Українці повертаються додому, свіжі та холоднокровні

Новий звук лунає крізь відкриті вікна вночі у цьому містечку біля лінії фронту: це діти бавляться на вулиці і кричать навіть коли вже стемніло.

Ринки повні. У місцевому магазині велосипедів  зростають продажі. Всюди розпускаються червоні тюльпани, посаджені власноруч.

«Це дивовижно, невпізнанно, – ділиться враженнями місцевий чиновник. – наскільки відрізняється це маленьке містечко на сході України від того, що було рік тому. Минулого літа Покровськ мав моторошний вигляд: забиті дошками вікна будинків і порослі кущами двори. Навкруги нікого не було. Зараз важко зробити кілька кроків, не перетнувшись із кимось на тротуарі.

За межами Покровська нічого не змінилося. До лінії фронту ще 30 миль. Українці досі масово гинуть. Одна з найбільших армій у світі – російська, все ще бомбить ночами мирні міста, намагаючись за будь-яку ціну захопити нові території.

Але дещо змінилося у маленьких містечках величезної України – це сподівання людей. На яку небезпеку вони готові погодитись? Що вважають найкращим для себе та своєї родини? Як вони щодня сприймають війну? Цього року відповіді на ці запитання здаються різними, проте багато людей, не змовляючись, дають однакову характеристику того, що відбувається у їхніх душах: стійкість і смирення.

«Війна тут. В Україні немає безпечного місця. Тож ви можете продовжувати жити з цим», – каже Наталія Медведєва, сімейна лікарка, яка намагалася жити у безпечнішому місці на заході України із сином, але повернулася у Покровськ за кілька місяців.

Дім є дім.

«Важко описати, що такого особливого у домі», – замислюється Павло Рудієв, інженер залізничної станції Покровська. – Там, де все знайоме, де ти знаєш людей, де маєш друзів».

Коли Росія вторглася в Україну у лютому 2022 року, ці цінності не витримали. Понад 13 мілн українців, тобто третина населення, покинули свої домівки. Але з часом вони почали повертатися.

«У мене закінчувалися гроші», – пояснює Ірина Ільїна, фітнес-інструкторка і косметологиня. Нещодавно вона повернулася до Краматорська, іншого міста неподалік лінії фронту, де має квартиру. У неї були проблеми з оплатою оренди житла у Павлограді –  безпечнішому місті, де вона жила.

Багато людей казали, що їм було важко знайти роботу у містах, куди вони переїхали, рятуючись від війни. «А мені треба працювати, – наголошує лікарка Медведєва. – У мене є своє життя».

Жителі Покровська висаджують квіти на палісадниках

Починаючи з минулого літа, українці повертаються досить стабільними темпами. Понад 5,5 млн повернулися додому, за даними Міжнародної організації з міграції, і не лише у великі міста, як-от Київ чи Дніпро, а і у маленькі міста, навіть ті, що зараз опинилися близько до лінії фронту.

Хоча виїзд на початку повномасштабної війни був драматичним і широко висвітлювався, повернення додому було більш поступовим і не викликало такої ж уваги.

Звичайно, є занепокоєння. Лікарка Медведєва зберігає сумку, набиту документами, грошима та деяким одягом. Ветеринарна лікарка Вікторія Передерій, яка минулого року повернулася до Покровська після того, як спробувала жити у центральній Україні, розповіла, що багато сімей привозять до неї своїх домашніх тварин, щоби отримати довідку про їхній стан здоров’я для закордонних поїздок на випадок, якщо потрібно буде поспішно виїхати.

«Важко оцінити ризики, – зазначає вона. –  В Україні немає безпечного місця. Подивіться на Умань…». Нещодавній ракетний удар по Умані забрав життя 25 людей. Раніше це місто вважалося доволі безпечним.

На недільному базарі у Покровську можна купити усе необхідне, зокрема – розсаду

У цю пору року Покровськ купається у весняних барвах. Білі пелюстки вишневого цвіту делікатно тріпотять у повітрі та скупчуються вздовж узбіччя красивими заметами. Довгі бічні вулиці, уздовж яких стоять скромні одноповерхові будинки з гостроверхими дахами, пахнуть свіжою землею. У садах навпроти жінки у фартухах і хустках садять квіти –  це не те, що ви робите, якщо збираєтеся пакувати речі та тікати.

«Бізнес йде добре», – каже Лариса Тіторенко, продавчиня насіння на жвавому центральному ринку Покровська. Чорнобривці, дині, редис, морква та приблизно вісім сортів огірків – її товар розлітається швидко. Аж раптом в очах жінки забриніли сльози. Нещодавно у прифронтовому містечку неподалік зруйнували будинок її дочки.

 «Я справді у порядку», – наполягає вона, витираючи очі рукавом.

Ця подвійність – усюди. Люди на війні роблять те, чого більшість у світі не зобов’язана робити, у них у голові постійно крутяться дві думки: що треба жити якомога більш повноцінно і насичено, і що треба не забувати, що життя може перевернутися догори дригом у будь-яку мить.

Минулого літа росіяни майже відрізали Бахмут, підійшли ближче до Авдіївки та зрівняли із землею Мар’їнку – усі ці міста приблизно за годину їзди від Покровська. Лінія фронту все ближче. Ви постійно чуєте, як гупає, ніби хтось гучно гримає дверима. Але люди продовжують жити так, ніби це далека гроза. У парку біля ставка, неподалік центру міста, дівчата-підлітки плетуть віночки із кульбаб і викладають свої танці у TikTok.

Неподалік чоловіки тягають залізо у тренажерному залі просто неба з рядами високоякісних тренажерів, штанг і навіть м’яких столів для армреслінгу.

Покровськ – шахтарське місто, багато чоловіків тут спускаються у шахту, щоби заробити на життя. Перед повномасштабною війною населення Покровська становило близько 50 тис. осіб. Минулої весни, коли багато містян виїхали, воно впало до, приблизно, 30 тис. А зараз знову виросло, аж до 57 тис. осіб, розповідає голова Покровської військової адміністрації Сергій Добряк. Крім жителів, які повернулися, приїхали переселенці з  Авдіївки та Маріуполя.

Прифронтовий Покровськ більше не скидається на місто-привид, його жителі повернулися і налаштовані жити повноцінним життям, навіть під час війни

Перед війною Покровськ мав великі плани. Рекламний щит над перехрестям показує схематичний малюнок нових офісних веж. «Але ми повинні бути реалістами, – зауважує Сергій Добряк. – Швидше за все, ми будемо мілітаризованою зоною».

Ніхто тут не сподівається, що війна скоро закінчиться. «Роки» – це головне передбачення. Дехто схвильований тим, що усвідомлення про життя, що триває, означатиме зниження тиску на тих, хто має покінчити з війною.

Військовий конвой промчав повз перехрестя, залишаючи за собою дизельний туман. За ним люто крутить педалі свого велосипеду хлопчик, намагаючись наздогнати своїх друзів.

Був вечір, тепло і повітря було прозорим. Це така чудова пора року, що ніхто не хотів заходити всередину, навіть коли наближалася комендантська година.

Джерело: The New York Times

Фото: Фінбар О’Рейлі

Переклад: Олександр Груздєв, для «Главкома»