Як війна в Україні змінює Японію. «Жоден інший конфлікт не викликав тут такої реакції»

Голос України в Японії. Велика розмова з Андрієм Назаренком, який вже дев’ять років живе і працює у країні, де сходить сонце

Російсько-українська війна спонукала Японію робити багато речей вперше. Масштабна програма допомоги біженцям. Надання товарів подвійного призначення і серйозна дискусія щодо поставки озброєнь. Вперше японські добровольці беруть участь у бойових діях і віддають життя за свободу країни на іншому боці планети. Російська агресія мала потужний відгук всередині японського суспільства, змусила по-новому подивитися на міжнародні відносини та оборонну політику.

Українець Андрій Назаренко – це також новий феномен японської політичної культури. Ще до повномасштабного вторгнення його японськомовний Twitter мав 100 тис. підписників, а сьогодні їх – чверть мільйона.

Назаренко живе у Японії вже дев’ять років, тут він здобув вищу освіту, працює у сфері міжнародної торгівлі. Він – член впливової політичної неурядової організації Ніппон Каігі. Опублікував три книжки про новітню історію України та російсько-українську війну японською мовою. Одна його книга російською вийшла в Україні («В лучах восходящего солнца. Японский национализм и его взгляд на историю», 2018).

Як політичний експерт Андрій Назаренко регулярно виступає у японських ЗМІ. Він коментує не лише питання українсько-японських відносин, але й внутрішню і зовнішню політику Японії, зокрема у сфері оборони. Послідовно обстоює необхідність внесення змін до японської конституції.

В інтерв’ю «Главкому» Андрій Назаренко розповів про українських біженців у Японії і японських добровольців в Україні, пояснив, як конституція Японії вплинула на українсько-російську війну та чому, попри санкції, Японія зберігає свою участь у спільних з Росією нафтогазових проєктах.

«Покоління японців переконували, що їм не потрібні збройні сили»

Андрій Назаренко – українець, який став політичним оглядачем у Японії. Він пояснює, чому японці настільки небайдужі до українсько-російської війни

Андрію, як вам вдалося інтегруватися у японське суспільство настільки, щоби стати політичним оглядачем? Японці мають звичку тримати певну дистанцію і ставляться до іноземців по-особливому, навіть якщо ти живеш у країні тривалий час.

Мій батько займався дзюдо, мав свою школу в Україні. Вдома завжди було багато книжок та фільмів про Японію. З дитинства я захоплювався японською культурою і мріяв жити у Японії. Так і сталося. Я приїхав сюди у 18 років, закінчив мовну школу, університет.

Коли опанував японську, почав стежити за місцевими новинами і зрозумів, що у довоєнної України та сучасної Японії є багато спільних рис, зокрема щодо ставлення до армії. Як відомо, після поразки у Другій світовій Японії нав’язали ідеологію пацифізму. Покоління японців переконували, що країні не потрібні збройні сили, всі конфлікти можна вирішити шляхом дипломатії, а військове будівництво неодмінно спровокує ескалацію. Такі ідеї, зокрема, відстоюють ліві політики, їх пропагують ЗМІ та система освіти. Аналогічний світогляд сповідували чимало українців до 2014 року.

У 2016 році я вперше виступив з лекцією на цю тему у храмі Ясукуні у Токіо. З тих пір мав близько 200 лекцій по всій країні, зокрема декілька разів на базах Сил самооборони Японії. У 2020 році був обраний гостем на конференції прихильників правлячої Ліберально-демократичної партії Японії (ЛДПЯ) і виступав разом з віце-прем’єр-міністром Асо Таро.

У Японії справді є особливе ставлення до осіб іноземного походження. Навіть якщо людина народилася тут і має громадянство, вона не стане для них японцем. Але про дискримінацію чи зневажливе ставлення не йдеться. Навпаки мова радше про привілеї – японці будуть до тебе уважніші, припускаючи, що ти чогось не знаєш чи не розумієш.

