Андрій Шкіль: Тотальна капітуляція Росії – єдиний сценарій для перемовин
«Так само, як Іран має доктрину знищення Ізраїлю, Росія має доктрину знищення України»
Інтерв’ю із народним депутатом V-VII скликань Андрієм Шкілем проходило на тлі візиту президента України Володимира Зеленського до Сполучених Штатів. Сам візит Шкіль називає історичним та зазначає, що відбулася «якісна презентація України». Додає і те, що результати виступу Зеленського у Конгресі, ефект від його перемовин та домовленостей з американським колегою ми позитивно відчуватимемо упродовж всього наступного року. Власне, зустріч на найвищому рівні у Вашингтоні визначатиме і шлях України до довгоочікуваної перемоги.
У розмові зі Шкілем торкаємося й інтерв’ю Еммануеля Макрона виданню Le Monde. Слова французького лідера про нескорий вступ України в НАТО по-своєму проінтерпретували українські ЗМІ. Хоча насправді, каже Шкіль, «йшлося не про час вступу, а про гарантії безпеки Україні від нападів Росії протягом періоду, доки Україна ще не буде членом НАТО».
В цілому ж бесіда присвячена не сьогоденню, а подіям давнішим. Шкіль у політиці – давно. Від 2012 року він живе у Франції – виїхав з країни, бо кримінальна справа, порушена щодо нього за участь в акції «Україна без Кучми», не закрита і по цей день. Але перед тим понад два десятиліття Шкіль перебував в епіцентрі більшості знакових подій, які відбувалися в Україні ще від кінця 1980-х.
Яких помилок українці припустилися в 1991-му, щоб уможливити в 2014-му ослаблення держави та напад на неї? Про все це далі – у розмові з Андрієм Шкілем.
Пане Андрію, ще у 2012-му, незадовго до початку російсько-української війни, ви говорили про побудову Росією біполярного світу, де з одного боку буде вона, а з іншого – «вороги». Це збулося. Та чи передбачали ви вже тоді, що до кола ворогів Москви, яких вона нещадно нищитиме, потрапить Україна?
Росія називала свою політику багатовекторністю, але насправді її реалізація виглядала би як біполярний світ. Де на боці Росії опинялися Китай, Іран, Північна Корея, Венесуела, Сирія, Лівія тощо. Сама ж Росія претендувала на роль антизахідного лідера, що зараз є цілковито очевидним.
Що стосується України, то вона ані у 2012 році, ані у 1991-му не переставала бути частиною російського простору – фізичного, економічного, культурного, мовного, ментального... І це було фактом, який почав втрачати актуальність ближче до 2019-2020 рр.
У 2012 році не відбулося жодного принципового зламу, нові настанови Росії щодо світу Путін оголосив ще у 2007-му. Тоді він заявив, що Захід завинив перед Росією – розширенням НАТО, економічною політикою, словом, усім завинив. Стратегія Росії змінилася, стратегія України – ні.
Бо на думку як Москви, так і Києва, Україна була одним цілим з Росією, за винятком хіба що формальних ознак державності. Був Національний банк, якась подоба армії, щось на кшталт правоохоронної системи, котра дублювала закони, приписи та інші основоположні акти Російської Федерації.
Свого часу Україна просто не обрала інший шлях. Можна було обирати між Білоруссю та Литвою, між Росією та Заходом, але Україна вибрала щось середнє. І не в біполярності світу була справа, а в ментальному розташуванні, в потребі пересунення кордонів з лінії «Україна-Росія» до лінії «Україна-Польща».
Саме таким був вибір України. України, а не Росії. У 1991-93 роках, коли імперія впала, Україна намагалася її реанімувати. Сама була кволою, але робила спроби врятувати імперію.
Навіть так? Але в чому причина того, що Україна не вийшла із зони впливу Москви?
Надто багатьом здавалося, що можна жити цілком комфортно, перебуваючи між Європою та імперією, між добром і злом. Не вийшло. Хоча Росію тоді злом не вважали, і це була головна помилка українських еліт. Бо вони гордо, відверто та демонстративно несли тавро раба у себе на лобі. Казали: так, ми частина імперії, частина совка, ми підлеглі, ми вторинні.
