Митрополит УПЦ МП Філарет: Все має завершитися єдиною православною церквою в Україні

Місяць тому Собор Української православної церкви Московського патріархату ухвалив рішення «про повну самостійність і незалежність від РПЦ». УПЦ МП змінила статут так, щоби її ієрархи та духовенство могли стверджувати, що більше не мають жодного стосунку до Російської православної церкви.

У новій редакції статуту зникли майже усі прив’язки до РПЦ. Але з’явилася інша – посилання на Грамоту про самоуправління УПЦ МП, даровану патріархом Московським Алексієм у 1990 році. У документі йдеться про те, що церква в Україні зберігає єдність зі світовими православними церквами через РПЦ. Таким чином насправді УПЦ МП таки залишила «прив’язку» до Москви.

Ієрархи УПЦ МП ухвалені зміни сприймають по-різному. Наприклад, впливовий намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Павло після Собору відверто заявив, що практично нічого не змінилось. «Все, що ми внесли ті зміни, вони нічого не міняють...», – прокоментував він. Тобто Павло підтримав точку зору тих, хто називає зміни декларативними, направленими на те, аби зупинити під час війни масовий перетік парафій з Московського патріархату до Православної церкви України, очолюваної митрополитом Епіфанієм.

Проте є інше бачення змін, на які зважилась Московська церква в Україні. Митрополит Львівський і Галицький Філарет (Кучеров) вважає, що останні рішення Собору призвели до справжньої незалежності від РПЦ.

Проте Російська православна церква, попри такий показовий демарш, досі не виключила митрополита Онуфрія зі списку своїх головних ієрархів. У той же час, патріарх Кирило відібрав в УПЦ МП кримські єпархії.

Як розцінювати всі ці події та які настрої панують у вірних Московського патріархату в Україні? З цими питаннями «Главком» звернувся до митрополита Львівського і Галицького Філарета, який наполягає, що жодних вказівок патріарха Кирила (Гундяєва) УПЦ МП тепер не виконуватиме.

«РПЦ анексувала єпархії Криму»

РПЦ перепідпорядкувала три кримські єпархії, які раніше входили до УПЦ МП, напряму патріарху Московському Кирилу. Це фактично анексія. Як ви сприйняли цю новину?

Так, відбулася анексія єпархій у Криму. Це було передбачувано. Коли ми всі між собою спілкувалися напередодні Собору, лунали різні думки і від духовенства, і від мирян. Часто говорили про те, що ми не можемо звертати увагу тільки на західні єпархії, у нас же є ще й Крим. Але я тоді висловив свою позицію і сказав, що в нас уже Криму немає, тому що рішенням наступного Синоду, після нашого сьогоднішнього Собору, кримські єпархії перейдуть до юрисдикції Московського патріархату (у підпорядкування патріарха Кирила, – «Главком») . Це було моє відчуття, так воно у підсумку і сталося.

Кримські єпархії – це тільки початок, з огляду на те, що окуповані значні частини Донбасу, Херсонщини і Запоріжжя?

Я думаю, що все це буде залежати від позиції патріарха Кирила і, напевно, від позиції влади Російської Федерації. Але, виходячи з того, який курс взяла РФ, а це ескалація і окупація територій України, можливо, що Донецька і Луганська єпархії також можуть опинитися безпосередньо у юрисдикції Московського патріархату.

Як ви дивитеся в очі єпископам, що пішли за Кирилом, який підтримав убивство українців?

Ми не дивимося їм в очі, бо ми з ними не спілкуємося. У нас є своя церква, своя держава, ми живемо своїм життям і спілкуємося між собою. Я не знаю позиції єпископів, чи священиків РПЦ, з ними не спілкуюся. Я знаю тільки те, що православна держава напала на православну державу.

Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, на відміну від митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря, звертаючись до предстоятеля та членів Собору, зайняв правильну позицію. Він сказав, що ми є Українською православною церквою. Сказав, що приймає рішення Собору УПЦ і по можливості втілюватиме ці рішення у життя, зокрема, зі змінами до статуту.

Досі не було офіційної реакції УПЦ на анексію єпархій. Чому? Як ваша церква має відреагувати?

Напевно, Синод УПЦ має зробити якусь заяву. Можливо, варто нагадати Священному синоду РПЦ про те, що у церкви немає кордонів, адже такою завжди була позиція РПЦ і самого патріарха Кирила. Аж раптом тут і зараз з’явилися кордони. А якщо кордони з’явилися, то це істотно змінює ситуацію в Українській православній церкві. УПЦ тоді має жити у межах своєї держави і звершувати свою місію виключно так, як сама вважає за потрібне.

Що це означає на практиці?

Я не можу сказати, адже таких прецедентів не було. Яке би рішення не ухвалила УПЦ, воно буде першим подібним для Синоду, з огляду на обставини, що склалися…

Кримські єпархії самі прийняли рішення, вони показали, що церква «йде в ногу з державою РФ». Тобто сьогодні РПЦ наступає на ті самі граблі, що і Росія.

Виходячи з того, що митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар є постійним членом Священного Синоду, найперше, що потрібно зробити, це звільнити його з цієї посади. Зарахувати його поза штатом УПЦ і призначити на посаду Кримського митрополита іншого ієрарха. Так само можна зробити з іншими ієрархами, які вчинили подібне.

Як зберегти контроль над Кримськими єпархіями у нинішніх умовах, щоби це було не тільки на папері?

Вважаю за необхідне призначити нових керуючих єпархіями. Можливо, фізично зараз ніяк не потрапити до окупованого Криму, туди нових єпископів можуть не пустити. Але у документах церкви рішення мають бути, тому що Крим – це наша юрисдикція і простір нашого канонічного права. І наш Священний синод має право вирішувати питання з ієрархами нашої юрисдикції. Кримські ієрархи порушують канонічні правила тим, що припиняють канонічне спілкування зі своїм предстоятелем, адже вони є кліриками УПЦ і самочинно без відпускної грамоти її залишають.

«80% членів Собору виступили за незалежність УПЦ»

Повернімося до Собору, який відбувся у Києві. Наскільки його проведення стало для вас несподіванкою, адже предстоятель, митрополит Онуфрій, анонсував просто зібрання, яке по ходу перетворилося на Собор?

Я особисто їхав на Собор, бо був упевнений, що так відбуватиметься. Я був одним з тих архієреїв, які звернулися до Блаженнішого митрополита Онуфрія у перші дні повномасштабної війни з проханням скликати Собор. Це звернення було як від мене особисто, так і від нашого духовенства і мирян. Ми закликали до проведення Собору і вирішення подальшої долі Церкви.

Я був впевнений, що це всеукраїнське зібрання духовенства переросте у Собор. Тим більше, я знав думку багатьох єпископів. Знав, що саме про це предстоятель отримав багато звернень від єпископів, священників, монахів, мирян, від громадських діячів, які є нашими парафіянами. Всі ці люди переймалися позицією Церкви відносно війни і подальшого життя.

З деякими архієреями ми міркували: якщо відбуватиметься зібрання, але не порушуватиметься питання проведення Собору, ми би самі могли його ініціювати. Тим більше, що для цього не потрібно ніяких додаткових рішень. Згідно зі статутом УПЦ, Собор єпископів і Собор УПЦ збирає митрополит Київський, підписавши відповідні акти.

Але для проведення Помісного собору потрібно було висунути делегатів, чого не було зроблено. Саме це може стати підставою для РПЦ заявити про нелегітимність ухвалених рішень. Синод РПЦ уже заявив, що «рішення про зміну статусу УПЦ може бути прийняте лише у рамках канонічної процедури, що включає постанову Помісного Собору РПЦ». Як бути з цим?