Коли я тільки приїхав, у Японії було зареєстровано 1,9 тис. українців. Я жив у різних регіонах, але за весь час зустрічав співвітчизників, можливо, тричі. Тобто значної національної общини українців тут немає. Звісно існують об’єднання «Краяни» і недільна українська школа «Джерельце», але йдеться про десятки співвітчизників-однодумців, а не про тисячі чи десятки тисяч, як у країнах Заходу. Моє коло спілкування – винятково японці. За межі країни я жодного разу не виїжджав. Все своє доросле життя я прожив тут, і Японія стала мені другою батьківщиною.

У частини японського суспільства думка іноземця як «погляд збоку» викликає додатковий інтерес. Це доволі ізольована країна «у собі», тому японці вважають, що можуть щось не помітити. Речі самоочевидні для них часто не є такими для решти світу. В епоху Мейдзі (1868-1912), коли Японія вийшла з добровільної міжнародної ізоляції, країні було важко конкурувати із західними ідеями та технологіями. З тих пір японці прагнуть знати, чим живе решта світу.

Але є й ті, хто сприймають будь-яке втручання іноземців у японську політику із роздратуванням. Хейтерів у мене також вистачає, зокрема серед тих небагатьох, хто симпатизує Росії. Водночас японський уряд завжди налаштований на співпрацю і часто кличе на різні заходи.

Андрій Назаренко на зустрічі з начальником бази Сил самооборони Японії у місті Румой на острові Хоккайдо

Фото надане Андрієм Назаренком

З 2022 року ви також займаєтеся гуманітарними проєктами…

Весною минулого року, коли перші українські біженці мали прибути до Японії, уряд по всій країні почав терміново шукати перекладачів з української. В них були російськомовні фахівці, але японці переживали, що українцям буде неприємно чути російську. Вони звернулися до мене і вийшло так, що разом з представниками уряду та відповідними службами разом зустрічали перші рейси. З тих пір на прохання японської влади я проводжу бесіди з новоприбулими біженцями – з’ясовую їхню ситуацію та побажання щодо перебування у Японії. Також консультую уряд щодо різних питань, пов’язаних з потребами біженців.

Подібних масштабних програм для біженців в історії країни ніколи не було. Наприклад, у 2021 році Японія загалом прийняла близько 50 біженців – зазвичай уряд схвалював не більше 1% від усіх заявок. Ліві партії традиційно критикували владу за таку політику. Але у діях уряду є логіка – якщо вам вдалося прилетіти на острів, то який же ви біженець?

Але у нашій ситуації велику роль зіграли суспільні настрої. Повномасштабний напад у центрі Європи однієї країни на іншу став для японців справжнім шоком. Піднялася велика хвиля підтримки і солідарності з українцями. Згідно з опитуваннями, 82% японців схвалювали введення санкцій проти Росії навіть попри можливі негативні наслідки для їхнього власного добробуту. ЗМІ постійно повідомляли новини про Україну. Я тоді цілодобово чергував на телебаченні і перекладав. Всюди висіли наші прапори. У компанії, де я працюю, нам вдалося зібрати близько $70 тис. для України.

Попри великі відстані, Японія та Україна майже сусіди – нас розділяє лише одна країна. Японці легко уявили себе на нашому місці. Жоден інший збройний конфлікт не викликав такої реакції у Японії.

«Візит Зеленського став чимось на зразок приїзду голлівудської зірки»

Які ключові тези ви транслюєте на свою японську аудиторію?

До початку повномасштабного вторгнення я акцентував на тому, що Японії слід відмовитися від обмежень, накладених на неї після Другої світової війни. Зокрема, змінити дев’яту статтю конституції, яка забороняє мати повноцінні збройні сили і використовувати армію для вирішення міжнародних конфліктів. На жаль, це непросто, бо конституція Японії жодного разу не змінювалася з часів війни.

Я завжди вважав, що Японія має грати більш помітну роль у східно-тихоокеанському регіоні. Серед сусідів ми маємо лише дві демократичні країни: Південну Корею і Тайвань. Натомість є три ядерні диктатури: КНДР, КНР та РФ. Дві останні ведуть активну експансіоністську політику. Якщо Японія не зміниться, вона може стати жертвою агресії.

