рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Юрій Макаров: «Мочити» українського політика – так! «Мочити» українську державу – зась!

    • Руслан Поліщук
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/makarov.jpg" alt="Юрій Макаров" width="" height="" itemprop="image" /> - Юрій Макаров: «Мочити» українського політика – так! «Мочити» українську державу – зась!
    Юрій Макаров

    «Я маю шанси знайти собі союзників у владі»

    Нещодавно відомого журналіста, письменника і телеведучого Юрія Макарова –президент Зеленський призначив головою комітету з Національної премії імені Шевченка. Це – найвища державна нагорода країни в галузі культури і мистецтва. Макаров, який наразі є також головним редактором телебачення Суспільного мовника, замінив на цій посаді дипломата, письменника, публіциста Юрія Щербака.

    Міністр культури Володимир Бородянський вважає, що це перший за 58-річну історію існування Шевченківського комітету випадок, коли його склад обирався демократичним шляхом – у відкритому діалозі з мистецькими спільнотами. Проте самі спільноти це призначення сприйняли теж демократично – тобто неоднозначно. Як наслідок – бурхлива дискусія на різних соціальних майданчиках зі звинуваченнями організаторів і учасників конкурсу у порушенні правил формування комітету та в надто очевидній лояльності до «своїх».

    Новий очільник Шевченківського комітету в цих подіях не вбачає ніяких ознак «кумівства» і зізнається, що не винен в тому, що перебуває в добрих стосунках з тими представниками мистецьких «фракцій», які зробили свій вибір на його користь. Про свою місію на цій посаді, критерії оцінок кращих зразків українського мистецтва, гуманітарну політику і про ставлення до влади Зеленського «Главком» поговорив з Юрієм Макаровим напередодні Нового року.

    Нещодавно ви стали головою комітету Національної премії імені Шевченка. Ви кажете, що це сталося несподівано для вас, але судячи з наступної публічної дискусії, частина мистецького «корпусу» також не очікувала, що саме ви очолите комітет. Можете розповісти деталі вашого призначення і що саме спричинило суперечки? 

    Це справді була несподіванка. Тому що за положеннями комітету все це повинно було виглядати трохи інакше. Офіційна процедура така: Офіс президента призначає голову, голова відбирає комітет. А вже склад комітету в результаті затверджують в Офісі президента. Цього разу вони (оскільки ще не досить досвідчені в цих питаннях) звернулися за допомогою до Мінкульту. Відомство Бородянського взяло цей процес під свій патронат і влаштувало своєрідний плебісцит серед митців – кому вони найбільше довіряють. Далі все це відбувалося у два тури. Спочатку виокремили тих людей, яким довіряють загалом – це кілька сотень людей мистецтва. Потім вже ці люди голосували за склад комітету, який врешті й обрав голову.

    Я думав, що переможцем стане Тамара Гундорова (українська літературознавиця і культуролог, докторка філологічних наук – «Главком»), бо вона найдосвідченіша, найсерйозніша і найакадемічніша. Проте митці певно вирішили трохи «похуліганити». Коли мені зателефонував міністр Бородянський, то я довго матюкався. Бо я себе в такому офіційному кабінеті на той момент важко уявляв. Хоча й був у попередній каденції членом комітету. А коли пізніше вже почалося ворушіння (передусім у соцмережах) з висловлюваннями незадоволення, то я відчув, що все ж таки правильно зробив, що погодився спочатку ввійти в комітет, а потім і очолити його. Тому що зрозумів, до якої міри  ситуація всередині певних креативних спільнот є невротичною і наскільки вона далека від творчих критеріїв. Я зрозумів, що вона визначається (як можна було би припустити) не ідеологічними, а виключно естетичними критеріями на рівні свій-чужий. І ось це класове почуття, яке я дуже добре навчився розрізняти ще в радянські часи, значною мірою домінує в стосунках багатьох з багатьма сьогодні.

    З точки зору просто чесного вибору, то попередня каденція комітету на чолі з Юрієм Миколайовичем Щербаком, на мій особистий смак, була практично бездоганною. З усіх премій, які ми присудили за останні три роки, у мене є легенькі сумніви лише в одному-двох випадках. Хоча в одному з них я особисто дуже активно відстоював (лауреата), але вже потім мені здалося, що я трохи погарячкував.