Послухайте, у нас в країні зараз війна відбувається. Не у всіх єпархіях і парафіях можливо було провести парафіяльні збори і направити делегатів. Ми можемо говорити, що під час війни, під час воєнного стану архієрей може самостійно затвердити склад делегації і направити його на це зібрання. Наприклад, у нашій Львівській єпархії моїм рішенням були призначені делегати. У деяких єпархіях відбулося голосування і у такий спосіб було прийнято рішення, і вони приїхали на Собор. Всюди було по-різному. Але потім зібрання розпочало свою роботу і всі його члени, які були в храмі, стали учасниками Собору, після його скликання. Адже Собор є законодавчим органом у церкві і він має право всіх присутніх учасників зібрання зробити членами Собору.

Щодо змін статуту УПЦ, які мали б затверджувати керівні органи РПЦ, скажу таке. Статут про управління УПЦ не передбачає такої норми. Рішення Собору набирають законної сили відразу після їх прийняття і затвердження митрополитом Київським. Нагадаю, що чіткою у цьому питанні була і позиція покійного митрополита Володимира. Він наголошував: наш статут не підлягає затвердженню будь-кого. Ніколи за існування УПЦ жодні зміни до статутів, а таких було три (у 1992 р., 2007 р., 2011 р.), на затвердження до РПЦ не надсилалися.

Навіть перша версія статуту про управління УПЦ, яка була прийнята Собором єпископів УПЦ 29 жовтня 1990 року і остаточно затверджена Собором УПЦ за участі єпископів, духовенства та мирян 22-23 листопада 1990 року, набула чинності одразу після схвалення у Києві. Більш того, в останньому розділі цього статуту (розділ XIV) чітко вказувалося, що зміни до нього має право вносити лише Собор єпископів УПЦ, з подальшим затвердженням Собором УПЦ, цим розділом і закінчується сучасний статут.

На самому початку засідання митрополит Онуфрій нібито продемонстрував дві теки з підписами. У тій, що більша, були підписи за автокефалію, у тій, що менша – за те, аби зберегти усе, як є. Як ви відреагували, коли побачили ці теки?

Таке було. Але не було такої історії, що ніби була величезна тека. Дійсно, у Блаженнішого лежали документи на столі, але чи дві стопки паперів там було, чи більше – я не бачив, і що у них було, не знаю. Дійсно, Блаженніший говорив, що до нього надходять звернення від єпископів, священників, монахів і мирян. Він показав, що вони на столі у нього. У зверненнях було те, що одні за, а інші проти проведення Собору. З яких єпархій, з яких храмів, з яких регіонів надходили ці звернення, я не можу точно сказати. Але двох стопок документів точно не було.

Вже потім я дізнався, що була ще тека з листами, у яких віряни і духовенство зверталися до Блаженнішого зі свідченнями про те, що вони довіряють йому майбутнє церкви і підтримають позицію, яку він займе.

Під час Собору були публічні дискусії? Кого було більше, прихильників чи противників незалежності УПЦ?

Звичайно, були дискусії. Під час зібрання духовенства і мирян до оголошення Собору виступило 60 людей. Я собі ці виступи занотовував, записував позиції архієреїв, єпархій, священників, монахів, вірян. З усіх 60 осіб, які виступили, (якщо не брати до уваги позицію учасників з окупованих територій, які приєдналися по Zoom), 80% висловилися за незалежність нашої Церкви. Інші 20% говорили, що треба залишатися у єдності з РПЦ. Частина з них не були проти незалежності або автокефалії, але хотіли би бачити незалежність, яку даруватиме нам Московський патріархат (патріарх Кирило, – «Главком»).

Можемо говорити, що більшість членів Собору виступили за незалежність. На мій погляд, дискусія у нас була щирою, відкритою, від серця.

Чи можете ви назвати цих 20%, хто були проти незалежності, і тих, хто хотів такої милості від Московського патріархату?