До лютого 2022 року більшість японців нічого не знали про Україну. На цьому тлі російська дипломатія почала потужну пропагандистську кампанію. Треба було протидіяти цій брехні. Зараз абсолютна більшість японців стабільно підтримують Україну. Є лише незначний прошарок комуністів та ультраправих, які сповідують антиамериканізм і на цій підставі симпатизують Росії.

На жаль, трапилася також низка скандалів, пов’язаних з комунікацією української сторони, на які довелося оперативно реагувати. Так офіційний акаунт України у Twitter поширив повідомлення про перемогу над фашизмом у 1945 році, проілюстроване знімками Гітлера, Муссоліні та імператора Хірохіто. У Японії імператор – це священна фігура, яка не бере участі у політиці, але є найбільшим моральним авторитетом. Офіційний календар ведеться за роками правління імператора. Називати його поплічником фашистів – неприпустимо. Образа була дуже сильною, виникла хвиля протестів. Це навіть обговорювали у парламенті.

Інший прикрий випадок – коли Міноборони України поширило відео з переліком країн, яким Україна вдячна за підтримку, але не згадало у ньому Японію. Хоча фінансово-економічна допомога Японії Україні з 2014 року – найбільша серед усіх країн після США! До речі, на відміну від Заходу, японці не пов’язують підтримку з поширенням певних поглядів щодо ЛГБТ, гендерної або антикорупційної політики. Вони можуть лобіювати свої економічні інтереси, але ніколи не втручатимуться у культуру та внутрішні справи іншої країни.

Ці інциденти викликали доволі гостру реакцію у японському суспільстві. Разом з посольством України ми докладали зусиль, щоби нівелювати негативний ефект.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну сильно вплинуло на суспільні настрої і політику у Японії. Японці вирішили протягом наступних п’яти років подвоїти власний оборонний бюджет. Якщо плани реалізують, країна вийде за цим показником на третє місце у світі.

Наприкінці минулого року уряд вніс зміни у стратегічні оборонні документи, які, зокрема, дозволяють превентивні атаки і атаки на бази противника. Раніше, згідно з принципом самооборони, японська армія могла збивати ворожі ракети, але не мала права здійснювати удари по системах, з яких вони були запущені.

До російського вторгнення японці вважали, що США як союзник у будь-якому випадку захистять Японію. Принципова відмова Америки надсилати війська в Україну, попри Будапештський меморандум, спричинила дискусії у суспільстві. Японці почали більш реалістично ставитися до союзу із США та усвідомили важливість зміцнення власної армії.

Як у Японії сприйняли нещодавній візит Зеленського на саміт G7?

Для більшості японців Зеленський є головним символом України. Візит став справжньою несподіванкою. Японські ЗМІ висвітлювали його майже цілодобово у прямому ефірі: виліт літака з Саудівської Аравії, приліт до аеропорту Хіросіми, переміщення кортежу з аеропорту до місця зустрічі з лідерам інших країн G7...

Надмірна увага медіа, вертольоти з журналістами, які всюди переслідували Зеленського, навіть викликали серед пересічних японців певні занепокоєння щодо безпеки президента країни, яка веде війну. Адже лише за місяць до цього відбувся невдалий замах на прем’єр-міністра Японії Кішіду.

Новини про закордонні візити Зеленського часто обговорюють у ЗМІ. Для японців, які відчувають велику гордість за свою націю, було важливим, що Японія є цінним партнером. Що їй приділяють не менше уваги, ніж країнам Заходу. Загалом візит Зеленського став чимось на зразок приїзду голлівудської зірки.

«Солідарність з Україною – це також солідарність із США та Заходом»

У чому полягає політика Японії щодо України? Якими є її стратегічні інтереси у регіоні?

Найважливіше для Японії – стримувати Китай. До Революції Гідності влада Януковича підтримувала тісні відносини з КНР, зокрема брала участь у проєкті Нового Шовкового шляху. Взаємодія продовжувалася і за наступних президентів. Китай намагався отримати контроль над корпорацією «Мотор Січ», скуповував землі. Японія прагне бути противагою Китаю і обмежувати його вплив у світі.

