Війна в Україні: яку гру ведуть Китай, Туреччина та Ізраїль? Пояснює сходознавець Ігор Семиволос

Підступний напад Росії на Україну, який триває вже три тижні, поступово стає чимось більшим, ніж війна між двома державами. Поки бойові дії не вийшли за межі нашої країни: щодня міста та села потерпають від обстрілів та бомбардувань, кількість жертв серед цивільного населення вимірюється тисячами. Проте держави Заходу, які перші дні ошаліло спостерігали за бійнею в центрі Європи, оговтавшись, зробили кілька жорстких антиросійських кроків. Хай для українців, які опинилися в епіцентрі пекла, ці санкції видаються недостатніми, вони все ж здатні завдати нищівного удару російській економіці та перекроїти світові баланси.

На цьому фоні в американських ЗМІ з’явились повідомлення про те, що Росії, яка через свою невиправдано агресивну політику фактично стає «персоною нон-грата» в світі, готовий підставити плече Китай. А в нього із Заходом та Штатами свої ігри.

Директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос у розмові з «Главкомом» розмірковує, що може спокусити Китай підтримати російську авантюру в Україні, які цілі переслідує Туреччина, намагаючись стати миротворчим містком між жертвою та агресором, та чому Ізраїль, який несподівано скасував безвізовий режим з Україною, такий чутливий до побажань з Москви.

«Росіяни переконують китайців, що ті отримають шматочок окупованої України»

Розпочнемо з Китаю, який, за даними американських ЗМІ, збирається надати фінансову та військову підтримку. І Росія, і Китай це заперечують, але гіпотетично, чим Москва так могла спокусити Пекін, який завжди тримається осторонь подібних конфліктів, очікуючи, доки жар загребуть чужими руками?

Ми теж живемо деякими стереотипними уявленнями про Китай. Дійсно, китайці намагаються не виставляти себе на перші ролі і залюбки віддають це право Росії. Але існує сталий інституційний взаємозв’язок між цими країнами. Він існує навіть в свідомості китайців. Найвідоміша китайська приказка з цього приводу каже, що «Китай і Росія – це зуби та губи».

Цей політичний аспект є не дуже сприятливим для України, особливо враховуючи питання Тайваню, яке досі залишається актуальним для Китаю.

Якщо для РФ больова точка — Україна, то для Китаю – Тайвань. Цим вони близькі?

Без сумніву. Обидва режими поєднує узурпація влади, антиамериканізм, відповідно у американців є чітке уявлення, що потрібно стримувати Китай. І Трамп, і Байден робили акцент на те, що саме Китай є ключовою загрозою. Така концентрація ресурсів в одних руках рано чи пізно призводить або до колапсу, або до агресії.

Але війна в Україні – точно не війна Китаю. Китайці можуть посміхатися росіянам, підбадьорювати, хлопати по плечу, але в будь-який момент зроблять так, як вигідно їм. Як саме вони можуть втрутитися у нашу війну?

Є певні речі, які створюють для Китаю загрози, зокрема, внутрішні. Китайці пам’ятають події на площі Тяньаньмень, в країні досі є потенціал внутрішньої фронди. І Китай – це така країна, яку можна дуже легко дестабілізувати. Переважна більшість їхньої економічної взаємодії здійснюється з країнами Заходу, і на цьому базується успіх Китаю. Цей важіль Захід використовує, аби переконати китайців не брати безпосередню участь на боці Росії. Важко сказати, наскільки ці аргументи переважать відчуття небезпеки китайського керівництва, що в разі поразки Росії наступними будуть вони. Про такий «ефект доміно» зараз не каже тільки ледачий, і ми бачимо, що всі світові точки, пов’язані з авторитарними режимами, зараз активізувалися і може піти своєрідна «ланцюгова реакція». Поки незрозуміло, чи готовий Вашингтон надати Пекіну достатню кількість гарантій, аби китайці діяли навіть не в американських, а просто у власних інтересах.

Якщо дивитися на процеси глобально, то говорити, що ця війна – не війна Китаю, а лише локальний конфлікт, вже не можна. Цей конфлікт вже зараз виходить за наші кордони. Ми бачимо, як колються еліти в різних країнах – наприклад, експрезидент Ірану Махмуд Ахмадінежад при всій своїй «шизанутості» виступив на підтримку України.

Американці, аргументуючи свою обмежену підтримку України, вже використовують термін «Третя світова війна». І відкрито застерігають тих, хто допомагатиме Путіну обійти санкції. Насамперед, це сигнал для Китаю. Враховуючи, що Росія відкрито натякає на застосування ядерної зброї (звісно, що «суто для свого захисту»), «вікна Овертона» вже відкриваються навстіж.

Мені здається, що світ просто поступово звикає, що Третя світова війна може статися. Чим далі, тим менше це сприймається як катастрофа. Зараз ми опинилися в ситуації, коли світ після завершення якоїсь кривавої війни каже, що «ніколи знову», а потім все одно знаходиться хтось, хто все це запалює.