Я не буду називати цих людей, тому що має бути певна ієрархічна етика. Можу сказати тільки, що кримські архієреї відразу відмовилися голосувати за зміни до статуту, які передбачатимуть незалежність. І вони одразу висловили свою позицію за єднання з РПЦ. Ми мали дискусію і голосували за кожен пункт статуту окремо.

У новому статуті УПЦ зник пункт про те, що ваша церква з’єднана з помісними церквами через РПЦ. Натомість додався пункт, який посилається на патріаршу Грамоту від 27 жовтня 1990 року, у якій йдеться, що: «Украинская Православная Церковь, соединенная через нашу Русскую Православную Церковь с Единой Святой Соборной и Апостольской Церковью…». Іншими словами, зв’язок УПЦ з іншими православними церквами світу як був, так і лишається через РПЦ. Про яку незалежність тоді йдеться?

Зі статуту зникло те, що УПЦ є самокерованою частиною РПЦ. Зник пункт, який ви згадали, що УПЦ зв’язана з помісними церквами через РПЦ. І в іншому пункті говориться про те, що УПЦ канонічно зв’язана зі всіма помісними православними церквами світу. І так, у підтвердження цього ми посилаємося на Грамоту патріарха Алексія і говоримо про те, що УПЦ починає своє життя саме з цієї Грамоти.

Грамота патріарха Московського і Всія Русі Алексія II про дарування самоуправління Українській православній церкві як частині РПЦ від 27 жовтня 1990 р.

Звернув би вашу увагу на дуже важливий момент. З пункту 4 першого розділу ми прибрали посилання на Архієрейський собор РПЦ, який був покликаний регламентувати подальше життя УПЦ після дарування незалежності. Тобто, він показував спорідненість статутів РПЦ і УПЦ.

Ми чітко вказали, що відтепер УПЦ не буде керуватися постановами Архієрейського собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 року, а керується рішеннями Собору єпископів і Священним синодом й закріпили це у статуті. Відмова від виконання цих постанов і є незалежністю і розривом з РПЦ.

Вам можуть заперечити, оскільки Грамота за підписом Алексія і Томос про автокефалію – не тотожні речі…

Не заперечую, оскільки це різні документи, але сутність і зміст той самий, що у Томосі. У той час Москва боялася назвати цей документ Томосом, щоби не викликати суперечок з Константинополем. Ще раз повторюю. Ми посилаємося на документ патріарха Алексія, через який ми з’єднуємося зі всією соборною апостольською православною церквою, а також це свідчить про початок існування самої УПЦ. Грамота вказує, що у подальшому всі приписи регламентуються постановою Архієрейського собору жовтня 1990 року. Але ми скасували цей пункт у нашому статуті. Тобто рішення того Собору ми до уваги не беремо.

«Була дискусія, чи звертатися по автокефалію до РПЦ»

Частина єпархій вашої церкви не проти незалежності, але хоче її отримати від патріарха Кирила. То чому не звернутися спочатку з таким проханням до нього?

Роками патріарх говорив про те, що він не надає автокефалії Українській православній церкві тому, що УПЦ сама не звертається до нього за автокефалією. Мовляв, якщо Синод і Собор УПЦ вирішать це зробити, то скоріше за все УПЦ стане автокефальною. Але це було раніше. Часи змінилися. Нині у нас війна з Російською Федерацією. Так, у нас була дискусія, чи звертатися нам до РПЦ про проголошення автокефалії. Разом дійшли висновку, що не треба цього робити. Просто тому, що таке звернення не сприйняло би сьогодні наше суспільство.

Самостійно проголошувати автокефалію теж неправильно, її мають дарувати. Самим проголошувати автокефалію, щоби зайти у ще дальший кут, з якого буде потім важко вийти? Навіщо? А потім, що нам дасть, якщо патріарх Московський проголосить автокефалію УПЦ? Вона не буде визнана у православному світі. Бо у православному світі нам скажуть, що у вас де-факто уже є одна автокефалія (УПЦ/ПЦУ, – «Главком»), яку визнають грецькі церкви, то навіщо вам друга?

