Олександр Корнієнко: Я не бачу структурованої опозиції в країні
Голова партії Зеленського про нові коаліції, депутатів-«зашкварників» та про велике партійне будівництво
Друга річниця завершення президентських виборів-2019, на яких переміг Володимир Зеленський, є приводом підвести попередні підсумки його правління. А також виставити певні оцінки команді, яка прийшла разом з президентом, а згодом стала монобільшістю у Верховній Раді і мала б закріпити грандіозний успіх Зеленського два роки тому.
Втім, ще на старті було очевидно, що утримати в купі таку строкату фракцію у Раді, багатьох депутатів якої набирали просто серед знайомих, аби «заткнути дірки» в бюлетенях, буде непросто. Нардепи-новачки ляпали дурниці на телеефірах, попадалися на компрометуючих листуваннях прямо в сесійній залі, скандалили між собою, а згодом стали проявляти надмірну самостійність. Показово, що більшість нинішніх депутатів, які використали для попадання в парламент партійний бренд «Слуги народу», досі не є членами партії. Можливо, тому, що досі партія тримається на бренді самого Зеленського, а не на чіткій і зрозумілій ідеології, з якою керівництво намагається експериментувати, щоб не втратити підтримку такого ж «різношерстого» електорату.
І якщо спочатку «слуги» оголосили себе прихильниками лібертаріанства, то зараз голова партії Олександр Корнієнко заявляє, що «СН» - це центристи, причому, «радикальні». Нова доктрина партії була затверджена на останньому її масштабному з’їзді, де були присутні і президент, і спікер, і прем’єр, що мало продемонструвати єдність «моновлади».
«Главком» зустрівся з Олександром Корнієнком в штаб-квартирі «Слуги народу» напередодні екстреного засідання фракції, що стосувалося чергових «вибриків» її депутатів. Цього разу мова йшла про Миколу Тищенка, що влаштував вечірку під час локдауну, та Євгена Шевченка, який добився особистої аудієнції невизнаного Києвом білоруського президента Олександра Лукашенка. Корнієнко замовляє сніданок і розповідає, чому «зеленій команді» майже за два роки не вдалося зробити те, в чому вона звинувачувала попередню владу, розповідає, як на фракцію впливає наближення наступних виборів, та розмірковує про новий вид патріотизму, який намагаються нащупати «слуги».
На дворіччя відомих «стадіонних дебатів» ваші опоненти зауважували, що кожне з питань, яке Зеленський тоді ставив Порошенкові, зараз потребує відповіді і від нинішнього президента. Бо більшість з них так і не були вирішені. Готові на деякі з цих питань відповісти самі?
Спробую.
«Як так вийшло, що Україна майже найбідніша країна за найбагатшого президента за всю історію?» Зеленський – не найбагатший президент, але країна при ньому особливо заможнішою не стала, як не стало і завершення «Епохи бідності».
Але не стало гірше, особливо в умовах пандемії. Треба ще враховувати, що у нас падіння ВВП менше, ніж в розвинутих країнах. До того ж, деякі реформи, які ми робимо, мають відкладену дію – наприклад, земельна, на яку нам довелося витратити півтора роки.
Звичайно, багато людей хочуть зрозумілих економічних результатів і, думаю, найближчим часом їх також можна буде побачити. Цього року буде ріст ВВП і треба буде подумати над збільшенням соціальних стандартів. Ми і так інтенсивно зайнялись підвищенням мінімальної зарплати, що було неоднозначно сприйнято різними експертами, які завжди бачать в цьому загрозу інфляції. Але цього не відбулося. Плюс неочікувана історія з «ворогом на кордоні» поставила під питання ситуацію з зовнішніми запозиченнями. Зокрема, з цієї причини Нацбанк змушений підвищувати відсоткову ставку, а це є непрямим показником стримування інфляції.
Грошової інфляції зараз нема, але є цінова, з чим треба боротися. Першим гарним дзвіночком я б назвав розслідування Антимонопольного комітету по цінах на продукти харчування, а Мінекономіки квотувала експорт соняшникової олії, ціни на яку суттєво підвищились. Щодо питання про бідність – попрікати нашу владу тим, що ми не проводимо економічних реформ, не можна. Взяти той же ринок землі, чого ніколи ніхто не робив.
«Чому ніхто не сидить за Іловайськ та Дебальцеве?»