    Вибір відбувався поза моїм впливом, я навіть про це не думав. Так історично склалося, що кілька членів комітету є моїми близькими друзями, або просто добрими знайомими. І це не дивно, адже всі ми тупцюємо на одному невеличкому майданчику. Саме цей факт наші опоненти висувають нам сьогодні як наш гріх, звинувачуючи, що це був «мєждусобойчик». Але нічого з цим не поробиш. Завжди мистецьке коло складалося з різних «мєждусобойчиків» і треба бути достатньо чесним із самим собою і своїми колегами, щоб не піддатися спокусі. І це можливо! Адже це ж не я даю премію, це країна дає. Коли ти себе поважаєш, ти розумієш – ось цей умовний Вовочка – твій товариш, і якщо ти йому не даси премію (як він на те сподівається) то він перестане з тобою вітатися, викреслить тебе зі своїх друзів. Значить все! Якщо щось не подобається, то йди з цього пісочника і не дури людям голову. Але якщо ти готовий на такі неприємні жертви, якщо ти вмієш говорити правду в очі, то й тут твоє сумління буде чистим.

    Я ж уже чую і читаю, що наступною лауреаткою буде Ірена Карпа. При тому, що я обожнюю Ірену, вважаю її останній роман особистим досягненням, але я не переконаний, що він тягне на Шевченківську премію. І якщо хтось думає, що я пішов на цю плаху заради дружніх стосунків з Іреною, тоді дуля вам! Я чесно не знаю, яка там в комітеті складеться кон’юнктура, але наразі все ж таки – ні.


    Юрій Макаров
    Юрій Макаров

    «Мені Прохасько цікавіший за Маркеса»

    Якось ви зазначили, що Шевченківський комітет – це не лише велика відповідальність, але й «вогнище амбіцій». В наявності амбіцій ми переконались на прикладі публічної дискусії у соцмережі між вами і президентом Асоціації українських письменників (до речі, лауреатом Шевченківської премії) Тарасом Федюком. Мова йшла про формування комітету, лояльність, кумівство. Яка природа амбіцій різних «мистецьких стейкхолдерів» і заради чого ці митецькі фракції намагаються впливати на гуманітарні процеси?

    Безумовно, вони існують. Безумовно, вони намагаються впливати. Хтось з найкращими намірами, хтось через більш приземлені інтереси. Ми всі живі люди. Просто у мене, за френологією, відсутня ця шишка в мізках, яка відповідає за честолюбство. Тобто є якісь речі, які мені приємні, але мені не цікаво мріяти тільки про отримання якогось ордена чи якоїсь чергової телевізійної нагороди. Я – нормальна жива людина, але в цілому мені не цікаво жити заради цього. Якщо воно приходить саме собою, тоді ОК. Але якщо заради цього треба за щось хапатися і боротися, тоді ні. Мені важко зрозуміти тих людей, які за такою логікою просувають себе в світі. Але я розумію, що для багатьох це важливо.

    У чому ж проблема літератури? У нас дуже мало умовно об’єктивних критеріїв. Але якщо взяти об’єктивність, як суму суб’єктивних оцінок, все одно не виходить. З одного боку, у нас є Забужко, яка є безперечним лідером, з точки зору своєї дорослості, громадської позиції, кількості «медальок». Торік вона отримала Шевченківську премію саме за публіцистику. Це було найбільш очевидне і справедливе рішення, яке могло бути. З іншого боку, у нас є Шкляр – чемпіон з популярності і накладів, який тепер вже екранізований. Я все чекаю канікул, щоб знайти час подивитися його «Чорного ворона»: люди кажуть, що дуже непогано. Ще у нас є Жадан, якого читають хлопці на фронті. Я бачив його книжку в бліндажі. І ще в нас є двоє-троє людей, яким не треба доводити, хто вони є. Решті літераторам, а особливо поетам, це треба робити. Адже наприклад поезія – річ камерна і в нас є поети екстракласу. Були в минулому і є зараз. Саме поезія – це те, що значною мірою визначає і маніфестує потенціал мови і культури. Тобто якщо є розвинена поезія, то це значить, що мова здорова. Виявляється, попри все, що діялось і діється з українською мовою, в цьому плані все ОК.