Тож треба говорити не про автокефалії, не про устрій Церкви, а про єдність православ’я в Україні. Ми з вами говоримо про якісь юрисдикції, про порядок, процедури, регламенти. А треба поговорити про Христа. А де Христос в цих всіх регламентах, процедурах, структурі та вертикалі влади? Ми бачимо, що Його там немає. Нам треба спочатку визначитися чого ми прагнемо і чого бажаємо.

А як ви збираєтеся говорити про Христа з братами і сестрами з помісної УПЦ/ПЦУ, якщо у рішенні Собору не визнали цю Церкву ані канонічною, ані автокефальною, ані такою, яка має апостольську спадкоємність? Яким ви бачите формат такого діалогу? Бо поки видається, що ви не готові до діалогу з ними як з рівними

Давайте згадаємо, як діалог відбувався у Болгарії, Польщі, Македонії, коли там був розкол. Всюди церкви не визнавали одна одну, але всюди сідали і говорили між собою. Ще до того, як патріарх Варфоломій дарував Томос ПЦУ, члени Священного синоду УПЦ застерігали від негативних наслідків такого дарування. Вони казали не поспішати. Бо патріарху Варфоломію доносили інформацію, що 80% єпископів УПЦ відразу перейдуть до ПЦУ. Але ж на Об’єднавчій собор майже ніхто не прийшов... Розкол як був, так і залишився, утворення ПЦУ ситуації не змінило, поставленої цілі єднання православ’я в Україні не було досягнуто.

Нам з ними потрібно розпочати моральний діалог, ми мусимо зняти агресію, ненависть, злобу, протистояння, образи. Ми можемо говорити про церковно-адміністративний устрій, про канонічно-богословські питання, але те, що стосується питань єпископства – це мусять обговорювати усі помісні Церкви. Деякі з них сьогодні вже кажуть про те, що якщо ми будемо вести діалог з ПЦУ, якщо ми самі будемо визначати питання хіротонії (обряд посвячення у священнослужителі, – «Главком») – це буде неправильно. Правильно було би, якби ми питання канонічного порядку визначали на всеправославному обговоренні, на зібранні усіх предстоятелів, як це було на прикладі Болгарії. І мені здається це б тоді зняло навантаження і напруження між нашими церквами, УПЦ і ПЦУ. Церква унікальна тим, що в ній є мова Святого Духа, мова любові. Мова справжня, жертовна, а не чуттєво-емоційна, саме цією мовою ми маємо говорити і тоді дійдемо до істини.

Нещодавно почесний патріарх Філарет (Денисенко) ініціював проведення Всеукраїнського Помісного православного собору, до якого він запросив представників усіх гілок українського православ’я. Як до такої ініціативи ставитесь ви?

Я погано ставлюсь до такої ініціативи тому, що вона нічого не принесе. Для того, щоби обговорювати те, що запропонував почесний патріарх Філарет, треба спочатку зрозуміти: а чи готові ми сідати за стіл переговорів до єдиного Помісного собору, чи ні? Звичайно, дискусії потрібно вести, але не займатися тиражуванням гасел. На Собор мусимо йти вже із вирішеними питаннями, розв’язаними суперечками.

Які у вас стосунки з митрополитом Львівським Макарієм і митрополитом Львівським і Сокальським УПЦ/ПЦУ Димитрієм? Ви спілкуєтесь з ними?

