що такого-то пана можна замовити собі в ролі Миколая.

Але так було за бабці Австрії, а з часом звичаї змінилися. У міжвоєнний час святі Миколаї, які зазвичай рекрутувалися з батярів, коли їм перепадала щедра грошова подяка від батька сімейства, все частіше відвідували шинок, щоб зігріти душу. І тоді на діток линув не надто приємний сопух, та й голос заплітався. А коли личаківський Миколай зустрічав на вулиці свого двійника з Замарстинова, який порушив його терен, то в діло вже йшли ті ґирлиґи, шматувалися ризи й митри, а потім обоє виладовувалися в цюпі.

Теперішні діти живого святого Миколая в себе вдома бачать рідко. Традиція вітати наживо і саме напередодні свята різко змаліла. Мало які батьки організовують таку театралізацію самі, а ще рідше – наймають когось для такого незабутнього дійства.

Але про себе можу сказати: я той, хто бачив живого Миколая. І бачив його не раз, аж до восьми років. А вже тоді Миколай десь пропав. Разом із моїм дідусем, який помер, змарнувавши здоров'я в тюрмі. Тюрма була в Кривому Розі. Не знаю, чому забаглося уточнити.

І в ті мої ранні дитячі роки все власне так і відбувалося, як описано вище. Правда, окрім янгелика і чортика. Зате був справжній Миколай з білою кудлатою бородою. І палицю закручену тримав у руці. А вбраний був не в золочені ризи, а в овечий кожух, вовною нагору, на голові була не митра, а чорна шапка-бирка. І подарунки були не надто щедрі, як для теперішнього Миколая, який по ночах шастає і кладе біля ліжка як не леґо, то айфон. Ні, миколаї нашого дитинства були скромні: лише цукерки, мандаринки, книжка з казками і різка.

Про різку від Миколая я колись вже писав, але мушу тут пригадати. Різка була посріблена або позолочена, довга й ідеально рівна, вона зі свистом розтинала повітря. Мене завше цікавило: де ж такі різки проростають? Бабця її клала на шафу, але так, аби бодай кінчик виднівся, і, коли я бував нечемним, нагадувала, що різка на мене чекає.

Різку зберігали увесь рік, і якщо так жодного разу мене нею не пригостили, то бабця чисто символічно вдаряла мене по дупці, бо ж різка мусила виконати свою виховну функцію, й кидала її у піч. Але що у тісній хаті хрестити малого неслуха замашною різкою було незручно, то вона так і лежала без діла, а моєю дупцею гуляли тріпачка, ремінь, віник чи мухобийка.

Різка в уяві моїй перетворилася на дивовижну істоту, котра жила своїм особливим життям, але залежним від мене, як буває залежною плюсква від чиєїсь крові, бо ж так само і різка мусила б час від часу дістати свій життєдайний заряд, розтявши зі свистом повітря і приклавшись до чийогось тіла. Недаремно, коли стару різку спалювали в грубці, мені вчувалося її жалібне квиління, але я не шкодував її, а завше проказував:

– Так тобі й треба.