Доктор права Сергій Саяпін: Російським ГРУшникам Александрову і Єрофєєву в Україні було винесено неправильний вирок

Збройний конфлікт на території України триває вже більше двох років. За цей час було вбито десятки тисяч людей, сотні тисяч полишили свої домівки, рятуючись від війни. Однак досі не встановлено юридично і не засуджено ключових винуватців лиха, яке ми спостерігаємо на території нашої держави. Офіційний Київ першопричиною війни вважає зовнішню агресію, проте воєнну операцію на сході країни називає антитерористичною, тобто обрана юридична категорія придатна більше для внутрішнього вжитку. Однак наша держава вже звернулася до Міжнародного кримінального суду із заявами щодо фактів російської агресії в Криму і на Донбасі, а також щодо подій на Майдані. Окрім того, Україна подала кілька позовів до Європейського суду з прав людини і готує нові до різних міжнародних судів. Та, незважаючи на це, Україна, з точки зору міжнародного кримінального права, досі не готова до адекватного переслідування осіб за скоєні ними злочини, вважає юрист-міжнародник, доктор права Берлінського університету імені Гумбольдта Сергій Саяпін. За його словами, українське кримінальне законодавство не пристосоване до умов війни, в яких опинилася країна. Відповідно і рішення, які ухвалюють вітчизняні суди щодо винуватців злочинів на території України, викликають багато запитань. Зокрема, експерт наводить приклад застосування статті 437 Кримінального кодексу України (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни) щодо російських ГРУшників Олександра Александрова і Євгена Єрофєєва. «Злочин агресії – це злочин, який може бути скоєно тільки вищим політичним і воєнним керівництвом держави. Відповідно, засудження за цією статтею цих двох росіян, з точки зору міжнародного кримінального права, не є правильним. Ті діяння, які їм закидали, скоріш за все, підпадали під інші норми кримінального законодавства України. Тобто цих людей можна було притягнути до кримінальної відповідальності за те, що вони зробили, та аж ніяк не за ведення агресивної війни», – вважає пан Саяпін. Окрім того, специфіка українського кримінального законодавства щодо засудження злочинів, скоєних у міжнародних конфліктах, може «допомогти» багатьом злочинцям уникнути відповідальності. «Якщо виходити з букви закону – ст. 438 ККУ, – то дуже багато осіб, які скоїли воєнні злочини і діяння, які ми називаємо воєнними злочинами, можуть уникнути відповідальності тому, що їхні діяння не передбачені цією статтею», – пояснює він. Наприклад, частина 1 статті – жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням. Однак термін «військовополонений» використовується лише в міжнародних військових конфліктах. Або пункт про вигнання цивільного населення для примусових робіт. Проте не завжди ж вигнання людей відбувається саме для робіт, вигнання може бути й етнічною чисткою, відповідальність за яку ніяк не регулюється нинішньою редакцією українського кримінального законодавства. Але і це ще не все.

В українському законодавстві відсутня  концепція злочинів проти людяності, зазначає експерт, що також ускладнює притягнення до відповідальності. «Весь світ говорить про те, що знищення літака рейсу МН17 було злочином проти людяності. Але якщо законодавство України не знає концепції злочинів проти людяності, як можна буде судити винних в Україні?» – ставить риторичне запитання експерт.

Користуючись нагодою, «Главком» зустрівся з паном Саяпіним в Інституті міжнародних відносин у Києві, куди фахівець приїхав з лекціями. 

Провал Будапештського меморандуму, недосконалий Статут ООН, який не дозволяє притягнути члена Радбезу організації Росії до відповідальності за агресію… Можна сказати, що міжнародне право, яке встановилося у світі з 1945 року, зазнало краху?

Те, що міжнародна система зруйнувалася, казати, ясна річ, не можна. Але те, що ситуація змінилася і міжнародна система не повною мірою відповідає тим об’єктивним змінам, які відбулися, – звісно, так. ООН у тому вигляді, в якому вона діє зараз, є продуктом розстановки сил у світі, що сформувалися у 1945 році. Формально у Статуті ООН зараз є немало норм, які застаріли і не працюють. Змінити Статут не можна, тому що процедура внесення змін і доповнень дуже складна. Такий приклад: одним з головних органів ООН є так звана Рада з опіки, функція якої полягала в тому, щоб сприяти деколонізації території після Другої світової війни. Цей орган виконав своє завдання до 1994 року. Відтоді він існує лише на папері, але з тексту Статуту ООН норму про нього не виключено. Наведу ще один приклад: досі в Статуті ООН як член Радбезу згадується держава СРСР, але не Російська Федерація. Хоча за фактом місце СРСР, як ми знаємо, посідає РФ. Проте ж до офіційного Статуту, де згадується СРСР, зміни також не внесено. До чого це я? До того, що ООН існує, організація виконує корисну роботу, але потребує серйозних реформ.