До повномасштабного вторгнення японці здебільшого не розглядали Росію як загрозу, вважаючи, що її експансіонізм спрямований лише у бік Європи. Мовляв, Росія – це ведмідь, який мордою повернувся на захід, а хвостом – на схід. Натомість Китай – дракон, який дивиться у протилежний бік, тому не є небезпечним для європейців. Згідно з опитуваннями, 87% японців ставляться до Китаю негативно.

Крім того, для Японії життєво важливим є союз із США. Японські збройні сили – лише 250 тис. активного персоналу і 50 тис. у запасі. Тут немає загального призову. Без підтримки Штатів Японія навряд чи зможе дати повноцінну відсіч можливій китайській агресії. Солідарність з Україною для японців – це також солідарність із США і Заходом.

Фінанси та економіка – єдиний інструмент політичного впливу Японії у світі. Японці не можуть відправити військовий контингент чи розпочати навчання біля чиїхось кордонів. З 1970-х років Японія дуже активно фінансово підтримує країни третього світу та міжнародні організації. Значна частина бюджету ООН – це японські кошти.

Попри санкції, Японія зберігає свою участь у спільних з Росією нафтогазових проєктах. Чому?

Трубопроводи «Сахалін-1» і «Сахалін-2» становлять лише 6-7% у загальному нафтогазовому імпорті Японії. Початково участь Японії була зумовлена її стратегією щодо дипломатичної реінтеграції Курил. Японські інвестори вклали у ці проєкти мільярди доларів.

Після великого землетрусу 2011 року і аварії у Фукусімі у Японії призупинили роботу майже всіх АЕС. З’явився суттєвий дефіцит електроенергії. Щозими і щоліта уряд просить громадян економити. Періодично зростають ціни на електроенергію. У Японії немає своїх природних копалин. Енергоносії імпортуються, зокрема з країн Близького Сходу та Росії. Якби Японія перезапустила атомні станції, вона могли би відмовитися від спільних з Росією проєктів. Однак травма Фукусіми і можливі політичні наслідки поки не дозволяють цього зробити.

Крім того, японський уряд вважає, що коли вони відмовляться від своєї частки у проєктах, Росія перепродасть цю частку Китаю, а для японців це неприйнятно.

Загалом проблема із санкціями ще й у тому, що тут дуже ліберальні закони. Наприклад, у Японії немає поняття «надзвичайного стану». Навіть у випадку катастрофи уряд не має права втручатися у роботу бізнесу. Приватні компанії намагаються обходити санкції. Попри формальну заборону, продовжується експорт у Росію вживаних авто. В уряду є політична воля, але не вистачає інструментів для її втілення. Через це показники торгівлі з Росію то знижуються, то зростають.

Чи є сьогодні Україна чинником внутрішньої політики Японії?

У японському парламенті, на відміну від тих же Штатів, нема відверто проросійських чи антиукраїнських сил. Коли Зеленський в онлайн-режимі виступав перед японськими депутатами, його слухали представники і влади, і опозиції. Президент України став першим в історії іноземним лідером, який виступив у парламенті.

Проти законопроєкту про засудження Росії проголосували лише двоє осіб. Є окремі проросійські політики, але навіть вони під час голосувань дотримуються партійної дисципліни. Отже, в електоральному контексті тема України не є визначальною, але не тому, що вона неважлива, а через відсутність принципових протиріч.

Єдина дискусія, яка має місце – про надання зброї. Ліберальна опозиція виступає проти експорту озброєнь за кордон і за збереження «пацифістських» норм у конституції. Вони вважають, що Японія має обмежитися гуманітарною підтримкою України. Водночас Ліберально-демократична партія Японії підтримують постачання зброї.

«Програти Америці і програти Росії – різні речі»

Постачання озброєнь – це реальна перспектива?

Спершу треба змінити постанову кабміну, ухвалену ще у 1970-х роках. З цього приводу тривають дебати.  Зараз уряд має право постачати озброєння тільки країнам-союзникам. Фактично йдеться лише про США. Запропоновані зміни дозволять поставки також країнам-жертвам агресії. Це стосується передусім України, а також Тайваню – Японія готується підтримати їх у випадку агресії. З вірогідністю 70-80 % рішення буде ухвалене – це лише питання часу. Все, що пов’язане з військовою сферою, рухається тут дуже повільно – йдеться орієнтовно про пів року - рік.