У регіоні міжконфесійні стосунки – партнерські, дипломатичні. У нас є непорозуміння, у нас є певні факти захоплення церков (УПЦ МП трактує перехід громад у ПЦУ як «захоплення», – «Главком»), у нас є випадки переходу громад до ПЦУ, але ми це сприймаємо без злоби, по-християнськи. Якщо люди так вирішили, то наша єпархія це приймає. А от якщо відбувається захоплення храму – це конфлікт. Та попри все це ми спілкуємося, а конфлікти вирішуємо у юридичному полі. Ми зустрічаємось з головою області, з головами міст на державних і громадських заходах, ми можемо разом обідати, пити каву, спілкуватися й висловлювати свої позиції. Можу сказати, що ми на Львівщині готові вести цей діалог, говорити з усіма.

Вже після початку повномасштабної війни, скільки парафій вашої єпархії перейшли до УПЦ/ПЦУ?

Чотири релігійні організації: парафії і монастир.

Ви для себе відповіли на питання, чому це сталося?

Бо вони прийняли таке рішення. Кожному переходу парафії передував тиск з боку місцевої влади і співробітників СБУ. Причому тиск був відкритий, були зустрічі, були погрози. От тому громади прийняли свої рішення про перехід. Ті громади, які витримали тиск, які не побоялися спілкуватися і протистояти працівникам СБУ і місцевій владі, лишилися з нами.

Переходи відбулися до зміни статуту вашої церкви. Прості люди свої рішення пояснюють не тиском СБУ, а небажанням мати стосунку до Російської церкви. Вони вам про це говорили?

Все дуже просто. Люди прийшли до священника і сказали: «Отче, ми хочемо розірвати зв’язки з РПЦ, ви це погоджуєте?». Отець сказав: «Так, я погоджуюсь. Давайте зробимо звернення до єпископа». Зробили звернення. Я зустрівся з громадою і повідомив, що от-от буде Архієрейський собор, на якому ухвалимо рішення про розрив з РПЦ і спитав, чи готові люди чекати? Більшість відповіла, що готові почекати. Бо люди хочуть лишитися у своїй церкві, вони не хочуть виходити за межі свого рідного простору. Вони виховані у цій традиції і культурі, і вони хочуть тут лишитися.

Митрополит УПЦ МП Філарет: Московських патріархів не було на інтронізаціях українських митрополитів...

«Має бути відновлене єднання з патріархом Варфоломієм і іншими помісними церквами»

Чи потрібно зараз вашій церкві відновити єднання з патріархом Варфоломієм?

Так, воно має бути відновлено з усіма помісними церквами. Але канонічне спілкування і згадування патріарха – це різні речі. Священний синод припиняє канонічне спілкування з якоюсь церквою з певних причин, а УПЦ припинило спілкування з помісними церквами з приводу того, що вони визнали Томос ПЦУ без урахування позицій УПЦ. Наша церква має розглядати питання про відновлення цього спілкування. Вважаю, Блаженніший Онуфрій прийме правильне рішення, як далі діяти. Собор дав йому повноваження і право згадувати як предстоятелю незалежної церкви диптих помісних церков. Я особисто вважав би правильним, якби Блаженніший почав згадувати всіх предстоятелів незалежно від того, що у нас з деякими церквами, як то Константинопольським патріархатом, перервані канонічні відносини.

В інтерв’ю виданню «Духовна велич Львова» ви сказали, що Собор показав одностайність у прийнятті змін до статуту. «Навіть ті єпископи і священники, які симпатизують РПЦ, голосували позитивно, підтримуючи зміни» – ваші слова. А як тоді пояснити те, що намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Павло (Лебідь) вже наступного дня у Лаврі поминав Кирила?

Митрополит Павло не поминав Кирила, цього не було. Можливо, це було за богослужінням у перший день, коли ще не всі розібрались у ситуації і не отримали певних благословень, як це буває в монастирі. Напевно, монахи, не отримавши благословення, за богослужінням почали згадувати патріарха Московського за традицією. Скажу вам, що є монахи, які взагалі не знали про те, що відбувалося і які були прийняті рішення. Бо вони живуть іншим життям – духовним, і для них церковної політики взагалі не існує. Вони моляться Богу, звершуючи свою місію, спасають людей, приводять їх до Євангелія і розказують як людям застосувати Євангеліє у їхньому житті.