Чим Китай може допомогти Росії? Перш за все, уникненням економічних санкцій, а все інше, на кшталт поставок зброї, – це все ж частина спекуляцій.

Ну, Китай вже не приховує, що відхід з російського ринку Visa та Mastercard він компенсує Росії наданням доступу до своєї платіжної системи UnionPay.

Так, у Китаю є авторитет серед країн «третього світу» і він використає свій вплив, аби не допустити більшого блокування Росії. Такі країни, що дослухаються до Китаю, є і в Африці, і в Латинській Америці, і в Азії.

Якщо конкретніше, чим Україні загрожує посилення альянсу Китаю та Росії?

Не хочу уподібнюватися деяким нашим експертам, які кажуть, що взагалі нічим не загрожує. Звісно, це ускладнить наше становище, бо ми воюємо на межі своїх людських сил і кожен такий альянс створює для нас проблеми. Це означає, що нам потрібно ще більше зброї та підтримки від союзників, які дуже важко на це ведуться.

Від тіснішого альянсу Пекіну та Москви Україні навряд чи треба чекати чогось хорошого

У нас завжди був великий товарообіг з Китаєм. Про ті часи можна забути?

Загроза для Китаю та тих країн, що на нього орієнтуються, – це продовольча безпека. Продовження війни в Україні дуже серйозно вдарить по цій безпеці. Минулого року Китай накопичив величезну кількість збіжжя, аби убезпечитись від голоду, але не треба забувати: там мільярди людей, яких там треба годувати.

Так Китай тоді зацікавлений в тому, аби ця війна якомога швидше завершилася.

Все залежить від того, скільки вона триватиме. Поки росіяни переконують китайців, що війна закінчиться швидко, і китайці отримають ласий шматочок у вигляді окупованої України. У Китаю наразі є час розмірковувати, тим більш, що вони не роблять якихось різких кроків.

«Громадська думка в Туреччині не налаштована на конфлікт з Росією»

Як ви оцінюєте поведінку Туреччини? Реджеп Ердоган зайняв дуже цікаву позицію – з одного боку, він активно підтримує Україну в питанні Криму, кримських татар, перекрив Босфор для російських кораблів, з іншого – не підтримує санкції проти Москви та не закриває небо для росіян. При цьому Анкара активно намагається замінити собою Мінськ як новий майданчик для україно-російських перемовин за нових обставин. В яку гру грає Анкара за лаштунками цього конфлікту?

Аби зрозуміти дії Туреччини, треба згадати 1914 рік,коли турки намагалися уникнути участі в Першій світовій війні. Туреччина боялася (і продовжує боятися) Росію і намагалася домовитись з Антантою, щоб уникнути російського нападу. Тоді цього зробити не вдалося і турки вимушені були підписати військову угоду з Німеччиною. Але навіть коли вона була підписана і вже почалася війна, вони ще місяці три проводили сепаратні переговори з Антантою і Росією. Тобто турки завжди так поводяться, це не примхи конкретно Ердогана. А він ще й така людина, яка любить робити голосні заяви, демонструвати своє его, в нього є величезний список претензій до Штатів, до Європи. І на відміну від багатьох європейців, він має таку собі моральну перевагу. Бо поки європейці багато говорили, що не будуть постачати до України зброю, аби уникнути ескалації, Туреччина це робила і продовжує робити.

Попри відверто проукраїнські заяви, які іноді дозволяє собі президент Туреччини Реджеп Ердоган, Туреччина не поспішає розривати зв’язки з РФ

При цьому ми маємо розуміти, що громадська думка в Туреччині не налаштована на конфлікт з Росією: велика частина наративу не є дружньою до нас. З різних причин – турки бояться, в нас не вірять, існують певні імперські уявлення, зверхність… Лише поодинокі тамтешні експерти та політики підтримують Україну. Тому в Ердогана немає великого поля для маневру: нема 60-80% підтримки турецького населення, яке готове вступати у війну або займати якусь позицію.

Варто зазначити, що Туреччина останніми роками проводила достатньо авантюрну політику на Близькому Сході. Яскравий приклад цьому – Сирія. У результаті турки отримали санкції, сильно підірвали свій імідж і розсварилися з багатьма. Тому Туреччині зараз потрібно повертатися в конструктивне русло, аби посилювати свої позиції. І вони їх посилюють через переговорний процес із країнами, з якими нещодавно ворогували – Грецією, Ізраїлем та іншими. Те, що Туреччина не закриває небо, але при цьому зберігає опцію посередництва і займає примирливу позицію щодо Росії, зумовлено внутрішніми процесами і виборами 2023 року. Плюс небезпека в сирійському Ідлібі, яку створила Росія, – в будь-який момент може розпочатися наступ, після якого два мільйони біженців знову опиняться на території Туреччини. І це дуже серйозна загроза.