Будь-яка еліта про це говорила, і лише окремі стверджували правду. Україна не стала Білоруссю, але і Литвою ставити відмовилася. Не те, що не змогла, а саме відмовилася. І це виявилося фатальним для України. А всі ці історії про ходіння «між крапель» або про «багатовекторність української економіки» були лише іншим прочитанням тавра раба, яке відбивалося на чолі українських еліт.
Воно, до речі, не зникло і зараз. Доказом тому є тяжке прощання з рабським минулим.
Держави Балтії з ним порвали, вони обрали свободу. У Римській імперії звільненим рабам давали червоний клобук, це, до речі, символ Французької республіки.
Польщі було певною мірою легше, вона була більш віддаленою від совецької імперії, але Литва, Латвія та Естонія можуть і повинні слугувати Україні прикладом того, чим вона могла, але на захотіла на той момент стати.
Головна помилка українських еліт вони не вважали Росію злом
Тобто вся проблема – у бажанні еліт всидіти на двох стільцях? Тут ще слід, мабуть, додати, що частково ці еліти складалися з компартійної більшості (у 1991-му) або з компартійної меншості (у пізніші роки), але фрагментарно КПУ була присутня у парламенті України аж до 2014 року. Компартія як анахронізм «родом з СРСР», з яким мали би боротися, але якому натомість потурали, зіграла свою роль?
Річ не в тому, чиї компартійні еліти були кращими або гіршими. І чи був, приміром, Бразаускас (президент Литви у 1993-1998 рр.) кращим чи гіршим, ніж Кравчук. Він був кращим лише тим, що обрав інший шлях для своєї країни. Але йому було так само тяжко, як і решті.
А в Україні еліти обрали сплавляння держави вниз за течією. Для спротиву була потрібна воля. І не тих, хто прийшов до влади, а тих якраз, хто її не отримав. Знову ж таки, не треба забувати, що Бразаускас прийшов з опозиції, причому з лівої опозиції – до Ландсбергіса, який очолював «Саюдіс» (Ландсбергіс – голова Сейму Литви у 1990-1992).
Литовський приклад мав би бути дуже показовим для України.
Можливо, Балтія не відчула на собі розмаху української корупції?
Ознакою успішності держави є не корупція, а боротьба з нею. Україна мала корупцію, а Литва та Латвія з нею боролися. У випадку з Україною корупція просто була зручним додатковим бонусом сплавляння держави вниз за течією. Тому всі розповіді про те, що Україну не пускала в Європу корупція чи якась мафія, чи якісь газові схеми – це, даруйте, маячня.
Ми згадали Бразаускаса, а згадаймо тепер Паксаса (президент Литви з лютого 2003-го по квітень 2004-го). Людину, яка була помічена чи фактично замішана у корупційних зв’язках – тут тяжко сказати напевно, бо слідство завмерло, коли він пішов у відставку.
Президента зрештою скинули, обрали іншу людину, і це все сталося у Литві, яка обрала шлях повернення до Європи. Між тоталітаризмом та Заходом Литва обрала Захід, але шлях її пролягав із колоніальної корупційної системи, яка була спільною для всіх і за якої тяжко було змінювати критерії оцінок – моральних в тому числі.
Інший приклад – Латвія. Ніл Ушаков – хлопець, який керував Ригою і лише декілька років, як залишив владу. Це Лужков Риги і просто взірцевий портрет корупції. Так само, як Лужков поширював російський вплив в Криму, Ушаков робив це у Латвії.
Але при цьому Латвія була членом НАТО, членом ЄС. Ушаков міг прогинатися під Москву, але Латвія тим часом входила в зону євро. А треба розуміти, що Рига – ментально, політично та економічно майже половина Латвії. І мер Риги важить значно більше, ніж депутат парламенту. У нього більші важелі впливу, і на виборців в тому числі.
В Естонії, можливо, не було таких корупційних скандалів, але це як виняток з трьох балтійських держав. А там, де скандали були, вони не зупинили поступ до Європи – попри всі титанічні зусилля, які до цього докладала РФ. Зупинити Балтію не вдалося ані кволому Єльцину, ані Путіну – він якраз і був при владі, коли Латвія, Литва та Естонія ставали членами ЄС та НАТО.
Зрозуміло, звідки взялася ця травма у Путіна: вона пов’язана із тим, що в нього на очах умикнули частину імперії і кордони НАТО підсунулися так близько.