Тут можна не тільки про Дебальцеве ставити питання, а й про Гладковського та все інше. Ми це, звісно, підозрювали, але, прийшовши до влади, переконалися, що судова система робить те, що робить, точно не в інтересах українського народу. Тому, аби реалізувати всі речі, пов’язані зі справедливістю, треба всю систему реформувати.
«Чому через п’ять років ми так і не знаємо вбивць на Майдані?» Сюди ж, мабуть, питання – «Чому досі не покарані прибічники Януковича»?
Відкрите провадження, ми маємо прийняти закон про заочне правосуддя найближчим часом. Я б не сказав, що тут все так погано, тому що через РНБО з цих осіб зняті нагороди, звання та все інше. Принаймні, є ця моральна складова. Хоча наші конкуренти ці досягнення обезцінюють, вважаю, це важливо.
«Чому ваші цукерки досі можна вільно купити в магазинах Москви?» При цьому ми всі пам’ятаємо, як права на «Лігу смеху» були продані в Росію?
Це зовсім інше, тому що продаж інтелектуальних продуктів відбувається дещо іншим чином, ніж цукерок. У Порошенка був завод в Росії, і всі розуміли, що він там працює. А правом передачі прав розпоряджається посередник, який їх купляє і потім продає в інші країни. Це – не пряма угода «Кварталу» із СТС, а відносини правовласників з приводу певних продуктів. Це все нелінійно.
«Поки просто немає фігур, співставних за популярністю з президентом»
Добре, поговоримо про вашу партію. Чому вона так довго визначалася з ідеологією? І в результаті обрала «радикальний центризм», який одночасно - для всіх і не для кого?
Ця ідеологія лунала ще на зимовому з’їзді 2020 року, тому не можна казати, що ми довго визначалися. Просто тоді це не був такий масивний з’їзд, як цього року, і тоді ЗМІ більше звертали увагу на інші питання, пов’язані з місцевими виборами. Центризм «для всіх і не для кого» якраз завжди в Україні був, але не радикальний. Радикальний центризм – це Макрон, Трюдо… Коли в залежності від обставин може обиратися різний політичний інструментарій, який іноді, здається, протирічить один одному.
Наприклад, кейс з цінами на газ. В принципі, ми – за вільний ринок, не скасовували і не скасуємо закон про ринок газу часів Гройсмана. Але в ситуації, в якій країна опинилася в грудні-січні через низку факторів, треба було прийняти консервативне рішення і ввести тимчасове регулювання ринку.
Ви самі визнаєте, що для «Слуги народу» завершився медовий місяць з виборцями і настав етап співжиття. Але етап співжиття часто буває не дуже романтичним. Через який час, ви вважаєте, партія може скотитися з першої позиції, яку досі посідає в рейтингах?
Поки не бачу таких передумов. Це ж двосторонній процес. Треба, аби і партія наша всіх розчарувала, чого ми не збираємося робити, і аби з’явився потужний конкурент. Поки я не бачу структурованої опозиції в країні, бо, наприклад, на правому фланзі є великий Порошенко, який в той же час недостатньо великий, аби все це поле зайняти. Тому виборці будуть приглядатись до колег поменше: «Голос», партії Гройсмана, Кличка, Смєшка, хтось навіть до «Свободи» по старій пам’яті. На проросійському фланзі ніби було якесь об’єднання електорату навколо ОПЗЖ, але через втрату цією силою інформресурсів там починається конкуренція. Про «народну» опозицію я взагалі мовчу – її давно уособлює Юлія Володимирівна…
А Ляшко?
Так, вони обидва зростають, але вже фактично вибрали той електоральний ресурс людей, які виступають проти ринку землі. Поки просто немає фігур, співставних за популярністю з президентом.
Ваш колишній електорат розтікається рівномірно між усіма партіями, чи до якихось переходить активніше?
У нас зберігається рівномірна підтримка по всій Україні, але наразі – це більше Центральна та Південна Україна. Збільшилася підтримка на Заході та в Києві серед традиційного електорату демократичних сил. Проте це все відносно, зараз нема виборчої ситуації.
А з чим ви пов'язуєте, хай і невеликий, ріст рейтингу президента? З тим, що він чіткіше обрав патріотичну і досить антиросійську риторику?