Ви згадали про Ідліб. Росія свого часу влізла у війну в Сирії не в останню чергу для впливу на Туреччину, зокрема, і в питанні «турецьких потоків». Ця карта ще не до кінця розіграна Москвою, вона продовжує тримати регіон на гачку?

Сирійський кейс зараз актуалізований: починаючи від гачків, якими підвісили Туреччину і Ізраїль, завершуючи пропагандистськими шоу про відправку 15 тисяч сирійців на війну з Україною. Це класичне мавпування української ідеї з Іноземним легіоном, аби розмити відчуття, що весь світ проти росіян. Але ці 15 тисяч не можна навіть кораблями перекинути, бо Туреччина Босфор перекрила. До речі, це політичне рішення варте величезних мільйонів доларів.

А літаками?

Ми пам’ятаємо, скільки було потрібно літаків та ресурсів, аби перевезти в Казахстан угрупування ОДКБ. Це несерйозно, просто такий пропагандистський маневр.

Росія розраховує, що партнери по ОДКБ «впишуться» за неї в «спецоперації» проти України. Хоча б символічно. Але партнери, м’яко кажучи, не поспішають вплутуватися в цей путінський «проєкт» і навіть «ЛДНР» слідом за Росією не визнають.

Вони досі цього не зробили і не зроблять, бо страшно. Вони ж вже не впевнені в перемозі Росії. Навіть білоруси, які фактично ведуть війну з нами, надаючи свою територію для російських військ, не готові класти своїх людей. У 1939 році нацисти за 17 днів розбили польську армію і радянські війська фактично без бою зайшли на територію колишньої Польщі, захопивши Західну Україну та Західну Білорусь. Якби ми не завдали такого удару росіянам, то і білоруси б вже тут були. Але оскільки чим далі, тим більше всі бачать кількість вбитих та поранених у шпиталях та лікарнях…

Причому везуть їх у шпиталі в саму Білорусь.

Абсолютно правильно, демонстраційний ефект там просто шалений. Люди просто позабивалися тихенько в куточки, і військові нікуди не збираються йти. Нічого краще не протвережує, ніж вагони вбитих, які ти бачиш на власні очі.

«У ізраїльтян існують ментальні блоки проти українців, бо ми – «націоналісти», «сіоністи»

Наскільки нинішня геополітична ситуація (якщо ще події в Афганістані згадати) може вплинути на пострадянські азійські країни, зокрема, на членів ОДКБ? Чи не оголює зараз Росія, загрузши в Україні, свої південні кордони? Ми вже бачили і в Кіргизії, і в Казахстані, як бурхливо спалахують «народні бунти».

Знову ж – багато буде залежати від того, як Росія програє, як буде оформлений цей програш. А в тому, що вона програє, мені здається, вже ні в кого нема жодних сумнівів. Від цієї форми і буде залежати «ефект доміно». Це означає, що домінуванню Росії на пострадянському просторі та її ролі, яку вона відігравала до 24 лютого, може настати кінець. Не кажу, що це станеться точно, але за певних обставин цілком може бути. І чим більше стає очевидним, що ця війна набуває характеру світового конфлікту, шансів на це стає все більше. Звісно, залишається опція ядерної війни, до якої теж треба звикнути і яка вже не викликає паралічу свідомості на рівні прийняття.

Як тільки всі побачать, що Росія програє, від неї всі почнуть дистанціюватися якомога далі. А зараз, до речі, мова вже йде про санкції щодо всього «Тайожного союзу». Ці всі азійські авторитарні режими просто посиплються.

Серед ймовірних миротворців-посередників між Україною та Росією називають не тільки Туреччину, а й такі неочевидні варіанти як Індію та Ізраїль. Останній, до речі, під час війни взяв і скасував безвізовий режим з Україною.

Ми не маємо відкидати будь-яку руку, яка протягнута до нас з дружньою метою. Навіть якщо це не дружня мета, але корисна і без агресії. Ізраїльтяни так само підвішені декількома обставинами. Перша – це угода США з Іраном, яка Ізраїль страшенно дратує, і заради зменшення іранської загрози вони готові говорити з Росією. Друга – Росія присутня на кордонах в Сирії, і Ізраїль боїться, що росіяни будуть насичувати ракетами «Хезболлу» та інші терористичні угрупування. Жоден «Залізний купол» просто не витримає такого масованого удару. Ці обставини заганяють Ізраїль в певну пастку і вони намагаються маневрувати між союзницькими стосунками з США і реальними загрозами, які чатують на них з боку Росії. Тому вони хочуть продати себе як миротворця, хоча їхні потуги виглядають трохи недолугими.

І також треба визнати, що у ізраїльтян існують певні ментальні блоки проти українців через те, що ми – «націоналісти», «сіоністи» і все таке. Звісно, є й проукраїнські сили, але вони не впливають на прийняття політичних рішень. З усіх політиків, що говорять щось осудне проти війни в Україні, – це міністр закордонних справ Яір Лапід. Але він там такий один, всі інші змушені крутитися, як білки в колесі.

Павло Вуєць, «Главком»