А Україна у той момент, коли країни Балтії вступали в НАТО, переобирала на другий термін Кучму. І це був вибір людей. Так, на щастя, ми утрималися в зоні демократичних виборів, але у цей демократичний спосіб було обрано шлях до обслуговування імперії. Хоча не було вже ані Щербицького при владі, ані інших васалів Кремля. Українці самі обрали телевізор та спільність з Росією.
«Готуватися до війни з Кравчуком та Кучмою? Могло таке бути?»
Добре, українці обрали Кравчука, потім Кучму, а, обравши, делегували їм якнайширші можливості для здійснення державних повноважень, але, можливо, українці не обирали би прощання з ядерною зброєю, якби їх запитали. Наскільки серйозним запобіжником могли би бути збереження «ядерки» від нападів Росії?
Говорити про те, якою Україна могла би стати, якби вона не втратила ядерну зброю… Прикрою помилкою є розмови на цю тему. І прикрим міфом.
По-перше, Україна втратила не лише ядерну зброю. Вона втратила разом із нею армію, військово-промисловий комплекс – усе те, що могло стати її силою, стало її слабкістю. А те, що не було втрачене, обслуговувало Москву. Всі військово-промислові виробництва обслуговували не власну армію, а російську. І тим самим дозволили Росії відмовитися від власного виробництва багатьох військових компонентів – ракетних двигунів, двигунів до гвинтокрилів тощо.
Скажу так: ядерна зброя – це найбільш марнославна річ у світі. Вона захоплює, вона лякає, але не вирішує питання війни та миру. Індія та Пакистан – ядерні держави – воюють між собою постійно. Їхній конфлікт можна порівняти з війною, яка була в Україні до 24 лютого. Ми знаємо, що це була війна, яка тривала з 2014 року, хоча її називали «антитерористичною» операцією, «спецоперацією» тощо. Така війна йде між Індією та Пакистаном, і наявність у них ядерною зброї не наближує до вирішення їхніх проблем.
По-друге, чи застосувала би Україна ядерну зброю у конфлікті на Тузлі, якби мала її тоді? 100% – ні. Україна просто зробила все, що хотіла Росія, і будівництво дамби було призупинене. Азовське ж море стало внутрішнім морем Росії за погодженням з Україною, з ратифікацією усіх відповідних договорів. Ну і відповідно російський флот залишили на все життя у Севастополі. Зроблено це було трохи пізніше, але домовлено саме тоді.
А чи зупинила би Росію наявність у нас ядерної зброї від нападу на Крим? Звичайно, що ні. А чи наважилася би тодішня влада її застосувати? Тут 200% – також ні.
Віє безвихіддю…
Тільки воля суспільства могла б змінити ситуацію. Починалося все з «України без Кучми», потім була Помаранчева революція, Революція Гідності та війна, і все це давало можливість суспільству переростати, перероджувати, перестворювати, переформатовувати еліту, але тільки не переобирати її. Бо з переобранням ані разу не вийшло. Жодного разу ані Україна не була задоволена виборами, ані влада не дала той результат, який вона могла би дати.
Чому? Бо починається все з простих речей, побутових. Починається зі звички, яка властива елітам, відповідальним за ухвалення рішень. Який хабар взяти, кому передати, як залишити Україну в зоні власного комфорту, у колишньому «совку», у майже-Росії з окремими елементами інакшості…
Звідси – й тяжке розставання з атрибутами. Пам’ятник українському рабству і досі стоїть в Києві. Ще за Совецького Союзу його завжди називали «ярмом» (мова про так звану «Арку дружби народів»). Його можна перейменовувати як завгодно – «веселка», «радість», «дружба з усім світом»… Бачите, навіть тепер, коли стільки людей загинуло, стільки зла заподіяно українській нації, цей пам’ятник стоїть, і у мене складається враження, що стоятиме він вічно…
Його можна перемальовувати, можна обтягувати кайдани вишиваними візерунками, але це не змінить суті. Це все одно буде пам’ятником українській вторинності. І доказом того, що раніше ніякого іншого шляху, окрім того, який обирала Україна, не було і бути не могло. Після Януковича влада вже вдруге змінюється, але не змінюється любов до кайданів.