Інше питання – чи сильно допоможе нам ця зброя. Японія – країна флоту. Сухопутні сили розвинені менше. Але принаймні вони зможуть надати боєприпаси натовського стандарту. Наразі Токіо розглядає можливість передачі снарядів США – на заміну тим, які американці віддають Україні.

Японія вже надсилала Україні нелетальне устаткування: автомобілі, бронежилети, пайки. Віднедавна тут лікуються українські військові. Це також прецедент – раніше в історії країни такого не було, тому я певен, що японці і надалі коригуватимуть свою політику.

Андрій Назаренко на з'їзді Ліберально-демократичної партії Японії, фотографується з депутатом ради префектури Міядзакі Мацумото Йошіо

Фото надане Андрієм Назаренком

Японські ЗМІ адекватно висвітлюють російсько-українську війну?

Відвертої проросійської пропаганди тут нема. Майже всі медіа підтримують Україну і засуджують Росію. Водночас дуже популярною, зокрема серед ліволіберальних ЗМІ, (а таких – більшість),  є пацифістська і шкідлива, на мій погляд, думка, що будь-який конфлікт треба припиняти якомога швидше на будь-яких умовах. Україні здебільшого бажають миру, а не перемоги. Часто японці не розуміють загроз, які несе для України несправедливий мир. Якось японський суспільний мовник NHK навіть неправильно переклав слова біженки з України: замість побажання перемоги у субтитрах вказали, ніби вона говорила про мир. Це позиція, яку я намагаюся систематично спростовувати.

Японці єдиний раз у своїй історії програли у великій війні. Програли американцям, які не здійснювали геноцид, не встановлювали жорстокого окупаційного режиму і не заперечували існування японців як народу. Навпаки – після завершення Другої світової Японія активно розвивалася і здійснила потужний економічний стрибок. З огляду на це, для більшості японців поразка у війні не вбачається катастрофою.

Але програти Америці і програти Росії – це зовсім різні речі. І тут завжди доречно нагадати про трагічну долю тих японців, які після війни залишилися у Маньчжурії і опинилися під окупацією Червоної армії. А також про японських  полонених в СРСР. Про вигнання японців з Курильських островів і Сахаліну, яке відбулося внаслідок підступної війни, що її Союз, порушуючи пакт про ненапад, оголосив Японії вже після американських ядерних бомбардувань. На жаль, чимало японців не пам’ятають про ці сторінки власної історії.

Японія дуже давно не знала ані війни, ані серйозних внутрішніх безпекових викликів. Рівень злочинності низький. Як наслідок, до можливих загроз ставляться доволі легковажно не лише звичайні громадяни, але й відповідні служби. В охоронців найбільш популярного японського політика, колишнього прем’єр-міністра Сіндзо Абе, якого вбили минулого року, навіть не було вогнепальної зброї. Кілька місяців тому, під час виступу прем’єр-міністра Кішіди, у його бік кинули вибуховий пакет. Тоді, на щастя, обійшлося без жертв.

На коронації імператора Нарухіто я був одним із двох тисяч волонтерів і нас навіть не перевіряли на наявність заборонених предметів. Ні снайперів, ні якихось особливих заходів безпеки на церемонії не було. Перед однією з моїх лекцій у військовій частині на КПП охоронці не перевірили документи. І таких прикладів можна навести багато.

Під час візиту до України прем’єр-міністр Японії Кішіда подарував президенту Зеленському «шямоджі перемоги» (шямоджі – традиційний японський кухонний інструмент для набирання рису). Представники японського уряду, зокрема посол в Україні Мацуда, публічно заявляли, що Японія бажає Україні перемоги. Виходить, у цьому питанні влада країни випереджає медіа та суспільство?

«Шямоджі перемоги» – це відсилання до російсько-японської війни. У японській мові «брати рис» і «брати ворога» (у полон) – це співзвучні вирази. У ті часи японці дарували одне одному шямоджі як символ перемоги над ворогом.

