Переїхали з Росії у 2014-му. Згадаймо Героїв України – братів Романа та Леоніда Бутусіних
Юнаки пішли на фронт у 2020-му. З початком великої війни разом із батьком і молодшим 18-річним братом відбивали наступ російських окупантів на Київщині та Чернігівщині
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Романа та Леоніда Бутусіних.
Роман та Леонід Бутусіни загинули 9 березня 2022 року у селі Лукашівка, що на Чернігівщині. Після звільнення села від російських окупантів їхні тіла знайшов батько, військовий Олег Бутусін.
Українська сторінка історії багатодітної родини Бутусіних розпочинається у 2014 році, коли Олег та Тетяна з дітьми втекли з Росії через політичні репресії та оселились у селі на Прикарпатті. Свій переїзд пояснили нетерпимістю до путінського режиму. Тоді родина вирішила отримати українське громадянство. Пощастило лише Тетяні з дітьми. Для Олега Бутусіна це вилилось у багаторічну тяганину, у якій не допомагав ні його статус учасника АТО, ні численні звернення побратимів з батальйону «Правий сектор», у якому Олег воював за Україну добровольцем.
Олег та Тетяна Бутусіни та 10 їхніх дітей родом із Владивостока, що на південному сході Росії. Через море тут рукою подати до Японії, суходолом – до Північної Кореї, а до Чернігівщини – понад 9 тис. км. У 2014 році, коли Росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі, Олег перевіз родину до України. Оселилися на заході, поблизу містечка Калуш, що на Івано-Франківщині. Від дому та минулого життя його відділяло 10,5 тис. км.
За кілька місяців після переїзду Олег приєднався до Правого сектору та воював в АТО. А дружина налагоджувала побут на новому місці та виховувала 10 дітей. Вже в Україні на світ з’явиться ще двоє малюків.
Льоні під час переїзду було 13 років, Ромі – 17. Хлопці з дитинства мріяли стати військовими. Старший син Роман ще підлітком хотів приєднатися до батька, але мати не пустила. Хотіла, щоб Роман вчився, бо мав до науки великі здібності. Роман вивчив українську мову, екстерном склав іспити й вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, де навчався на розвідника-артилериста. Вчився на відмінно, але через стан здоров’я закінчити академію не зміг. Згодом вступив до Національного авіаційного університету.
Молодший Леонід після закінчення Надвірнянського військово-спортивного ліцею вступив на юридичний факультет в одеському університеті.
У 2019 році в сім’ї сталося лихо: розсіяний склероз діагностували у їхньої сестри Анни. Лікування щодня забирало 1 тис. грн. Щоби допомогти родині, Рома та Леонід поїхали на заробітки в Польщу. З різних причин працювати там не дуже виходило. Тож хлопці повернулися додому і вирішили піти до війська.
«Я познайомився з Бутусіними під час останньої ротації в Донецький аеропорт у 2020-2021 роках. Вони прибули до нас на військову службу в 58 бригаду. Скажу чесно, вони мене вразили: молоді, але настільки вмотивовані. Вони були освічені, свідомі і на світ дивилися по-іншому, ніж більшість їхніх однолітків. Вони засуджували те, що зробила Росія», – пригадав побратим і командир одного із взводів бригади Максим.
Після 24 лютого 2022 року Роман та Леонід боронили Чернігівщину. На фронті вони були стрільцями та помічниками гранатометника. Тим часом їхній батько з 18-річним братом Григорієм захищали Київщину у складі «Правого сектору».
Зв’язок із Романом та Леонідом обірвався 9 березня 2022-го, коли російські окупанти оточили село Лукашівку, що на Чернігівщині. В останньому повідомленні до батька вони написали, що люблять його, але той не міг відповісти, бо був на бойовому завданні. Пізніше жодні повідомлення від дітей не надходили. Військових вважали зниклими безвісти.
Олег Бутусін кілька днів намагався зайти у Лукашівку, аби бодай щось довідатись про дітей, але все було марно. Знайти братів вдалося лише 30 березня, коли село звільнили від окупантів. Загиблі Роман та Леонід лежали майже поруч. Роману було 24 роки, Леоніду – 21.
«Гриша посивів у 18 років з переживань. Для всіх це був удар. Вони врятували Чернігів, а з ним і Київ, бо невідомо, чим би це закінчилося. Такою страшною ціною. Вони нам, батькам, стали прикладом. Що могли зробити 20 сміливців без жодної техніки проти 500? Мали лише два старі танки, два гранатомети, 50 мін і автомати. Мій Льонічка бігав між танками й підбивав їх з «Мухи». Це був героїчний вчинок», – переконана мати Тетяна, переповідаючи свідчення побратимів синів.
Військовий з позивним Вікінг пригадує, що брати трималися разом до кінця. Підбили російський танк, координували вогонь і попередили місцевого фермера, щоб негайно виїжджав з родиною. Пояснили, що село втримати майже не реально. Після «Градів» та «Ураганів», якими кілька днів росіяни накривали Лукашівку, туди заїхали танки окупантів.
Ферма на околиці села, де розташовувалася більшість бійців 21 батальйону, була переповнена. Тому військові шукали порожні хати поблизу. Зрештою, це врятувало життя багатьом із них.
«Це була помилка селити всіх людей в одному місці. У корівнику їх було багато… Атака 9 березня почалася зненацька. Хлопцям було складно вибиратися звідти, бо їх обстрілювали. Це в основному були мобілізовані, без досвіду. Зрештою, їх і загинуло найбільше», – розповій військовий Артем, аналізуючи події того дня.
«Хлопці мої бились до останнього», – наголосив батько, коли знайшов тіла своїх дітей у Лукашівці. Біля них було багато гільз, тіла бійців були прошиті кулями. З Чернігівщини до Калуша Олег Бутусін забрав землю, скроплену кров’ю його дітей. На місці загибелі синів власноруч поставив хрести.
«Кров ваша, мої дорогі діти, пролита не даремно. Це запорука нашої перемоги над росією… Боляче і страшно. Не дай Боже комусь так побачити своїх синів, молодих хлопців, які б могли ще жити і жити», – наголосив батько.
«Сини були нашою опорою... Пережити таку втрату неможливо, з цим болем треба навчитись жити. Але ми знаємо, що достойно виховали своїх дітей. У нас їх і надалі 12, адже Ромашка і Льоня завжди поряд із нами...» – запевнила мати Тетяна.
У середині квітня 2022 року військова частина, де служили хлопці, подала документи, аби Роману та Леоніду присвоїли звання Героїв України за їхню самовідданість, хоробрість та завзятість, з якою вони вели бій у Лукашівці. Хлопці безстрашно вибігли проти колони ворожої техніки і підбили машину, потім корегували українську артилерію, поки був зв’язок. 8 липня 2023 року братам присвоїли звання Героїв України.
«Звісно, мені соромно, що я не вбив Путіна свого часу. Мені соромно за моїх земляків, які вбивають українців або мовчки дозволяють це робити. Але мої сини – це моя гордість. Вони прийняли війну такою, як вона є. Вони вчинили по-козацьки. Вони билися до останнього і геройськи прийняли свою смерть», – зауважив Олег Бутусін.
Згодом подружжя всиновило ще двох дітей. За словами Тетяни, її покійний син – загиблий Роман Бутусін – хотів після перемоги разом зі своєю дівчиною всиновити двох дітей. На жаль, цю мрію молода пара так і не змогла втілити в життя. Тому їхню мрію підхопили батьки Романа. Зараз у сім’ї Бутусіних знову виховується 12 дітей.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0