Ядерна зброя не вирішує питання війни та миру. Індія та Пакистан – ядерні держави – воюють між собою постійно
Про Росію. Колишні імперії відхворіли імперіалізмом ще в першій половині ХХ століття. Хтось – Британія – зумів побудувати цивілізовані стосунки з колоніями, хтось і досі у той чи інший спосіб відшкодовує завдані їм збитки. Чому одна лише Росія вчепилася в радянську імперію – це якась ментальна вада?
По-перше, ніколи не існувало поняття британської тоталітарної імперії. Була Британія, яка використовувала корисні копалини, трудову і робочу силу інших країн для того, щоб збагачувати саму себе. Така у неї була чітка і зрозуміла позиція – звісно, що неправильна, тому це і називалося «колоніалізмом». Так, британці визискували з інших, це правда. Але визискували в ім’я чого? В ім’я власного збагачення? У тому числі. Але передусім – в ім’я процвітання, набуття сили та впливу власної держави.
Ставлення до таких країн було подвійним, бо вони і давали, і забирали. Так повелося ще з Римської імперії. Процвітання Європи починалося з часів, коли римляни давали значно більше, ніж забирали. Головним їхнім завданням було розповсюдження впливу. Так само, як і у Британії, між іншим. Тоді як завдання Росії – розповсюджувати покору. А покора і впливи – це різні речі.
Тому Росія не була імперією в британському чи римському розумінні, хоч би скільки її правителі не називали себе самодержцями, імператорами, царями. У Росії було бажання створити на великій території моноетнічну, монорелігійну структуру, єдино правильною назвою для котрої є «тюрма народів». Бо від часів Івана Грозного в цьому відношенні нічого не змінилося.
Народи, які потрапляли туди, опинялися у в’язниці… Знову таки: одна справа – керувати Індією з Британії, а інша – розширюватися кілометрами по суходолу. Ця суходільна держава була такою значною за обсягами, щоб навіть при втраті земель не втрачати свого існування.
При цьому проявити себе на міжнародній арені Росії не вдавалося ніколи, бо ця країна не виграла жодної війни самостійно. Не перемогла жодного обраного нею ж ворога, хіба що в союзі з кимось.
Зокрема, й у Другій світовій, котру, як вважають, витягнули на собі українці…
Розповіді про Другу світову і про те, що це українськими руками досягнуто у ній перемогу, відверто дратують. Ні, перемогли тоді наші колонізатори – оті, що ґвалтували, знущалися, морили голодом. Це вони змусили нас за них воювати. Так було і під час Кримської війни, і під час Японської, і під Першої світової, і під час Другої…
І це треба розуміти. Тавро раба просто так не змити водою в душі – це той процес, усвідомлення якого ще має опанувати більшістю.
Повертаючись до Полтавської битви – якби не зрада українських еліт, то не було б ніякої перемоги і там. Бо що таке зрада? Це не обов’язково здача явок і паролів. Еліта перейшла на бік ворога, тобто вже уклала з ним союз, посилила його власними військами. І це єдина битва, про яку ще можна сперечатися.
Решту ж війн Росія програла. При цьому, однак, територія її збільшувалася. Підступ, переслідування інакодумства, нав’язування власної ідеологічної системи… Всього цього не було в Британії. Можемо пригадати, скільки в Індії християн англіканського обряду? Біля відсотку? Ось у цьому і полягає різниця…
Ще до імперій. Британська та Римська були не єдиними в світі. Чий спосіб дій могла наслідувати Росія?
Дивіться, французька імперія будувалася в інакший спосіб, аніж британська, вона будувала французький світ. Усе це досить швидко закінчилося, бо побудувати його не вийшло. І зараз можна побачити, як інтенсивно розвиваються і вже не розуміють французької мови покоління, які ще застали французький прапор над своїм парламентом. При цьому і Франція, і Британія зберегли і силу, і потугу, ставши першими економіками світу.
Інший приклад – Іспанія, яка домінувала і яка зуміла створити іспаномовний світ (у колишніх колоніях), де вже фактично ніхто не уживає власну мову. За винятком хіба що одиниць… Це могло бути прикладом того, що хотіла би побудувати Росія – свій світ плюс накидання певних ідеологем та своє прочитання історії.