Фуміо Кішіда і «шямоджі перемоги»

Фото з відкритих джерел

Подарунок Кішіди з різних позицій розкритикували у Японії. Ліві ЗМІ написали, що такий жест суперечить принципам пацифізму і гуманізму, адже війна – це зло, а в Україні щодня гинуть люди. Мовляв, Японія бажає перемоги, хоча своїми власними людьми не ризикує. Водночас праві медіа акцентували на тому, що, разом із символічним подарунком, Японія мала би також надати озброєння. Інакше побажання виглядає лицемірним.

Більшість населення країни – це консерватори, які голосують за Ліберально-демократичну партію Японії. З незначними перервами вона перебуває при владі вже понад 70 років. Хоча японці і критикують владу, вона значно популярніша за опозицію. Водночас ЗМІ здебільшого ліволіберальні та опозиційні, тому часто не поділяють думку влади. Журналісти бачать свою функцію передусім у тому, щоби критикувати і контролювати уряд.

«Японці переконалися, що ООН та міжнародні договори не працюють»

У рамках візиту до України Кішіди була також ухвалена спільна заява про «особливе глобальне партнерство». Таким чином країни домовилися не лише розвивати двосторонні відносини, але й співпрацювати щодо глобальних викликів. Якими ви бачите перспективи такої співпраці? Чи потребує, наприклад, корекції позиція України щодо Тайваню?

Раніше Японія більшою мірою озиралася на Москву. Логіка була така, що «воювати» одночасно на два фронти неможливо, тому слід зберігати тісніші відносини з Москвою, не провокувати росіян і водночас максимально стримувати Китай. 

Хоча японці негативно ставляться до Китаю, ця країна залишається потужним торговельним партнером – на Китай припадає 18% японського експорту та імпорту. Останні 30 років у Японії – економічна стагнація (зростання не більше 1,5% на рік). Японія намагалася знаходити баланс між США, Росією та Китаєм. Після російського вторгнення, японці зрозуміли, що Китай і Росія – не суперники, що вони разом виступають проти США, тому «загравати» з кимось із них нема сенсу. Також японці переконалися, що ООН та міжнародні договори не працюють, тому від політики «лавірування» треба переходити до стримування. Це одна з причин, чому Кішіда почав активну співпрацю з Україною.

Крім того, своє представництво у Японії відкриває НАТО. Японці зрозуміли, що потрібно розвивати контакти з усіма країнами НАТО і створювати в Азії власний аналог Альянсу. Позиція Японії стала більш проамериканською, пронатовською і загалом більш активною.

Щодо України, то нам, на мою думку, слід чіткіше артикулювати свою позицію не лише щодо Тайваню, але також і щодо уйгурів і Тибету. Раніше Східний Туркестан і Тибет не були територіями Китаю. Китай захопив їх і почав активно асимілювати. Сотні тисяч уйгурів досі перебувають у концтаборах. Китайці здійснюють щодо них ту саму політику геноциду, яку росіяни проводили протягом століть щодо нас. На відміну від Франції, Німеччини, Англії, Україна не голосує проти Китаю в ООН, не бере участі у санкціях. А для Японії тема уйгурів і Тибету важлива.

Якщо ми говоримо, що воюємо не просто проти Росії, але також проти неоколоніалізму і за цінності демократії та свободи, то повинні підтримувати всі поневолені народи – згідно з гаслом ОУН та УПА «Свобода народам! Свобода людині!»

Чи може Японія стати драйвером поширення проукраїнської позиції в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та Індії?

Серед країн регіону нас вже підтримує Тайвань. Тайванці вважають, що поразка України спонукатиме Китай до агресії проти їхньої країни.

Найбільша проблема – Індія. Це великий міжнародний гравець, який за демографічними показниками вже перегнав Китай. Індійці заявили, що не порушуватимуть американські санкції, але власні обмеження вводити відмовилися – продовжують купувати російську нафту, газ тощо. Водночас Індія зараз перебуває у союзних відносинах з Японією, Австралією та США як учасник Чотиристороннього діалогу з питань безпеки (QUAD). Цей союз спрямований проти Китаю і був заснований, зокрема, з ініціативи прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе. Індія має з Китаєм прикордонний конфлікт. У них різні позиції щодо Тибету. Уряд Далай-лами зараз перебуває в Індії. Існує ймовірність, що у майбутньому Японія спонукатиме Індію ввести санкції проти Росії, а сама натомість пообіцяє зробити жорсткішою власну позицію щодо Китаю.

