Хвилина мовчання: згадаймо майданівця Василя Поліщука, який загинув рятуючи побратимів
Після Революції гідності чоловік вирішив захищати Батьківщину
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Василя Поліщука.
Воїн Василь Поліщук з позивним Газон із 2015 стояв на обороні Україні, був учасником Революції Гідності, служив у «Азові», захищав Україну в найгарячіших точках фронту та воював «на нулі». Чоловік героїчно загинув внаслідок прямого потрапляння снаряду з ворожого танку. Трагедія сталася влітку 2022, коли ворожа армія активно намагалася окупувати територію Харківщини. На обороні тоді стояв захисник із Полтавщини.
Продемонструвавши свою вірність побратимам, він погодився вийти віч-на-віч з ворожим танком. Його метою було відволікання окупантів, аби українські військові мали додатковий час, щоб повністю підготувати зброю для бойової готовності. Проте не всі тоді помітили, що російських танків було два. Саме другий влучив у Василя Поліщука. Того дня, 27 серпня, загинув тільки він. «Газон» врятував інших своїх побратимів від атаки українських позицій окупантами. У чоловіка залишилися син та донька.
У 2013 році, коли розпочиналася Революція Гідності, Василь Поліщук був на Полтавщині. Він намагався доєднуватися до активістів, які підтримували національні інтереси українців. Потім студент Поліщук тишком від рідних поїхав до Києва, аби доєднатися до революції та зробив внесок у майбутнє країни, яке творили просто на очах у 19-річного хлопця.
Згодом він обрав більш серйозний шлях військового. Потайки від рідних Василь Поліщук пройшов курси та став бійцем полку «Дніпро-1». Проте його мрією був саме полк «Азов». Щоб потрапити туди, охочі доєднатися мали пройти ретельний відбір.
«До «Азову» потрапляли не всі. Спочатку потрібно було пройти тяжкі випробовування, аби стати азовцем. Серед десятків бійців витримували та доходили до фінішу одиниці. Таким був і мій брат. Завдяки своїй наполегливості та любові до спорту він здійснив мрію та став бойовим медиком полку. І вже з 2015 року він брав участь у боях у складі бійців «Азову», – говорить сестра загиблого.
Згодом Василь переїхав до Маріуполя і ніс службу уже там, де і познайомився зі своєю першою дружиною, яка, тікаючи від війни, переїхала в Маріуполь з Донецька. У 2016 році у пари народився син.
Коли військовослужбовець брав участь у перших боях за Маріуполь, отримав тяжке поранення. Під час оборони міста його та побратимів сильно поранив уламок снаряда. Гелікоптерами хлопців доставляли до лікарні імені Мечникова. Внаслідок того поранення хлопцю видалили половину лівої легені, а потім на нього чекала реабілітація.
«Він буквально навчався заново самостійно дихати. Проте, коли йому говорили про те, що йому варто було б оформити інвалідність, він починав не просто ображатися, а навіть злитися. Дуже не хотів про це говорити та взагалі оформлювати її», – згадує той період сестра військового.
Після короткої реабілітації Василь Поліщук хотів повернутися в полк, але через п'ять місяців після поранення, на фронті загинув його найкращий друг. Тоді військовий вирішив підписати контракт із ЗСУ та потрапив у 30-ту окрему механізовану бригаду. В її складі воїн служив із 2018 року й до загибелі.
Із другою дружиною Ольгою він познайомився на передовій – якраз на Світлодарській дузі. Обоє служили в одній бригаді, вона також офіцер. У щасливої пари народилася рудоволоса донечка Аня.
З початку повномасштабного вторгнення Василь Поліщук стояв на обороні Донецької області. Після короткої реабілітації, яку він проходив навесні 2022 року внаслідок уламкового поранення, його перевели на харківський напрямок.
Уже в окопах захисник продовжував заочне навчання у Рівненському державному університеті, щоб здобути професію вчителя історії. Не раз усім говорив, що перемогу хоче побачити на власні очі, щоб потім розповідати про це. Історія хлопця цікавила ще зі школи, тому за власним бажанням у 2020 році вирішив здобути професію.
Книги займали велику частину його життя. За словами сестри Василя, це була одна з його найбільших пристрастей. Читав багато та за будь-яких умов: «За п'ять днів до загибелі надіслав світлину: на носі крапелька поту, весь брудний, заморений, але з книгою в руках. Незадовго до смерті він попросив замовити йому книги. З однією з них він сфотографувався. Іншу так і не встиг прочитати».
Яскраві прояви патріотизму у хлопця почали з’являтися ще у коледжі. Там у воїна з’явилися справжні друзі, які мали близькі цінності та погляди на життя. Проте найбільше їх поєднувала любов та небайдужість до історії країни. Вони прагнули не лише вивчати, а й змінювати її, стати частинкою історії України.
Хлопці разом ґрунтовно та з великим інтересом вивчали минуле країни: вони дуже вирізнялися з-поміж іншої молоді тоді. Василь із друзями ходили в патріотичних футболках з портретом Степана Бандери та іншою українською символікою. Синьо-жовті стрічки та значки лише поповнювалися на рюкзаках юнаків. Тоді це не було масовим, як зараз, тому сприймалося як дещо дивне та незвичне серед місцевого населення в ті роки.
Хлопці, яких тоді звела доля, зберегли ту ідею та віру в Україну. Наразі більшість з них пішли на фронт захищати кордони від окупантів. Їм вдалося стати напряму дотичними до історії нашої країни, яка твориться прямо сьогодні.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0