Але навіть Іспанія, при всіх своїх бажаннях, не переінакшувала і не переписувала історію, не використовувала її як частину колонізації.
Не сфальсифікувавши історію, Росія не зможе утримувати поневолені нею народи. Тому Україна має бути або поглинута нею, або ліквідована
Тотальна фальсифікація історії зумовлює те, що Росія прагне ліквідувати Україну чи поглинути її. Україна має бути або частиною легенди про утворення російської держави, або просто припинити існування. Якщо цього не буде, Росія не матиме минулого, а це складно, бо на сфальшованому минулому будується нинішнє цементування цієї величезної території, цементування різних етносів, які абсорбують у себе російський спосіб життя та мислення.
І так само, як Іран має доктрину знищення Ізраїлю, Росія має доктрину знищення України. Тільки іранська доктрина базується на певних релігійних історіях, на протиріччях, пов’язаних із автономією Палестини – тобто тут є бодай натяки на те, щоб вести про щось дискусію. У випадку ж з Росією дискувати взагалі немає про що. Тут є сфальсифіковані події, вигадані історичні причини постання держави Росії, чи то пак Московії, бо насправді до Росії вона має віддалене відношення.
І тут ще такий важливий момент. Свого часу Південноафриканська республіка, прощаючись з колоніальним минулим, усунула всі спогади про Редьярда Кіплінга. Навіть попри те, що Нельсон Мандела визнавав його одним з улюблених письменників. У царині культури ім’я Кіплінга лишилося, але будь-яку візуалізацію прибрали. І це нормальне явище.
Мені тяжко уявити музей Кіплінга в Південній Африці, хоч він там бував і досить довго жив, а Кейптаун був йому рідніший за Лондон. Натомість музей Булгакова у Києві є, разом з «ярмом», Ватутіним та Щорсом. Бо якщо вже війна їх не знесла і не змінила ментальність, то, напевно, станеться це не раніше, ніж за декілька поколінь. І то – не факт.
Якщо ми повертаємося до війни, то тоді таке питання. Генерал Залужний каже, що стійке передчуття війни з Росією у нього виникло ще у 1996-му – з початком нападу РФ на Чечню. І що відтоді він готувався до цієї війни – тієї мірою, якою це під силу одній людині. А насправді як давно слід було готуватися до війни з Росією?
Готовність до війни моя чи пана Залужного жодним чином не могла впливати на ситуацію в Україні. Донести до тодішніх еліт, що вони мають утруднити собі життя та створити проблеми?..
А щодо відчуття війни… Моя біографія є підтвердженням того, що для мене було очевидно – війна відбудеться, її не уникнути.
Звісно, якби суспільство було достатньо радикалізованим, щоб порвати з колоніальним минулим, то так би і було. Але, зрештою, відповідальність – не на суспільстві. Відповідальність – завжди на елітах, тобто на тих, хто провадить, на тих, хто веде.
Звісно, що я – як і всі нормальні люди, без печаті вторинності на чолі – хотів, аби Україна повернулася до європейського дому, де вона була ще з часів короля Данила, Речі Посполитої, де було її місце ментально, культурно та географічно.
Але готуватися до війни з Кравчуком та Кучмою? В жодному випадку… Це все одно, якби Білорусь почала готуватися до війни з Росією. Могло таке бути? Ні? Ну то власне. Так само і тут. Яка війна з Росією?.. Війна не могла би розпочатися доти, доки до влади не прийшли еліти, які перестали би зважати на своє колоніальне минуле.
У певний момент суспільство зрозуміло, що покладатися на еліти марно. І відбулися спроби їх зміни – «Україна без Кучми», Помаранчева революція та Євромайдан. Та навіть коли еліти бували зміненими, курс держави лишався тим самим. А зараз цей курс змінила сама Росія.
Будемо відвертими: якби вона не атакувала Крим та Донбас, Україна і надалі була б майже Білоруссю, але з демократично переобраними завідуючими відділень російських установ на території України.
Цікаво, чи свідомий бодай хтось у путінській Росії того, що саме війна підштовхнула певні світоглядні зміни в Україні? Це, звісно, риторично…
Тут частково спрацював страх, викликаний і помножений арабською весною, Лівією, відео страти Кадаффі – страх, що успіх України у зміні еліт може спровокувати (так, принаймні, вважав Путін) і російське суспільство на щось подібне.