Японія – третя економіка світу. У майбутньому вона може стати серйозною військовою потугою. Крім того, за винятком Південної Кореї, це єдина велика демократична країна у регіоні. Але Південна Корея, на відміну від Японії, підтримала не всі санкції. Вони також не приймають українських біженців.

Вважаю, що відносини з Японією мають бути пріоритетом для України.

«Багато військових розчаровані, що Японія не може повноцінно брати участь у миротворчих місіях»

Знаю, що ви підтримуєте зв’язки з японськими добровольцями в Україні. Хто ці люди? Яка їхня мотивація?

Коли почалося повномасштабне вторгнення і Україна оголосила про набір добровольців, понад 50 ветеранів Сил самооборони Японії звернулись до українського посольства. Я також прийшов туди і планував їхати разом з ними.

Але японський уряд відреагував дуже різко, натиснув на українське посольство і вони змушені були повідомити, що не організовуватимуть відправку. Зрештою весною 2022 року до України своїми силами доїхали 8-10 осіб. З трьома з них я підтримував контакти.  Один японський доброволець з позивним «Добре» загинув під обстрілом. Його вже повернули на Батьківщину. Ще один японець отримав важке поранення – інший доброволець кілька кілометрів тягнув його на собі.

Зараз в Україні воюють понад десять японців. Вони служать в Інтернаціональному легіоні та інших підрозділах ТРО.

Повідомлення у соцмережі про загибель в Україні японського добровольця

У Японії є закон, що забороняє участь у бойових діях без санкції держави. Уряд намагається не пускати нікого в Україну. А якщо доброволець повернувся додому, наприклад на лікування, то гіпотетично його можуть більше не випустити з країни – влада просто забере закордонний паспорт або відмовиться його продовжити. Такий прецедент мав місце з одним журналістом, якого двічі брали у полон в Ірані та Сирії. Зрештою уряд просто відібрав у нього паспорт. Водночас на сьогодні жоден з добровольців не зазнав кримінального переслідування у Японії.

У цих людей сильне почуття справедливості. Я маю доволі тісні контакти з армією та Міноборони. Багато військових розчаровані тим, що Японія не може повноцінно брати участь у миротворчих місіях. Японці були в Іраку, вони беруть участь в антипіратській місії у Джибуті, але при цьому не мають права застосовувати зброю. Фактично їхня роль зводиться до роздачі гуманітарної допомоги, будівництва, інженерних робіт.

Деякі з них вважають: «Я пішов в армію, щоби воювати за Батьківщину, захищати цивільних, але мені не дають цього робити, тому поїду в Україну, де є свобода дій – буду відстоювати ідеали демократії». Є серед добровольців і люди без військового досвіду. Основна мотивація – захистити Україну. Але є й такі, хто з якихось причин не бачить більше сенсу у своєму нинішньому житті і тому вирішив наостанок послужити добрій справі.

Це, мабуть, вперше в історії країни, коли японці як добровольці реально беруть участь у бойових діях в іншій країні.

Як ви оцінюєте роботу української дипломатії у Японії?

Насамперед хочу відзначити ефективну роботу посольства в  інформаційному просторі. Коли Сергій Корсунський вступив на посаду посла у 2020 році,  його перше повідомлення зібрало 60 тис. лайків у Twitter. Він вміє привертати увагу японської аудиторії. Це важливо.

Раніше я не співпрацював з посольством. Але торік у березні звернувся до військового аташе, щоби дізнатися, чи можу поїхати разом з японськими добровольцями. Ми спілкувалися зі співробітником посольства приблизно півтори години, він склав моє детальне резюме і після цього ми налагодили систематичну співпрацю. Дипломати звертали мою увагу на інформацію, яку варто поширити для японської аудиторії. Ми обмінювалися думками.