Я знаю, що у суботу, яка слідувала за Собором, відбулося зібрання монахів у Києво-Печерській Лаврі. На зібранні владика Павло оголосив рішення Помісного собору й усім сказав, що Києво-Печерська Лавра приймає його рішення і буде продовжувати життя згідно з новим статутом.

«Ми мали засудити ідею «Русского мира»

Зі статуту вашої церкви зникла частина про те, що обраний предстоятель УПЦ благословляється святішим патріархом Московським і всієї Русі. А хто ж тепер благословлятиме нового предстоятеля УПЦ?

Митрополита Володимира, як і митрополита Онуфрія, не благословляв патріарх Московський. Московських патріархів не було на інтронізаціях українських митрополитів. Грамота 1990 року символічно пов’язує УПЦ з діями першого ієрарха, тобто патріарха Московського, який через документ благословляє подальшу службу предстоятеля нашої церкви. Якщо такого благословення не було, то це не означає, що предстоятель неканонічний, не вступив у свої повноваження після обрання на Архієрейському і Помісному соборах. То й не треба нам тієї Грамоти. Ми обрали свого предстоятеля, продовжуємо з ним своє життя і ми інтронізуємо його на престол Київських митрополитів. Так буде з усіма наступними предстоятелями нашої церкви.

Чи може РПЦ відкликати грамоту від 1990 року?

Якщо Константинополь забрав благословенну синодальну грамоту і повернув Київську Митрополію до свого складу, то і Москва може піти таким же шляхом. Вона може сказати «ми відкликаємо грамоту патріарха Алексія і вважаємо УПЦ Київським екзархатом»… Вони (РПЦ) насправді тільки нещодавно зрозуміли, що дійсно відбулося у нас на Соборі, будемо чекати їхньої подальшої реакції.

Якщо РПЦ забере грамоту в УПЦ, то виникне ситуація, яка буде дуже подібною із тим, що сталося з УПЦ Київського патріархату, коли цю Церкву охрестили «розкольниками». То вашу церкву також Москва може назвати розкольницькою?

Знаєте, чим наша ситуація відрізняється від тієї, що була в УПЦ КП? Митрополит Філарет (Денисенко) сам ухвалив рішення (відійти від РПЦ) з невеликою групою мирян, священників і парою єпископів, та проголосив незалежність Церкви. Ми ж ухвалювали рішення усією повнотою Церкви, з мирянами, духовенством і єпископами. Ми рішення ухвалювали на Соборі. Тому у нас інакша ситуація. Якщо Москва продовжуватиме ескалацію, то значить і нам потрібно рухатися вперед. Потрібно буде говорити з помісними церквами, з Константинополем.

В історії церков були різні порядки. Середньовічна Охридська архієпископія була незалежною церквою, без будь-якого підпорядкування, без Томосу про автокефалію чи автономію. Попри це її визнавали усі помісні церкви. А пізніше предстоятель Охридської архієпископії став автокефальним предстоятелем і згадувався у диптиху церков. Це у той час, коли митрополит Московський, маючи почесний титул патріарха Московського, там не згадувався.

Незалежний статус вашої церкви ви яким бачите?

Вищенаведений приклад Охридської архїєпископії найбільш яскравий. Вона була і не автокефальною, і не автономною. Але і її визнавали, сприймали інші як канонічну структуру. І ніякої грамоти їй не давали. Світове православ’я може за замовчуванням ухвалити це рішення і все, не потрібно надсилати якихось листів про визнання незалежності УПЦ. Потрібно просто мати євхаристійне спілкування і приймати нашу церкву як православну канонічну структуру. Ця вся історія з визнанням має колись закінчитися, постійно так тривати не може. Результатом має бути єдина православна церква в Україні. Над цим ми усі мусимо працювати.