Але не спровокував і вже не спровокує, тож зараз російські еліти вже заспокоїлися та продовжують вирішувати питання власної ідентичності та власного майбутнього через відсутність України як суб’єкта, як держави, яка має значення.
Держави, котра складає частину європейської системи цінностей, європейської системи економічної, військової та політичної… Війна з Україною стала можливою тільки тоді, коли наша держава підтвердила би своє прагнення суверенітету не тільки підписаними протоколами про те, що ми колись і якось хотіли би від’єднатися від РФ…
Згадуючи «протоколи», ви, вочевидь, маєте на увазі зокрема Бухарестський саміт НАТО. Той самий, на якому Україна не отримала План дій щодо членства (ПДЧ). В Україні побутує тверде переконання, що ПДЧ для України навмисно зірвали. При цьому називають конкретних винуватців – Ніколя Саркозі та Ангелу Меркель. Україні справді є кого обвинувати з третіх сторін?
У 2008 році українські еліти не були готові до того, аби Україна стала членом НАТО чи, принаймні, отримала ПДЧ. Навіть зараз, щоб прискорити рух до Європейського Союзу, не кажучи вже про НАТО, знадобилися титанічні зусилля, складна методологічна робота, візити та зустрічі, постійна напруга, безсонні ночі працівників зовнішнього контуру – МЗС, Мінекономіки, Міноборони, тобто всіх, хто працює «назовні».
Чи було щось подібне у 2008? Ні, кажу це як людина, котра професійно цим займалася, тобто брала участь у підготовці української сторони до саміту.
Найбільше зусиль, щоб Україна не стала членом НАТО, доклала сама Україна.
Добре попрацювали наші польські брати, балтійські держави, Сполучені Штати, які намагалися нас підтримати. Але Україна не зробила нічого. І жодного візиту не було – ані до Франції, ані до Німеччини, ані до жодної країни. Парламентська асамблея НАТО, інші парламентські структури не були відвідані взагалі ніким. І це добре демонструвало, що українські еліти лише грали цю в гру, намагалися підтримувати оцей баланс між Заходом і Росією, між добром і злом, а такий баланс – це вже перебування на боці зла.
То про яку підготовку до війни може йти мова? Україна ніколи не була до неї готовою. Чи то пак еліти виявилися не готовими, більшу готовність продемонструвало суспільство. Але це не суспільство і не учасники АТО підписували в Мінську акт капітуляції. Звісно, слабкому кроку завжди можна знайти пояснення і виправдання, бо мінські угоди – це був слабкий крок. І це те, чого Україна зараз не має права допустити. І вже не допустить.
«Що буде після перемоги України? Буде тривале, на багато поколінь, протистояння з Росією»
І знову до 2008 року. Чи була свого часу достатньою реакція України на війну Росії в Грузії? А ще раніше – на війну в Абхазії та Чечні? Ви один з небагатьох, хто у 2008-му підтримав парламентську постанову стосовно Грузії. Чи не пожинає наразі Україна свого роду кармічні плоди, коли жаліється на недостатню підтримку її з боку західних союзників?
Для підтримки України зараз немає жодного значення, що було в 2008 році або ще раніше. Так ніхто ситуацію не оцінює, оцінюються нинішні факти. А історичне тло – теперішнє і тодішнє – є мало подібним.
Правильним був візит Ющенка до Грузії у 2008-му – під впливом, чи я навіть сказав би, під тиском тодішнього президента Польщі Качинського. Тоді це було зроблено, але зараз ті події вже не грають жодної ролі. Іншого Україна зробити в ті часи не могла.
Тодішній парламент не голосував постанову щодо Голодомору, бо, напевно, вважав, що то був акт благодійництва з боку Росії. То як він міг інакше зреагувати на події в Грузії, на вторгнення до суверенної території російських військ? Це вторгнення, на щастя, не стало окупацією всієї Грузії, але воно закріпило за Росією Абхазію та Південну Осетію.
Звісно, можна зараз пригадати Грузію: те, як діяла вона, але її уроки стали уроками для України не в 2014 році, а 24 лютого 2022-го – уроки реакції на військову атаку з боку ворога. У кожному разі, ані Грузія, ані світ не вважають зараз, що Україна робила щось неправильно.