Дивіться – наші опоненти з боку ОПЗЖ та партії Шарія і навіть наш «вигнанець» Дубінський якраз намагаються все звести до того, що ми самі стали «другим Порошенком». Але ми проти Порошенка, тому тут складається парадоксальна ситуація.
Вони ж мають на увазі, що ви заходите на його поле та повторюєте його риторику.
Ми б говорили про новий «Патріотизм 2.0». Він не зводиться до якихось визначених ідеологем на кшталт «Армія. Мова. Віра», але є ширшим і буде зрозумілішим наступному поколінню, якому зараз 15–17 років і яке скоро піде на виборчі дільниці. Поняття, що зрозумілі дорослому поколінню, – про нашу землю, мову – цьому поколінню зрозуміти складніше. І тут питання – чи можемо ми нащупати та запропонувати цим людям певний апдейт патріотизму.
До речі, в історії України, починаючи з 90-х років, ми вже бачили кілька трансформацій поняття «патріотизм». В нашій країні має бути комфортно всім з різними точками зору, проте, мабуть, всі мають бути патріотами – і в широкому, і у вузькому сенсах.
«Я не шкодую, що ми взяли у фракцію таких як Бужанський, Дубінський…»
Чому партія «Слуга народу», як і всі інші парламентські сили, досі не подала в НАЗК фінзвіти ще за третій-четвертий квартали минулого року? Режим карантину вам це дозволяє, хоча ви могли б це зробити добровільно. Боїтеся знову втратити держфінансування через невідповідності у звітах?
Давайте почнемо спочатку. Коли ми прийшли до парламенту, то перезавантажили НАЗК , яке було повністю розваленим органом з колегіальною відповідальністю і партії з їхнім держфінансуванням взагалі не чіпало. Новий голова НАЗК пан Новіков, що був обраний за участі міжнародних експертів, за рік продемонстрував достатньо нормальні підходи. Ми підтримуємо те, що він робить, навіть якщо це буде загрожувати нашій партії в плані держфінансування. Наші звіти за третій та четвертий квартали вже будуть пов’язані з виборчим періодом – вони будуть куди більш обє’мними і помилитися в них та потрапити під заборону держфінансування набагато легше.
Ми не будемо довго тягнути з цими звітами. Нагадую, що я ще і автор законопроєкту про скасування цієї норми про необов’язковість подання звітів під час карантину, але я також є співавтором законопроєкту про те, аби забрати у НАЗК функції перевірки фіктивності угод. Остання норма частково шкодить самій ідеї партій, бо існує орган, який постійно говорить, що партії там щось знову вкрали. В таких умовах важко переконувати людей вступати в партію, вести з нею відносини. Група депутатів готує новий закон про партії, який вже пройшов ОБСЄ та «Венеційку», і, думаю, восени ми вже будемо його реєструвати і виносити до зали. Він системно буде вирішувати ті питання, які не вирішені в старому законодавстві.
Чому далеко не всі члени вашої фракції є членами партії? Вони в неї не вірять? Чи ви стимулюєте брати партійні квитки?
Партія – це якесь додаткове суспільне навантаження. Тому є люди, які концентруються на своїх життєвих задачах і кажуть, що для них це додаткове навантаження є складним. А є такі, у кого є вільний час для того, аби займатися партією в своїй області. Є варіанти, коли президент і ми всі разом бачимо людину і думаємо, що непогано було б її до чогось залучити.
На з’їзді ви залучили до політради кількох членів уряду – зокрема, віцепрем’єрку Ольгу Стефанишину, у якої навряд чи буде час займатися партбудівництвом.
У нас є напрямок взаємодії з європейськими партіями – насамперед, з ALDE (Альянс лібералів і демократів за Європу). Тому нашій партії потрібен кадровий резерв людей, який буде цим займатися. Якщо людина хоче себе проявити себе в політичному сенсі, ми таку можливість даємо. Але ніхто нікого ні до чого не змушує, це все за бажанням.
Ви – не стандартна партія влади, в яку за традицією заганяють бюджетників. Скільки членів в рядах партії наразі?
До тисячі. Зараз наша чисельність буде дещо зростати, бо є бажання – і з нашої, і з боку наших депутатів місцевих рад – аби вони стали членами партії. Це – близько сім тисяч осіб. Думаю, 4–4,5 тисячі з них вступлять в партію та будуть формувати низові структури, які ми прописали у статуті.