    Смаки у всіх людей різні. Що повинна фіксувати Шевченківська премія? Які саме заслуги лауреата? Які критерії для вас будуть ключовими при визначенні кращого і заслуженого?

    Щоб відповісти на це питання, треба відступити на крок назад і сказати, яка моя улюблена книжка. Якщо йдеться про вітчизняну книжку, то що ще крім «Кобзаря» Шевченка з одного боку, а з іншого «Ворошиловграда» Жадана, має з’явитися на цій вісі? І що ще може бути конкурентом серед твоїх інших улюблених книжок? Фолкнер, Торнтон Вайлдер, Камю? Для мене Прохасько стоїть поруч зі, скажімо, Маркесом. Мені Прохасько цікавіший за Маркеса. Це звучить дивнувато, але коли ти читаєш «Сто років самотності» вдруге, то попри всю цю екзотику ти все розумієш і можеш все прорахувати наперед. А от «НепрОстих» ти вже не зможеш прорахувати навіть за другим прочитанням.

    І в нас такої літератури чимало, такої, яку можна не просто поважати і пишатися нею, а любити її для себе. Не тільки як голова і потенційний суб’єкт впливу, а просто як читач, я зізнаюся, що для мене тотальним відкриттям була Софійка Андрухович. Бо я вважаю, що це прорив, коли ти звертаєшся в минуле не по архаїку, а по модерн. І значною мірою для мене одним з умовних гасел є пошуки українського модерну. Модерну не як стильового напрямку початку 20-го століття (особливо в живописі і архітектурі), а модерну, як проекту майбутнього. Проекту, спрямованого в майбутнє. Тому що архаїки в нас й так чимало і є дуже багато митців, які цю архаїку експлуатують. Заради справедливості слід зауважити, що в нас є багато літераторів, які роблять це досить успішно. Але вони вважають, що цим має обмежуватись література. А це не так. Тому що Україна цінна не тим, що ми тут між собою вирішуємо (значною мірою вольовим шляхом), не своїм ставленням до того, що є добрим і поганим, а тим, чим наша література може бути цікава світові. Тим, який внесок вона може зробити у світову культуру.

    Я абсолютно серйозно і, як мені здається, обґрунтовано вважаю, що Україна недооцінена як цілісний культурний комплекс у світі. А нам є що запропонувати. В тому числі й серед нового мистецтва. Того, яке твориться сьогодні і яке твориться відносно молодими людьми.

    Що взагалі дає митцю звання лауреата Шевченківської премії?

    Загалом Шевченківську премію можна сприймати просто як чергову можливість трохи підбадьорити, підгодувати, попестити когось із гідних митців. А можна ще розглядати її, як інструмент просування певних трендів в Україні — так, щоб Україна була співмірною, - на офіційному рівні. Тому що у нас не так багато екранів і майданчиків, які дають розуміння формальних і неформальних ієрархій. Адже ієрархії і канон – це річ в принципі важлива. Вона має бути в будь-якій мистецькій галузі.

    Окрім оцієї нещасної Шевченківської премії, такого екрану, на якому можна було би розташувати всі ці наші вогники, не існує нічого іншого. Тому всі митці потребують цих екранів. Тому ця нинішня боротьба значною мірою є не просто особистою боротьбою з самим собою за якісь «печеньки», або, як я часто жартую, за місце на Байковому цвинтарі. А ще й за те, щоб як у гоголівському «Ревізорі»: «А увидите государя, так и государю скажите, что есть такой Петр Иванович Добчинский». Українець Гоголь не з пальця ж це висмоктав. Творчій людині особливо треба, щоб було якесь підтвердження його суб’єктності. От у цьому проблема.

    Вже в березні новий склад комітету має визначити лауреатів Шевченківської премії-2020. Ми вже можемо говорити про ймовірних кандидатів і переможців?

    Ні. Це ж і розгорівся черговий скандал через те, що ми подовжили терміни… Люди не подавалися на премію в тому числі тому, що вони не розуміли, яким буде наступний склад комітету. Це цілком очевидно. Тому що якщо комітет був би зразка Бориса Олійника (за всієї моєї очевидної поваги до нього) чи Дімочки Табачника, то це був би один комітет. Туди подаватися було б соромно. Якщо ж це був би комітет, як в минулому складі, де були Сергій Жадан, Дмитро Богомазов, Андрій Дончик, Сергій Буковський, Наталка Сумська, Ада Роговцева, Сергій Тримбач, то туди можна було б подаватися. Тобто, не соромно. Я думаю, що люди передусім загальмували подання на премію через те, що вони не хотіли втрапляти в халепу.