Що стосується Чечні, то дуже правильне рішення прийняв парламент (18 жовтня Верховна Рада визнала Ічкерію тимчасово окупованою Російською Федерацією територією), хоча й зрозуміло, що все це робиться в даний момент тому, що тільки зараз більшість збагнула, наскільки Росія є безапеляційним та абсолютним ворогом.
І такі кроки (щодо визнання Ічкерії) треба робити й надалі, ще інтенсивніше і ще потужніше. А світові – надсилати прості й зрозумілі зовнішні сигнали про те, що йде процес деколонізації. Загалом деколонізація та декомунізація – це найголовніші процеси.
І, так, в цьому є заслуга Ющенка. Але контрзаслуга всієї тодішньої влади у тому, що було проспано 2008 рік, коли Україна не отримала ПДЧ. Вкрай малоймовірно те, що вона отримала би План дій щодо членства, але суть в тому, що зусиль для цього було докладено надто мало. А це дало б зовсім інший формат стосункам Заходу та України.
Мінські угоди – це був слабкий крок. Україна зараз не має права допустити такого
Ви згадали Голодомор і декомунізацію, розпочату при Ющенку, тож варто зауважити, що все ж еліти не завжди пасли задніх…
Дивіться, що таке революція? Це слово в Україні треба брати в лапки. І Помаранчеву революцію, і Революцію Гідності. Чому? Тому що революція – це зміна еліт. А зміна еліт і в 2004 році, і у 2014-му відбулися не через «революції», а внаслідок виборів, які пройшли після них. І це можна відслідкувати за Верховною Радою і за рештою інститутів влади… Обговорювати те, наскільки більш або менш ефективними вони виявилися після виборів – вторинне.
А первинним є те, що слово «револьта» означає перекидання. Коли те, що було нагорі, пішло вниз, а те, що було внизу, опинилося нагорі. Але чи пішов Медведчук вниз після Революції Гідності? Ні. А чи пішов вниз Янукович після Помаранчевої революції? Ні.
Українці тоді зробили все, що могли. Вони поміняли еліти, озброїли їх можливостями: беріть та робіть. Але ні. Така вже карма українська – ми довго, дуже довго запрягаємо, але зараз вже достатньо швидко їдемо.
Але все одно недостатньо для того, щоб остаточно змити тавро раба. Ще донедавна тривало загравання з аудиторією, коли стверджувалося, що ні, Україна не була колонією Росії… А вона була. І тому, ще раз кажу, процес деколонізації є найбільш важливим.
Тому що Росія знову прагне або знищити нас, або знову зробити своєю колонією чи, власне, частиною держави. Бо буцімто завжди існував один народ, а решту придумав австрійський генштаб. Щоправда, в концепцію «єдиного народу» не вкладаються валуєвський циркуляр та емський указ, якими забороняли українську мову. Бо якщо не існувало України та української мови, то що ж тоді забороняли?..
До повномасштабного вторгнення в Україну Москва ще зберігала вплив на ряд колишніх республік СРСР. Чи втратить вона нині навіть цей сурогат імперії? Тобто ОДКБ, Митний союз, євразійський простір – про все це Москва може забути, бо з колишніх союзників нею не бридуватиме тільки Лукашенко?
Росія нічого не втратить. Від російських послуг ці держави (які входять до ОДКБ тощо) можуть відмовитися, але шансів на це мало. Та якщо вже говорити про те, що буде після перемоги України, то буде тривале, на багато поколінь, протистояння з Росією. Бо Росію живлять не перемоги, а війни. Ми вже говорили про те, що Росія у війнах не перемагала, але чи зникла вона після своїх поразок? Ні.
І тішити себе ілюзіями з цього приводу не варто. Для того, щоб Росія зникла, потрібна титанічна праця, і Україна буде змушена до неї долучитися – байдуже, хоче хтось в цьому брати участь чи ні, вірить він в успіх такої праці чи ні. На кону стоїть питання того, чи продовжить Україна своє існування після війни.
Тож протистояння (з Росією) буде включати і проведення з’їздів малих народів РФ, і решту речей. Це буде повсюдна історія.