Юристи-міжнародники, зокрема Томас Ґрант, міркуючи про агресію Росії проти України, час від часу згадують 2008 рік, вторгнення Росії до Грузії. Того ж року ця кавказька держава через дії агресивного сусіда намагалася подати позов на нього до Міжнародного суду ООН. Однак суд не взяв до розгляду цю справу начебто через те, що Грузія перед зверненням не провела з Росією перемовини щодо спірного питання. Враховуючи негативний досвід Грузії, що має робити нині Україна?

Вимога про необхідність переговорів може бути обов’язковою умовою тільки в контексті певних міжнародних договорів. Наприклад, у контексті Конвенції про заборону фінансування тероризму. Саме у цій конвенції прописано, що держави, перед тим як звертатися до Міжнародного суду ООН, повинні спочатку пройти процедуру переговорів. Без цієї процедури Міжнародний суд просто не прийме справу. Ця умова не є стандартом, вона не є присутньою у всіх міжнародних договорах. Що стосується України і Росії, то тут складність більш загального характеру. Росія не визнає юрисдикцію Міжнародного суду ООН. Тому Україна просто не може розпочати провадження проти Росії в Міжнародному суді. Юрисдикція цього суду значно обмежена перш за все через те, що на постійній основі юрисдикцію цього суду визнали далеко не всі держави.

Є ще Міжнародний кримінальний суд (МКС), Римський статут якого забезпечує право притягнення до відповідальності високопосадовців аж до керівництва країн. Які існують механізми притягнення до відповідальності Путіна, якщо ця країна не визнає і Римський статут, що є обов’язковою умовою для початку процесу?

Давайте подивимося на цю ситуацію реально. До юрисдикції Міжнародного кримінального суду належить чотири категорії злочинів: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини і злочини агресії. Злочини агресії – це варіант, який слід одразу виключити із ситуації, яку ми зараз розглядаємо, бо МКС поки що не здійснює юрисдикцію відносно цього злочину. Цей злочин було сформульовано у 2010 році, проте МКС отримає можливість розглядати злочини агресії не раніше 2017 року. Тепер щодо воєнних злочинів і злочинів проти людяності. МКС починає провадження з того, що розслідує обставини ситуації. В даному випадку ситуація – це події в Україні, включаючи Майдан, Крим і Донбас, починаючи з 21 листопада 2013 року. Так от, суд розглядає ситуацію, обставини, встановлює, чи було скоєно якісь злочини, що належать до його юрисдикції. Якщо прокурор суду дійде висновку, що такі злочини мали місце, то ставитиметься наступне питання: хто скоїв ці злочини? Теоретично в ситуації з Україною до відповідальності в Міжнародному кримінальному суді може бути притягнуто як громадян РФ, так і громадян України, якщо буде встановлено, що вони скоїли ті чи інші злочини.

Тобто військово-політичне керівництво Росії на чолі з президентом Путіним може бути притягнуто до кримінальної відповідальності також?

Після того, як прокурор доходить висновку, що злочини в даній ситуації таки було скоєно, то наступним етапом є визначення підозрюваних, обвинувачених або персон, військових командирів чи інших начальників, які віддавали накази про скоєння таких злочинів. Теоретично ланцюг підозрюваних і обвинувачуваних може іти до самого верху.

Чому до сьогоднішнього дня ми нічого не чули про початок розслідування?

На даному етапі, якщо вірити інформації офіційного сайту Міжнародного кримінального суду, офіс прокурора суду вивчає ситуацію, вивчає матеріали, які вже надійшли до суду і, відповідно, після вивчення цих матеріалів прокурор зробить офіційну заяву про те, чи буде кримінальне переслідування, чи ні. Тобто зараз суд перебуває на найпершому етапі того процесу, про який я сказав, на етапі вивчення ситуації.

Скільки може тривати розслідування, впродовж якого часу суд може назвати поіменно винуватців злочинів проти України?

Скільки саме – я сказати не можу, але кілька років точно.

Багато політичних діячів і бізнесменів з Росії і Криму потрапили під міжнародні персональні санкції. Однак кількість таких людей усе одно менша за кількість тих, які брали участь у підготовці, наприклад, так званого референдуму на нині окупованому півострові. Чи існують міжнародні механізми притягнення цих людей до відповідальності?