    Але сьогодні вже склад призначено. Далі вже дивіться – чи влаштовує вас цей склад… До речі, офіційних результатів ще немає, але ймовірно заяви принаймні двох претендентів будуть відкликані. Ну ОК: вольному – воля, спасенному – рай. Можливо після того, як буде видно результати першого року роботи комітету, то вони, може, й передумають. А може й ні…



    Юрій Макаров

    Юрій Макаров

    Ви говорили про внесок української літератури у світову... Як ви гадаєте, чи стоїть перед сучасним українським літератором вибір: вкорінюватися у власний ґрунт і працювати для свого читача чи йти в ногу з загальноєвропейськими віяннями, такими, як мультикультуралізм і толерантність? Чи відчуваєте наявність таких протиріч серед сучасних українських митців (не лише літераторів)?

    Я не знаю і не вірю, що може бути хтось, хто принципово проти того, щоб його роман переклали іноземною мовою, або щоб його фільм купила іноземна дистрибюторська компанія. Я в це просто не вірю. Що стосується орієнтації на міжнародного читача, то митець сам по собі не повинен про це думати. Краще йому думати про те, як висловити свої думки і образи. Він не мусить думати про те, сподобається це споживачеві чи ні. Байдуже якому – українському чи іноземному.

    Що стосується орієнтації на Європу. В устах і свідомості тих, хто говорить про це, це автоматично означає тримати ніс за вітром. Тобто якщо ти думаєш про Європу, ти автоматично нещирий або ти автоматично підлаштовуєшся під «усяку херню типу толерантності, багато культурності» і т.д. Тобто тих гасел, які у нас ще не до кінця перетравлені. Не треба думати і інтерпретувати поняття толерантності, тому що вона не з нашого тезаурусу. У нас її немає, ми нею не користуємося. Це не наша чеснота. Тому говорити щось про толерантність не треба. Люди, які ось так висловлюються, для них терпимість – це заздалегідь негативне явище. А по-друге, це – нещирість і кон’юнктура.

    Ризикну порівняти Шевченківську премію з Нобелівською. Нобелівський комітет останніми роками нагороджує насамперед тих, хто сповідує загальнолюдські цінності і інші гуманні ідеали. Але в Нобелівському комітеті сидять люди, які не знають, що таке реальна війна, агресія, окупація. Мабуть, вони інакше, ніж люди з Шевченківського комітету, ставляться до самого поняття «ворог». Чи можливо сумістити в одному форматі такі чесноти, як європейська толерантність і українська нетерпимість до ворога?

    Я думаю, що європейська толерантність – це не лише пацифізм, м’якість і розслабленість. Для початку треба уважніше і без карикатурного підходу, їхніми очима сприймати ті цінності, які сьогодні сповідує Європа. Там звичайно є свої спекуляції. Що ж стосується Нобелівського комітету, то вони весь час намагаються тримати певний баланс – наприклад, якщо цього року лауреат був з цієї країни, то наступного року буде з іншої. Якщо цього року був трохи екстремальний, емоційний твір, то наступного разу має бути щось спокійніше. Зізнаюсь, що я навіть не всіх нобелівських лауреатів читав. А з тих, яких я читав, мені не все, м’яко кажучи, заходить. І я не розумію досі, чому Ельфріде Єлінек (австрійська письменниця, лауреатка Нобелівської премії 2004 року), при всій моїй повазі до її права на свою естетику і точку зору, має бути прапором мистецтва і гуманітаристики 21 століття. Цього я тупо не розумію.

    Тому звісно там є своя кон’юнктура, і своя бюрократія, і своя нещирість. Але це не означає, що ми повинні через цю призму сприймати всю європейську культуру. Ми не повинні її сприймати крізь призму окремих демагогів і маргіналів. Європа – це цивілізація, до якої належимо й ми. Кожного разу, коли ми починаємо такі розмови, ми відмовляємося від Європи. А в той момент, коли ми відмовляємося від Європи, від її цінностей, спільного простору, нашого з нею спільного минулого, ми потрапляємо відомо куди… Можна тут поставити три крапки. Цього не розуміють наші «їжаки з вусами» – я так позначаю певну категорію людей, з якими у мене серйозні і ідеологічні розходження. Тому не треба так сильно дистанціюватися від Європи. Адже в той момент, коли ми це робимо, то хочеш-не хочеш наближаємо себе до іншої – антигуманної і аж ніяк не толерантної – надпотуги, яка над нами висить.