Так, буде 30-кілометрова (а я хотів би 60-кілометрову) демілітаризована зона довкола України під контролем інших держав. І гарантована система безпеки, але в цій системі безпеки Україна має відігравати головну роль. Не союзницьку, не в форматі «50 на 50», а в форматі «99 на 1», де 99% припадає на Україну і один відсоток – на партнерів.
Протистояння з Росією має також включати демонтаж імперії як запоруку безпеки України. Але вірити, що українська перемога демонтує імперію, не варто.
Ні, перемога не демонтує імперію. І ядерний удар її не демонтує. Тільки незгода тих, хто зараз забезпечує життя імперії, суб’єктів федерації. Тому зовнішній тиск не гратиме жодної ролі, він здатен лише посилити державу.
З успіхами на херсонському напрямку все частіше звучать слова про переговори з Росією. Навіть Байден натякнув на них у ніч виборів до Конгресу. Чи може піти на них українська влада?
Треба розуміти, звідки виникають всі ці зовнішні натяки, назвемо це так. У США походили вибори, на яких, до речі, 51 зі 100 місць у верхній палаті Конгресу Сполучених Штатів здобули демократи. Але вибори завершилися, і Салліван (Джейк Салліван, радник президента США з питань національної безпеки) встиг заявити про те, що Сполучені Штати готують новий пакет військової допомоги для України. І ось на це вартує звертати увагу.
Перемовини між Україною та Росією можуть відбуватися тільки за одним сценарієм. За сценарієм повної, тотальної і беззаперечної капітуляції із втратою всього того, що було награбовано, та виплатою всіх контрибуцій і всіх боргів.
А припинення санкцій щодо Росії відбудеться тільки з дозволу України і без вказаної в документах дати.
Все це, до речі, вже було озвучено. І тут питання не в нинішній українській владі – не в тому, добра вона чи погана. Іншого виходу в неї просто немає: жодних інших перемовин, крім тих, що відбудуться після перемоги. Це розуміння приходило тяжко, з болем, з кривавим слідом, який залишиться в історії, але воно прийшло. І шукати пояснення того, чи станеться це під впливом наших західних партнерів, просто смішно. Все станеться тільки з волі України.
Я би зараз більше звертав увагу на те, що Еммануель Макрон привітав Україну з взяттям Херсона. Жодна інша країна не привітала – ані Британія, ані Сполучені Штати, ані навіть Польща. Єдиним державним діячем, який зробив це, був Макрон. А що привітав він українською мовою, так це окрема історія.
Бо звільнення Херсону справді було великою проміжною перемогою. І так завжди буває: дія викликає повагу. Чин викликає захоплення. Перемога викликає підтримку. Це ж поразка – сирота, у неї один винуватець, а в перемоги, як ми знаємо, завжди багато батьків. Тож чим вагомішою буде поразка Росії, тим крупнішою стане допомога Заходу.
А Україна надалі буде змушена мати собі за приклад єдину державу – Ізраїль. Державу, яка живе, скажімо так, у недружньому оточенні. Єдиною перевагою України стане відсутність Сектору Газа, цієї клоаки, де перебувають люди, чий єдиний сенс існування полягає в тому, щоб знищити сусіда.
До речі, багато хто в силу своєї недалекості негативно реагував на те, що Україна йде в ЄС та НАТО разом з Молдовою, але зрозуміло, для чого це потрібно – щоб тихо і спокійно розчавити терористичне утворення, яке називається «Придністровська народна республіка». І це також стратегія підтримки та підпертя України з боку Заходу.
Добре, що зараз поменшало розмов про те, що Крим можна повернути дипломатичним шляхом. Росія від нього ніколи не відмовиться, навіть якщо станеться неймовірне диво, навіть якщо відбудеться деструктуризація чи розвал імперії і суб’єкти федерації повстануть та проголосять суверенітет. Бо й у цьому випадку залишиться Москва, яка вимагатиме повернення Криму.
Тому як Крим було забрано, так його має бути і повернуто. Як Донбас було забрано, так його має бути і повернуто. І Богу дякувати, що це вже є позицією Української держави. І що дуже поступово це стає позицією українських еліт.
Їхньою зрілістю мають бути не лише заяви про намір вступити до НАТО чи демонстрація прагнення бути в ЄС, а проведення реформ. Саме успішність реформ стане квитком на швидкісний потяг до європейського дому.
Наталія Лебідь, для «Главкома»
Коментарі — 0