Ті злочини, про які ви зараз говорите, це злочини винятково з кримінального права України. Ці злочини не є злочинами з точки зору міжнародного права. Принаймні Міжнародний кримінальний суд абсолютно точно ними займатися не буде. Відповідно, для того, щоб притягнути до кримінальної відповідальності осіб, які скоїли ці злочини, цими людьми має займатися винятково правоохоронна система України. Повинні порушуватися кримінальні справи, висуватися підозри, обвинувачення. Можливо, коли це потрібно, осіб слід оголошувати в міжнародний розшук. Україна повинна просити інші держави про співпрацю з кримінальних справ.

З одного боку, до Аксьонова чи Константинова застосовано міжнародні механізми санкцій, з іншого – за свої злочинні накази вони залишаться без жодного покарання з боку міжнародного співтовариства? Чому така непослідовність?

Це пояснюється почасти характером тих злочинних діянь, які ви окреслили у вашому питанні, а саме сприяння організації референдуму. За ідеєю, міжнародне право не забороняє проведення референдуму з того чи іншого питання. Інша річ, хто і як його проводить. Розмежування керівництва між тими, хто потрапив під санкції, і тими, хто уникнув цього, пояснюється рівнем відповідальності, характером тих діянь, за які відповідальність наступає. Це по-перше. По-друге, дійсно, міжнародні органи, такі як Міжнародний кримінальний суд або міжнародні організації, що застосовують персональні санкції, перш за все займаються чиновниками більш високого рівня. Через те, що найчастіше таких чиновників важче притягнути до відповідальності за національним законодавством з огляду на їхній вплив, багатство, зв’язки тощо. Саме тому в поле зору світової спільноти перш за все потрапляють чиновники з найвищих ланок влади, оскільки передбачається, що з чиновниками нижчих ланок впорається сама національна правоохоронна система.

Певні політики із західних країн безперешкодно приїжджають до Криму, порушуючи закони України, а потім спокійно повертаються до своїх країн. Чи існують правові міжнародні механізми, аби цих людей притягнути до відповідальності?

Поїздки до Криму не через підконтрольну Україні територію – це очевидне правопорушення. Україна має реагувати на ці факти точно так само, як би вона реагувала на факти порушення своїх кордонів десь в іншому місці: порушувати кримінальні справи і ставити питання про притягнення цих людей до кримінальної відповідальності. Інша справа – проблеми, що можуть виникати при цьому через імунітети, наприклад, депутатів парламентів інших країн. Однак і ця перешкода не є такою, яку не можна подолати. Імунітети зараз у них є, але колись їх уже не буде. Відповідно, питання про кримінальну відповідальність цих людей можна буде реалізувати.

З одного боку, в Україні триває АТО, тобто боротьба з терористами в середині держави. З іншого боку, Україна подає позови до Міжнародного кримінального суду, обвинувачуючи у злочинах Росію, а не терористів. Ви зауважували, що різночитання у трактуванні того, що відбувається на Донбасі, може дозволити навіть в Україні деяким діячам, причетним до злочинів, уникнути відповідальності. Яким чином?

АТО – це категорія національного права України. АТО може бути різної тривалості, різного ступеню інтенсивності, з більшою чи меншою кількістю учасників. З точки зору міжнародного права, це означає, що АТО маленької тривалості, маленької інтенсивності, яка закінчиться, не вважатиметься збройним конфліктом. За даних умов АТО триває більше двох років, у ній беруть участь тисячі людей, з’явилися тисячі жертв, мільйони переміщених осіб. З точки зору міжнародного гуманітарного права, АТО однозначно є збройним конфліктом. Але це внутрішній збройний конфлікт, з точки зору України, чи міжнародний? Якщо Україна офіційно заявляє про участь Російської Федерації у цьому збройному конфлікті, то конфлікт міжнародний. У визначенні головне те, як вважає сама країна, на території якої відбувається конфлікт. Адже, перш за все, саме українська правоохоронна система займатиметься його розслідуванням, застосовуватиме у своїй діяльності більший або менший обсяг правових норм. Менше правових норм у неміжнародному конфлікті і навпаки.

Якщо говорити про відповідальність, як політики, наприклад, причетні до минулої влади, можуть її уникнути?