    Воєнна, фронтова тематика в сучасній українській літературі. Як тема російсько-української війни сьогодні представлена літературі і які її перспективи бути оціненою Шевченківською премією? Чи повинна така література мати певні бонуси?

    Я був би щасливий, якби з’явилися твори, адекватні тому напруженню колективного свідомого від російсько-української війни, яке є в суспільстві. Наразі я таких творів – принаймні художніх – ще не бачив і не читав. Можливо, я їх просто не зустрічав. Хоча з’явилася вже своя ветеранська проза. Як феномен і як явище, вона безумовно заслуговує на увагу. Можливо, я ще недостатньо обізнаний, але до позаминулого тижня у мене й потреби такої не було, я просто намагався орієнтуватися в мистецтві, як людина, яка елементарно претендує на те щоб просто бути культурною і на те, щоб бути в контексті. Але не більше. Тепер на мені значно більше відповідальності.

    Але крім прози, при чому наративної, описової, сюжетної прози, є ще нон-фікшин. Знову ж таки моя подружка (а що я можу зробити!) Женя Подобна написала, на мій погляд, абсолютно непересічну книжку «Дівчата зрізають коси». Сказати, що це щось вторинне, що вона нібито начиталася Світлани Алєксієвич, я не можу. Ймовірним критикам можу сказати – візьміть спочатку начитайтесь, потім зберіть весь цей матеріал, а потім вже висловлюйтесь. Я вважаю, що ця книжка – явище абсолютно непересічне. І якщо ця книжка стала переможцем конкурсу BookForum Best Book Award-2019, це свідчення того, що в нас є така література.

    А з іншого боку, давайте візьмемо Жадана. У нього є фантастичний вірш: «З випаленими очима і з залізом в ключиці жити далі потрібна вагома причина»… Скажіть мені, це військова поезія чи ні? Так, це саме вона. Але заздалегідь казати – давайте ми знайдемо щось таке про війну і подамо для того, щоб підбадьорити авторів… Ні. Ми так не працюємо. В якийсь момент ти маєш скласти ручки, перестати бути вболівальником, а стати сумлінним. Нічого не поробиш. Це – різні функції. Суддя в принципі може вболівати, але так, щоб ніхто про це навіть не здогадувався.



    Юрій Макаров

    Юрій Макаров

    «Звання «заслужений» – це брєд, але я не зміг відмовитися…»

    Не знаю, якою буде політика нинішньої влади до традиції на свята роздавати різного роду звання і нагороди, але попередній президент з задоволенням одаровував ними діячів різних царин. Як ви ставитесь до звань «заслужений», «народний»? Вони потрібні творчим людям?

    По-перше, це поганий спадок. По-друге – це субститут тих ієрархій, які насправді не існують. Накладів, успіху, репутації… Припустимо, у нас є художник Іван Марчук. Не всі його люблять і я, між нами, не такий вже й палкий його шанувальник. (Кажу і сам себе зупиняю – чи маю я право так висловлюватись?) Але що означає, коли художник не може повноцінно відбутися в Україні – продаватися, видавати каталоги, бути представленим в галереях. За винятком десятка таких художників екстракласу, як Вайсберг, Криволап, Придувалова. Я не кажу вже про Сашу Ройтбурта, який свого часу якось пробився. Але це ще не означає, що він може нормально існувати за рахунок своєї творчості – сьогодні купують картини, а завтра вже не купують. Такого механізму ринку, який більш-менш забезпечував би сталий попит на мистецтво, тупо не існує. А ринок – це не лише галерея і не раз на місяць якась заміточка в газеті «День». Це – сукупність галерей і критики, яка існує постійно. Це щоденний моніторинг, як на Заході – ти відкриваєш Нью-Йорк Таймс і точно знаєш, що відбувається сьогодні в кіно, театрі, в різних жанрах музики, в візуальних мистецтвах. Все це – складові цього ринку. А у нас його немає. Тому компенсувати це доводиться саме такими «бляшечками», як звання і нагороди. Все це не від хорошого життя.