Для об’єднання потрібно вести діалог з УПЦ/ПЦУ, адже на одній канонічній території має бути одна визнана Константинополем церква. Це з одного боку. З іншого, ви посилаєтеся на Орхидське архієпископство, засноване Василієм II. Церква була окремою структурою від Константинопольського патріархату. І її предстоятель обирався імператором із запропонованих Синодом кандидатів. Невже у нашому столітті предстоятель церкви має бути затверджений політичним рішенням, наприклад, президента України? І чи не вважаєте ви цей шлях насправді віддаленням від православного об’єднання, яке декларуєте на словах?

Я не говорю про утворення Церкви головою держави і обрання ним предстоятеля, хоча така практика має місце з обранням Константинопольських та Ієрусалимських патріархів, і це не заважає їм служити і керувати їхніми церквами. Я говорю про такий собі приклад існування церкви у канонічному просторі. У церкві є поняття акривії та ікономії – усугублення і послаблення підходів до вирішення канонічних питань, і їх не треба боятися. Треба сідати і говорити. Також у відповіді на попереднє питання, я зазначив «Результатом має бути єдина православна церква в Україні. Над цим ми усі мусимо працювати».

Понад 400 священників та монахів поставили підпис під листом до патріархів древніх східних Церков з проханням організувати «церковний трибунал» над Кирилом за те, що він благословив війну. Чи підтримуєте ви це і яким має бути покарання?

Я не підтримував цього звернення. Бо звертатися треба туди, де на це звернення чекають. Якщо хотіли звертатися з якоюсь апеляцією, то потрібно звертатися не до пентархії, а на ім’я Константинопольського патріарха. Це якщо ми говоримо, як має бути за канонами. Лист був для того, щоби підняти дух священнослужителів і парафіян. Але лист підписало всього лише 400 священиків. Я бачився з ними і висловив їм свою позицію. Я сказав, що якби вони звернулися до нашого Архієрейського чи Помісного Собору, то під ним були би тисячі підписів. Велика кількість священників не підписали цього листа тільки тому, що розуміли, що цей лист ніхто не розглядатиме. А так він залишився красивим жестом, рекламою у Facebook, такою собі декларацією про засудження.

Що ж вашій церкві заважає взяти ініціативу до своїх рук, звернутися до Константинополя, зібрати тисячі підписів…? Які наслідки для патріарха Московського могли би бути?

Не знаю, які могли би бути. Таких прецедентів ще не було, щоби церква засуджувала предстоятеля, чи зверталася до Константинополя щодо засудження предстоятеля. Але все колись стається вперше. Однозначно нам потрібно було засудити ідею «Русского мира». Напевно, це вже буде діяння інших Соборів. У нас багато часу, багато роботи попереду та можливостей це обговорити.

Дозвольте наостанок мовне питання. В інтерв’ю «Главкому» у 2018 році ви зазначали, що в Україні 80% релігійних громад зберігали слов’янську мову (на богослужіннях), казали, що віряни «вбачають загрозу, коли людям пропонують богослужіння українською мовою». Віряни вашої церкви досі вважають перехід на українську у богослужіннях загрозою?

Думаю, що вважають так само. Те, що є важливим, приємним і теплим для серця – це зберегти слов’янську мову і зберегти наш церковний календар, старий стиль. І це не тільки для нас важливо. І для православних ПЦУ Галичини важливо. На Галичині є галицька вимова і парафії її зберігають. Це стародавня галицька традиція, якою вони пишаються. Само тому для пересічного православного християнина збереження слов’янської мови лишається ідеалом.

Якщо ми зараз під час діалогу з ПЦУ будемо говорити про слов’янську мову, відмову від неї чи перехід до нового стилю, то ми зайдемо в тупик. Ці питання узагалі не потрібно піднімати.

Михайло Глуховський, «Главком»