Кримінальний кодекс України, а саме стаття про відповідальність за воєнні злочини, більше розрахований на ситуації щодо міжнародних збройних конфліктів і меншою мірою на ситуації у внутрішніх. Тобто у кримінальному законодавстві України більше можливостей притягнути до відповідальності осіб, які скоїли воєнні злочини в міжнародному збройному конфлікті. Тобто існує більше механізмів притягнути до відповідальності іноземців, ніж власне громадян України, які також можуть бути причетними до злочинів. Ось такий парадокс склався. Україна не готова здійснювати кримінальне переслідування в тих межах, які окреслені у ст. 8 Римського статуту, через те, що у кримінальному законодавстві України просто відсутні усі ті склади воєнних злочинів, які перераховані у ст. 8. В цьому сенсі краще, аби цією справою займався Міжнародний кримінальний суд, бо юрисдикція у нього набагато ширша за ту, яка окреслена в Кримінальному кодексі України.

Експерти, які розслідували катастрофу МН17, зокрема група Bellingcat, зауважували, що прізвища безпосередніх виконавців, а також замовників у цій справі буде дуже важко встановити. Наскільки реально відтворити весь ланцюг причетних до злочину і притягти їх до кримінальної відповідальності?

На брифінгу 28 вересня міжнародна слідча група заявила, що їй відомі імена та прізвища людей, підозрюваних у скоєнні цього злочину. Наскільки я розумію, йдеться про список зі 100 людей. Понад те, глава МЗС Австралії сказала, що або наприкінці цього року, або на початку наступного цей список буде опубліковано. Тоді у справі з’явиться конкретний підозрюваний. Я пропоную почекати цього моменту і далі діяти за обставинами. Якщо у справі з’являться конкретні фігуранти, то опрацьовувати питання їхньої вини чи невинуватості буде простіше.

Катастрофа з МН17 сталася на території України, ракету в літак було випущено також з території України. Цей злочин слід вважати терактом чи дією зовнішнього агресора?

Я б не називав це катастрофою рейсу – це знищенням рейсу. Я б не називав це й терористичним актом, бо в міжнародному праві концепцію тероризму не визначено однозначно. У питаннях тероризму існує як мінімум 18 міжнародних договорів, які підкреслюють різні аспекти тероризму як явища. Як наслідок, ми не маємо у міжнародному праві єдиного визначення. Тож слід керуватися іншими, більш однозначними концепціями. Наприклад, концепцією злочинів проти людяності. Щодо злочинів проти людяності існує єдине розуміння того, що це таке, на основі чого має наступати кримінальна відповідальність. Злочини проти людяності, говорячи простою мовою, це масові злочини проти цивільного населення. Це можуть бути убивства, тортури, зґвалтування, дискримінація та інші злочинні діяння, які здійснюються проти цивільного населення широкомасштабно або систематично. У даному разі це був єдиний злочинний акт. Тобто тут про систематичність не йдеться. Але оскільки жертвами стало 298 людей, то можна однозначно говорити про широкомасштабне убивство цивільних осіб. Тому з метою ефективності притягнення до кримінальної відповідальності за знищення цього рейсу потрібно відмести спірні концепції на кшталт тероризму і зосередитися на однозначних концепціях типу злочинів проти людяності.

Не секрет, що створити Трибунал Радбезу ООН для засудження винних у трагедії, що сталася із рейсом МН17, навряд чи вийде. Росія заблокує це рішення. Який суд міг би встановити і засудити винних?

Звичайно, розглядалося кілька варіантів, як притягнути до відповідальності. Перший – це створення Трибуналу Радбезу ООН, але він відпадає через вето Росії. Другий варіант – це створення Міжнародного трибуналу на основі міжнародного договору, підписаного між зацікавленими державами. На мій погляд, цей варіант також безперспективний: Росія не співпрацюватиме з таким трибуналом. Третій варіант, який можливий, – це переслідування винних згідно з кримінальним законодавством України. Цей варіант може бути з елементами міжнародної співпраці. Четвертий варіант, який я вважаю найбільш реальним для втілення, – це позов до Міжнародного кримінального суду за умови, що справу зі знищення МН17 буде порушено за ініціативи прокурора Міжнародного кримінального суду. З огляду на декларацію статті 12.3 Римського статуту Україна надала юрисдикцію Міжнародному кримінальному суду щодо цього злочину. Чому важливо, щоб саме прокурор ініціював порушення справу? Це важливо для технічної частини реалізації цього проекту. Звичайно, Російська Федерація спробує заблокувати і це розслідування. Але у інших постійних членів Радбезу ООН існує технічна можливість не допустити перешкоди з боку Росії. Наприклад, якщо Росією буде внесено резолюцію про призупинення даного розслідування кримінального переслідування, то інші постійні члени Радбезу ООН зможуть проголосувати проти такого проекту резолюції. Тільки тоді міжнародний кримінальний суд зможе зайнятися цією справою. 

Михайло Глуховський, «Главком»