Якщо брати Верховну Раду, то з народних депутатів фракціі лише частина є членами партії. Прийняти в партію – не проблема, але ми б хотіли її зробити не стільки масовою, скільки якісною.
Чому в «Слузі народу» так мало впізнаваних облич, враховуючи масштаб фракції?
Насправді, від того ж «ЄС» по телеефірах ходять людей п’ять, якщо їхні партійні канали не рахувати. З «Голосу» ходять двоє, і то треба враховувати, що у них зараз фактично дві партії. З «Батьківщини» – двоє-троє. Тобто у відсотковому співвідношенні медійно активними є десь 10–15% членів фракції. Наприклад, в Бундестазі – та ж історія, хоча зі своїми нюансами. У нас активно ходять 30–40 людей. Люди звикають до медійного потоку і, якщо постійно змінювати 250 депутатів, в цьому калейдоскопі телеглядачам просто буде складно.
За останні півроку ми повністю перебудували роботу нашої медійної машини, яка зараз зосереджена не тільки на ефірах та коментаріях окремих осіб, а ще й на тематичному рівні. Ми зробили дуже вдалу серію комунікацій в «діджитал», наші тематичні «лендінги» (по тому ж Бюро економічної безпеки, по колекторам) є дуже відвідуваними. Це все підтримується коментарями профільних депутатів, і не тільки тих, яких всі знають, а й тих, чий комітет писав цей закон. А якщо ви, наприклад, візьмете нашу сторінку в Instagram, – вона взагалі зовсім не про це, але дозволяє охоплювати іншу аудиторію. Зараз ми щільно займаємось Youtube, з якого хочемо зробити такий собі банк коротких думок наших депутатів з усіх питань. Це для того самого покоління, про яке ми казали, до якого потрібні нові комунікаційні підходи.
Ми говорили про ваших спікерів, але нещодавня історія з вашим депутатом Шевченком, який з’їздив в гості до Олександра Лукашенка, продемонструвала, що ви досі не можете нічого зробити з зайвою самодіяльністю депутатів. Це ж вже навіть не обмовка якась в ефірі, а демонстративний жест.
У нас не було цілі в чомусь депутатів надто обмежувати. Якщо вже подивитись назад, то за два роки я не шкодую, що ми взяли у фракцію таких, як Бужанський, Дубінський, Шевченко та інших. На той момент, коли ми прийшли до влади, мотив зшити країну за принципом «нове проти старого» спрацював. В результаті у владу прийшла дуже строката партія, де є такі ідеологічні антагоністи як Бужанський та Потураєв. Вони, до речі, добре спілкуються в житті, бо обидва є інтелігентними та обоє багато читають, що зараз є рідкістю.
Свого часу такий підхід був нормальним ходом, але зараз в певні моменти ми розуміємо, що якісь депутати можуть себе поводити врозріз із загальною канвою. Але ми не беремо з них розписку, що по чутливих для себе ідеологічних питаннях вони мають голосувати тільки так, як скаже фракція. І ми не можемо як партія влади почати маргіналізувати таких людей. Треба намагатися говорити, і в таких ситуаціях також, що ми і зробили на віртуальному засіданні фракції.
А от пана Дубінського ви, тим не менш, маргіналізували. Він вже повністю не має стосунку до Київської облорганізації партії?
Судових позовів від нього я не бачив.
«У нас нема неформальних груп. Є депутати, які орієнтуються на різних бізнесменів»
Скандальна перемога вашого кандидата Василя Вірастюка на 87 окрузі на нещодавніх проміжних виборах виглядає пірровою. Особливої ролі в парламенті зайвий штик для вас грати не буде, а іміджеві втрати – величезні. Чи ви з цим не згодні?
Скажімо так, цей дискурс розвиває певне політичне середовище. Що відбулося на цьому окрузі з точки зору тієї ж «Європейської солідарності»? Цей округ – це точно більше їхня електорально зона, ніж наша. А в результаті основна боротьба велася між нашим кандидатом та кандидатом від олігархату. Маруся Звіробій від «ЄС» займала там п’яте місце, через що їм терміново довелося домовлятися зі «Свободою», кандидат від якої зайняв впевнене третє місце. І починається боротьба місцевих феодальних сил з нашою, при цьому «ЄС» вимагає перевиборів. Хоча мені дуже важко уявити, що Петро Олексійович симпатизує конкретно цьому виду феодалів. Тому зараз і розвивається цей дискурс про «піррову перемогу». Ми провели всеукраїнське дослідження, в результаті якого більшість опитаних визнає, що на цих виборах все проходило не так гладко, але виграв Вірастюк.