    Я пригадую, як свого часу теж не міг відмовитися від звання «заслужений журналіст», яке мені дав Віктор Андрійович Ющенко. Не міг відмовитися саме тому, що це була би особиста образа. А я вважаю, що на той момент він ніяк не заслуговував такої образи. Але загалом звання «заслужений журналіст» чи «заслужений артист» – це брєд. Перед ким заслужений? Перед політбюро?

    Після виборів у всіх нас було багато побоювань за гуманітарну політику в державі. Пройшло достатньо часу, щоб зробити висновки про якість гуманітарного блоку влади. Зради немає?

    Знаєте, зради є завжди. Виграли Стокгольмський арбітраж – все одно зрада, уклали угоду – знову зрада. У нас не буває без зради. Що стосується конкретно тих людей з влади, з якими мені довелося спілкуватися, то у мене такого відчуття немає. І для мене це стало приємним сюрпризом. Це не означає, що я купився. Коли дійсність перевищує твої сподівання, дуже легко розслабитися, розчулитися і купитися. Можливо, років 20 тому зі мною так би й сталося. Але я точно знаю, що з цими людьми і інституціями мені працювати не соромно і не небезпечно. В тому сенсі, що мене не зможуть використати, як корисного ідіота поза моєю волею.

    Якщо говорити про персоналії, то спочатку до міністра культури Володимира Бородянського (колишній керівник медіахолдингу Віктора Пінчука – «Главком») я ставився з певною засторогою. Тому що той продукт, який виробляє все сьогоднішнє масове телебачення першого ешелону, мене не задовольняє за багатьма критеріями. І естетичний критерій – не найгірший з них. Але коли я спочатку почитав пару його публічних розлогих висловлювань, а потім разів зо три з ним зустрівся, я не побачив нічого, щоб мене зупинило. В тих речах, які я волів би просувати в українському просторі, я маю шанси знайти собі союзників у владі. А більше мені від них нічого й не потрібно. В усякому разі, у мене є місце на Байковому кладовищі. Там, де похований мій дід. Хоча я так і не зміг знайти того фамільного склепу, який колись був на Байковому і належав моїм предкам-киянам з позаминулого століття. Знаю лише в якому будинку на Жилянській вони жили.

    «Мем «барига» був прищеплений Порошенку пропагандою країни-ворога»

    Суспільство від початку московсько-української війни розділене по лінії «зрада-перемога». Щоправда зараз сторони помінялись місцями. Цей принцип розділення відчувається й в українському медійному просторі. Що для вас є визначальним під час оцінки дій влади і опозиції? Як ви визначаєте – де зрада, а де перемога?

    Я досить критично ставився до Петра Олексійовича. При тому, що мені його платформа значно ближча, ніж платформа Володимира Олександровича. Але  я не соромився і висловлювався з цього приводу. В мене є щотижнева колонка в «Тижні» і хочеш-не хочеш, але ти мусиш висловлюватися з актуальних питань. У зв’язку з цим я не переконаний, що у мене була хороша репутація на Банковій за попереднього президента. Принаймні скільки разів я б не телефонував прессекретареві, жодного разу не було так, щоб Свят (Цеголко – прес-секретар Петра Порошенка – «Главком») узяв слухавку. Так складалося. Але, тим не менше, я до Петра Олексійовича ставився в принципі нормально і вважаю його нормальним політиком і президентом. Я переконаний, що мем «барига» був прищеплений йому пропагандою країни-ворога. У мене не було до останнього часу жодних сентиментів й до Володимира Олександровича. Щоб запідозрити мене в тому, що я відношусь до його шанувальників, треба мати дуже розвинену фантазію.

