Хвилина мовчання: згадаймо військового Андрія Сапігу, який загинув напередодні весілля доньки
Багатодітний батько добровольцем пішов захищати Батьківщину
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Андрія Сапігу.
Андрій Сапіга з Володимира на Волині на війну пішов добровольцем. Він не став чекати на повістку, а у перші дні повномасштабного вторгнення вирушив до військкомату, бо вважав захист рідної землі чоловічим обов’язком. А вже у вересні рідні отримали страшну звістку про його загибель. У нього залишились дружина і троє дітей. Про це повідомляє Волинська служба новин.
2022 рік став для Андрія та Руслани Сапіги радісним та водночас трагічним. Напередодні війни, у яку ніхто не вірив, одружився син Назар. Влітку у них із дружиною народився первісток. А у вересні стала на рушничок щастя донька Анастасія. Щасливим батькам залишалося жити та радіти життю, тішитися дітьми та онуками. Але клята війна зруйнувала усі мрії та щасливу родину, відібравши у неї коханого чоловіка, батька, дідуся.
Подружжя познайомилося 22 роки тому. Руслана родом з Тернопільщини. На Волинь, у село Житані, де проживав Андрій, приїздила у гості до бабусі. Хлопець навчався у Володимирі в електромеханічному технікумі (агротехнічний коледж) на механіка. Молоді люди одразу сподобалися один одному, між ними виникли почуття, і за деякий час вирішили одружитися.
«Андрій молодший за мене на п’ять років, але я не відчувала цієї різниці. Попри молодий вік був не по роках мудрим та мав золоті руки. За роки, прожиті разом, ми стали одним цілим, навіть думали однаково. Першим на світ з’явився син Назар, за кілька років народилася донечка Настуся, а у 2012 році – наймолодший Микитка.
Коханий був із тих, хто не ділив домашню роботу на жіночу та чоловічу. Якщо було потрібно, міг вечерю зготувати, і з дітьми уроки повчити. Пам’ятаю, як після народження Микитки потрапила до лікарні, і чоловіку довелося взяти на себе усі обов’язки по дому, разом із тим, він щодня приходив до мене у лікарню, і жодного разу не поскаржився на те, що йому важко», – розповідає дружина загиблого воїна Руслана.
Улюбленим заняттям чоловіка була риболовля. Тому, як тільки випадала можливість, їхав на рибу. Навіть на війні знаходив місця, де б можна було посидіти з вудкою. Кілька років тому сімʼя придбала старий будинок, який Андрій власноруч відремонтував і добудував другий поверх.
Він працював на різних підприємствах міста, але грошей, за які б можна було прогодувати сім’ю та довести до ладу будинок, не вистачало, тому доводилось їздити на заробітки за кордон. Допоки не почалася клята війна.
«Напередодні війни, на день Святого Валентина у родині відбулася радісна подія – одружився син Назар. Весілля планували святкувати у кафе наприкінці лютого, але згодом вирішили зробити це вдома у колі рідних та близьких», – згадує Руслана.
23-го лютого напередодні синового дня народження родина поїхала у справах до Нововолинська. По дорозі розминулися з машинами, які перевозили військову техніку. На душі якось стало тривожно, і я ще тоді сказала Андрію, що коїться щось недобре. Та він заспокоїв, запевнивши, що її везуть на полігон.
Наступного ранку подзвонив хлопець доньки й повідомив про початок війни. А за кілька днів чоловіку зателефонували з військкомату. Спочатку військовий служив у роті охорони, згодом водієм у складі 14 ОМБР відправився у зону бойових дій. Про те, де перебуває, не говорив, казав лише, що у нього все добре, і щоб ми не переживали. Та якось зізнався, що перебуває на Харківщині, і що їм там раді. Люди усіляко підтримують та допомагають. Та додав: якби вони були у сусідньому населеному пункті, їх би здали, бо там проросійськи налаштоване населення.
Так сталося, що на рушничок щастя за кілька місяців після братового одруження вирішила стати Настя. І хоч Андрій у розмові з Русланою пропонував не поспішати, все ж перечити не став. У вересні відбулися заручини, весілля планували відгуляти після повернення Андрія. Єдине, на чому наполягав наречений, – якнайшвидше офіційно зареєструвати стосунки.
Знайомитися Андрію з майбутніми сватами довелось телефоном. Та через поганий зв’язок розмова була короткою, і, як виявилось, останньою. Після неї він більше не виходив на зв’язок. Чоловік сподівався приїхати на реєстрацію шлюбу, але його не відпустили, бо не було ким замінити. Урочиста дата була призначена на 22 вересня. Однак день, який мав би стати найщасливішим, став днем смутку і горя. Зі сльозами на очах молодята поставили підписи у журналі реєстрацій, і пішли готуватись до останньої зустрічі з батьком.
«21 вересня православний світ відзначав Різдво Пречистої Богородиці. Донька з нареченим пішли до сповіді. А я не знаходила собі місця від хвилювання через те, що два дні не могла додзвонитися до Андрія. З надією отримати хоч якусь інформацію, написала у групу у соцмережах. І отримала відповідь від однієї з дружин військовослужбовця, котра повідомляла про втрати.
До останнього сподівалася, що коханий просто не виходить на зв’язок. Та чомусь від цієї думки на серці все одно було неспокійно. А за якийсь час подзвонили з невідомого номера. Тремтячими від хвилювання руками взяла слухавку, плекаючи надію на добрі новини. Та коли почула: «Прийміть співчуття», – земля пішла з-під ніг», – згадує той страшний день Руслана.
Від хлопців, з якими служив Андрій, Руслана дізналася, що машина, у якій крім чоловіка перебували ще двоє військовослужбовців, підірвалася на міні, коли їхали на бойове завдання. Враховуючи, що він зменшив швидкість, побратими лишились живими, хоча отримали різного ступеня важкості поранення. Руслана не стала чекати поки тіло коханого привезуть, і поїхала по нього сама. Всю дорогу телефоном її супроводжували його побратими, котрі надали усю необхідну допомогу та підтримку.
«Я щиро вдячна хлопцям за те, що не залишили наодинці з бідою, і за те, що не забувають про нас. Хоча разом із дітьми намагаємося самі давати раду. Після загибелі Андрія вони подорослішали в одну мить, навіть десятирічний Микитка не по літах став мудрим та серйозним. Ми усі живемо під одним дахом, оскільки коханий подбав про те, щоб місця вистачило кожному. Та якщо колись у домі було шумно та гамірно, зараз у ньому тиша. Таке враження, що зі смертю Андрія життя завмерло, хоча з народженням онука мало б вирувати. Я й досі не змирилася з його смертю, інколи здається, що відчиняться двері і він увійде до хати. Та поки приходить лише уві сні», – каже вдова.
Поховали захисника у рідному селі Житані. Йому було 40 років. 28 грудня 2022 року у гімназії, села Хмелівка Зимнівської громади, де навчався Андрій Сапіга, були встановлені пам’ятні дошки йому та ще одному воїну Ігорю Хомюку.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0