Ваша фракція була з самого початку розбита на групи. Але є групи формальні з партійними кураторами, а є неформальні, що орієнтуються на тих чи інших бізнесменів. Які з них є більш впливовими?
У нас нема неформальних груп. Є депутати, які орієнтуються на різних бізнесменів, але голосування показують, що навіть в раніше дуже принципових моментах фракція голосує дисципліновано. Наприклад, ми це бачили по голосуванню за збільшення відповідальності за недостовірне декларування. Якщо говорити про неформальні об’єднання, то вони, скоріше, створюються за географічним фактором. З часом він стає більш вагомим, бо з кожним днем наближаються наступні вибори, а внутрішня конкуренція є достатньо сильною. І ті, хто хочуть залишитись в політиці, розуміють, що їм за нинішньою виборчою системою доведеться проводити щось на кшталт мажоритарних кампаній, але в масштабах області. Така конкуренція в межах областей призводить до того, що депутати починають активно просувати регіональні питання (наприклад, по дніпровському аеропорту).
Що стосується зв’язків з олігархатом, то нема ж пульту управління депутатами, який був би в руках олігарха. При всій повазі до потенціалу великих корпорацій, порядок денний Верховної Ради не складається на 100% з олігархічних законопроєктів. Якщо хтось пояснить мені, як саме олігархам вигідний закон про чоловічі декрети, я похлопаю в долоні.
Дубінський все-таки був нерядовим депутатом – казали навіть, що група, пов’язана з певним олігархом, ставила ультиматуми у разі його виключення з фракції. Ця ситуація істотно відбилася на внутрішньому мікрокліматі?
Це була непроста історія. Навіть вигнання свого часу Полякова та Скороход також значним чином відбилася на мікрокліматі. Це такий привід зайвий раз між собою поговорити. Коли це все відбувалося, то і президент говорив, що ми йшли на вибори з певними принципами, серед яких не було втручання у вибори в іншій країні.
Якщо допустити, що пан Разумков піде в самостійне політичне плавання, скільки депутатів можуть піти за ним?
Давайте розглядати задачі по мірі їхнього надходження. Я цього просто не оцінював. Дмитро Олександрович – самостійна, політично мудра людина і мені здається, що та позиція, яку він займає як спікер, в цілому є командною. Просто часто він слідкує і натякає, що ми багато чого хочемо зробити за один раз.
Те, що його в соцопитуваннях вже міряють окремо від Зеленського, – це такий політтехнологічний хід? Таким чином хочуть смуту внести у ваші ряди?
Не думаю. Про це можна було б говорити, якби у президента та спікера були якісь більш-менш співставні рейтинги, а цього нема.
«Тищенко підходить для завдань, де потрібна енергія, аби розворушити те, що застоялося»
Хтось в Офісі президента займається вашою партією? Президенту вона взагалі цікава чи в нього є більш нагальні справи?
На останньому з’їзді він був…
Та одразу поїхав.
Це був дуже важливий візит в плані демонстрації єдності влади, бо були всі її представники. Президент просто не залишався на наші подальші внутрішні «розбірки», обговорення Статуту, створення політради… Але з ним проговорювалися базові речі – доктрина партії, бо вона базується на президентській та парламентській програмі та готувалися «трійками», що збиралися в кабінеті у президента.
Ідеологічно ми всі знаходимося в одній рамці, але організаційно у президента просто нема часу з’ясовувати, хто в якому ОТГ очолює партію, хто з ким посварився-помирився… Партія має бути для президента надійним тилом та ресурсом, на який він може спиратися для реалізації тих реформ, які задумані.
На з’їзді був утворений новий орган – політрада. Вона вже збиралася?
Вона поки в «зародковому режимі». Після її створення ми потрапили в турбулентність з позачерговими засіданнями парламенту, загостренням на Донбасі, локдауном. Сам факт, що не можна вживу зібратися в Києві, вносить певні корективи. Якщо вже збиратися, то, на думку Давіда Арахамії, треба робити так, аби це не було формальністю.