    Разом з тим, ми мусимо себе привчити розділяти інститут, особу і конкретну політичну конфігурацію. «Мочити» українського політика – так! «Мочити» українську державу – зась! Коли президент з’явився на абсолютно ганебному (не через свою підлість, а через свій дилетантизм) заході, який влаштував Аваков, він взяв на себе частину відповідальності. І тепер він особисто відповідає за те, що стане з Юлією Кузьменко, з «Ріфом» Андрієм Антоненком і усіма, хто проходять у справі вбивства Павла Шеремета. А також за те, що сьогодні роблять судді в апеляційному суді. Навіть якщо він особисто не давав ніяких команд, він все одно відповідає. Сьогодні, як вчора і позавчора, в нашій системі правоохоронних органів, судовій системі коїться повний «бєспрєдєл» і утримуватися від висловлювання своєї думки з цього приводу – просто неприпустимо. Ні, мені не подобається, що роблять органи моєї держави. Я вважаю їх некомпетентними, нечесними і такими, які не заслуговують на мою довіру, як громадянина і виборця.

    Що стосується інших проявів цієї влади, то вони різні. Мені в якийсь момент було шкода президента, коли він з’ясував, чи було вигідно попередній владі підтримувати цю війну. Я думаю, що він абсолютно щиро в це вірив, і коли раптом зрозумів, що все не так просто, як він думав, то мені просто стало його шкода. Я не знаю з якими намірами він їхав до Парижа, але те, що в нього вистачило бодай якогось інстинкту звернути увагу на протести і не перейти «червоні лінії», це вже багато.

    Але на тій підставі, що якийсь президент, прем’єр-міністр, особливо міністр внутрішніх справ або міністр культури мене не влаштовує, я не буду відмовлятися від української держави і співпраці з нею. Тому що якщо не ця держава, то я дуже добре розумію, яка альтернатива. Подобається тобі чи не подобається, альтернатива тільки одна. Але є в нас люди з гарячими серцями і симпатіями до символів «від серця до сонця», які вважають, що якщо вони прийдуть то все перероблять по-своєму… У нас вистачає людей, які вважають, що все, що не відповідає простій квадратно-гніздовій системі координат, має бути переробленим. Це просто провінція і невігластво. Хер вам! Так, як вони хочуть, це не працює. Якщо тобі не подобається реальний українець і ти хотів би якогось міфічного українця, тоді купи собі острів в Океанії, збери там ідеальних українців і будуй собі там ідеальну Україну. А тут хай Україна залишиться живою. Бажано країною з найкраще реалізованою потенцією. Але зараз вона така, яка є. Жива.


    Юрій Макаров
    Юрій Макаров

    «Суспільне мовлення: у нас не було шансів»

    З ваших попередніх висловлювань зрозуміло, що хоча ви й очолили Шевченківський комітет, але «Суспільне» для вас залишиться головним майданчиком. На скільки сьогодні «перша кнопка ТБ» відповідає вашим уявленням про те, яким насправді має бути суспільне телемовлення і яких змін очікуєте вже в новому році? Чи є критерії рейтинговості для вас визначальними?

    Зрозуміло, що не відповідає. Наразі. Зробити все, що ми пообіцяли, прийшовши до керма НСТУ майже три роки тому, в нас не було шансів через недофінансування, яким ми вже всім вуха пробурили. Але факт є факт: остання масштабна закупівля техніки для тоді ще НТКУ відбулася 1997 року… За цей час змінилося два покоління апаратури. Для того, щоби вийти в ефір торік із прямоефірним «Зворотним відліком», довелося збирати ефірний пульт буквально по блоках з різних студій. Сьогодні лише починається масштабне переобладнання на «Олівці» (телецентр на вулиці Юрія Іллєнка в Києві).

    Але за цей час ми зробили, напевно, найважливіше: відсіяли тих, хто готовий рушати в майбутнє, від тих, хто волів би залишитися в минулому часі, в УРСР. Зараз будується наша Друга студія, звідки ми видаватимемо 14-годинний прямий ефір на Першому. Сподівалися почати буквально в січні, але з’ясувалося, що громіздкі тендерні процедури виключають це в принципі. Тому запустимося 1 березня, якщо Аллах захоче. І так само з Його благословіння будемо робити таку продукцію, яка була би в міру респектабельною, в міру провокативною, але щодо якої не було би найменших сумнівів щодо чесності та непідкупності.

    Зрозуміло, що чемпіонами за рейтингами ми не станемо ніколи не лише тому, що забракне ресурсу, а й тому, що ми за визначенням є альтернативою комерційному фаст-фуду. Але це тема окремої довгої розмови, до якої варто повернутися, коли відбудеться перезапуск Першого суспільного, тобто коли буде про що говорити, не малюючи пальцем у повітрі.

    Руслан Поліщук, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