До речі, чому саме Арахамія без жодного політичного досвіду став такою незамінною фігурою? Крім посади голови вашої різношерстої фракції, він ще і політраду очолив.
Те, що він є головою фракції та політради – цілком логічно, ми все хочемо звести до купи. У нас є дві іпостасі – парламентська фракція і партія з низовими структурами. Якщо ви опитаєте якихось зовнішніх спостерігачів про те, з ким у них асоціюється партія «Слуга народу», то, напевно, почуєте прізвища Зеленського, Арахамії, Корнієнка…
Давід – фронтмен партії, і тут нема якихось розбіжностей. Що стосується його незамінності, то я вважаю Давіда переговірником високого класу, у якого багато чому навчаюся. В політиці такі люди потрібні завжди, бо домовитись з ким завгодно про що завгодно в нашій справі дуже важливо.
Добре, з незамінністю переговірника Арахамії зрозуміло. А чому в партії така довіра до менеджерських якостей Миколи Тищенка, якому після провалу в Києві на місцевих виборах довірили закарпатський осередок? Це тому що він кум голови Офісу президента Андрія Єрмака?
Та ні, я навіть не впевнений, що вони спілкуються так часто, як раніше, в силу зайнятості Андрія Борисовича. Зрозуміло, що до Миколи є питання, зокрема, щодо його «авторського» сприйняття локдауну та всього іншого. Я б не казав про незамінність Тищенка, але він готовий брати на себе певні ділянки роботи, які є складними для інших.
Він – хороший «орговик»?
Навіть не «орговик», а людина, яка може поїхати на те ж Закарпаття і запустити там потяги, відкрити аеропорт, дитячу залізницю він там запустив, яка 20 років не працювала. Тобто він підходить для завдань, де потрібна енергія, аби розворушити те, що застоялося. На київських виборах, де відбувалася справжня «Гра престолів», йому було складно, бо така пряма робота в таких умовах не завжди є ефективною. Насправді, не тільки ж Микола, але й я сам потрапляв у медіаскандали. Щоб їх потім не «вигрібати», треба просто в них не потрапляти.
«З мажоритарниками простіше робити коаліцію, бо в них зрозумілі інтереси»
Постійно точаться розмови про створення нової коаліції в парламенті: зокрема, Юлія Тимошенко заявляла про готовність «підставити плече молодій владі», перший віцеспікер Руслан Стефанчук в інтерв’ю «Главкому» не виключав такої можливості. Ця коаліція вам взагалі потрібна?
Ми потім говорили з Русланом щодо цих слів, і він зауважив, що мав на увазі зміни до Конституції, що вимагають 300 голосів. Наприклад, я предметно займаюся децентралізацією, і коли ми почали з’ясовувати, хто буде за неї голосувати, виявили, що 300 голосів може і не набратися. Бо фракції та групи або категорично були проти, або мали свої зауваження. Схожа історія зі зменшенням кількості депутатів.
Що стосується коаліції в Раді, то ця тема вже затихла. Юлія Володимирівна висунула ряд вимог, які важко виконати, а «Голосу» зараз не до коаліції, з огляду на повідомлення преси. «ЄС» та ОПЗЖ – це наші два основні крайні опоненти, з якими ми такої коаліції просто не бачимо. З «Батьківщиною» у нас серйозні програмні розходження – земля, приватизація, зовнішнє управління… Групи «Довіра» та «За майбутнє»? З мажоритарниками простіше робити коаліцію, бо в них зрозумілі інтереси. Але навіщо ці розмови взагалі вести, якщо зараз є монокоаліція, в яку формально входить 248 депутатів, а голосують, коли треба, 226?
І найголовніше питання: чому ви досі не видали своїм депутатам в приказному порядку спеціальні скельця на телефони, аби журналісти з балкону не могли сфотографувати, чим вони там займаються. Стільком «зашкварам» вдалося б запобігти…
Це цікаве питання, яке ми неодноразово підіймали (сміється). Думаю, це якраз зворотня сторона того, що депутати – теж люди. Хтось не звертає уваги, хтось забуває, що його можуть сфотографувати. У нас була ідея з тренінгом з «кібербезпеки», думаю, ми до неї повернемося.
Павло Вуєць, «Главком»
Коментарі — 0