Посольство не ігнорує суспільну думку у Японії. Якщо МЗС припускається якихось помилок, посол Корсунський оперативно реагує і уряд коригує свою позицію. Вони консультувалися зі мною, як краще залагодити певні непорозуміння. Вміти вибачатися і виправляти свої помилки – надзвичайно важливо у Японії.

Після повномасштабного вторгнення посольство стало більш проактивним. Вони відкриті до співпраці з українцями у Японії. Готові, зокрема і до асиметричних дій. Наприклад, коли посол Росії у Японії Галузін перед відставкою давав свою останню пресконференцію у клубі іноземних журналістів, людина з нашого посольства завчасно «порадила» мені сходити туди і поставити питання. І хоч я не журналіст, мені вдалося потрапити на зустріч. Я спитав у Галузіна про ПВК «Вагнер». Російський посол змінився в обличчі й почав нести нісенітниці про «нацистів» тощо. Тож останнє інтерв’ю Галузіна вийшло трошки не таким урочистим і піднесеним, як він, мабуть, планував.

«Америка схилятиме Японію вступити у конфлікт за Тайвань»

Аналітики вважають, що Японія готується до війни, насамперед до протистояння з Китаєм. Чи вступлять японці у конфлікт, якщо почнуться бойові дії на Тайвані? Наскільки держава, армія і суспільство готові до цього?

За останні десять років Китай збільшив свій військових бюджет майже утричі. Вони змінили конституцію, щоби Сі Цзіньпін зміг піти на безпрецедентний третій термін. Також у конституцію вписали норму про те, що Тайвань є невід'ємною частиною Китаю.

З 2013 року КНР постійно влаштовує провокації у районі спірних японських островів Сенкаку, які перебувають між основними японськими островами, Тайванем і Китаєм. Наприклад, минулого року китайські кораблі входили в акваторію Японії протягом 258 з 365 днів. Декілька років тому мали місце прямі сутички між японською береговою охороною та китайськими військовими.

Сі Цзіньпін постійно публічно говорить про необхідність підвищення боєготовності армії. В одному з нещодавніх виступів перед військовими він сказав, що генерали повинні мати рішучість вести бойові дії – тобто бути готовими до реальної війни.

Тайвань – одна з причин, чому японці підтримують Україну. Росія вже забрала території Молдови, Чечні, Грузії. Якщо Москві вдасться реалізувати свої цілі в Україні, Китай може спробувати повторити її «успіхи» на Тайвані. У китайців виникне логічне запитання: а чим ми гірші за росіян? Адже китайська економіка у 15 разів більша за російську. У такому випадку ймовірність повномасштабної війни за Тайвань стане дуже великою.

Апетити Китаю однозначно зростають. Вони мають амбіції не тільки щодо Тайваню, але також щодо Сенкаку та спірних із Філіппінами островів у Південно-Китайському морі. Якщо зазнає поразки Тайвань, наступною жертвою китайської агресії можуть стати японські острови.

Чи готова Японія? Абсолютно ні, на жаль. Перша проблема – продовольство. Японія забезпечує себе харчами тільки на 37% – решта імпортується. Якщо країна опиниться у блокаді, вибухне продовольча криза. Друга проблема – бомбосховища. Тут ситуація ще гірша, ніж в Україні. Третя важлива проблема – старіння населення. Це погано і для економіки, і з точки зору можливої масової мобілізації.

У Японії – найсучасніша військова техніка, літаки F-35, потужний флот. Але не вистачає кваліфікованого персоналу. Компактна японська армія укомплектована на 92%. Уряд Кішіди намагається вирішити проблему шляхом підвищення зарплат для військових. Ухвалюються закони покликані захистити і розвивати військово-промисловий комплекс. Зараз Японія тільки на самому початку шляху відновлення свого оборонного потенціалу. Попереду щонайменше 5-10 років.

Якщо на Тайвані почнеться криза, Японія не зможе залишитися осторонь. Нинішній і попередній прем’єр-міністри публічно говорили, що криза на Тайвані – це криза у Японії. Без Японії у Тайваню небагато шансів. Щоби налагодити військові поставки, США знадобляться тижні. Японії для цього вистачить кілька днів. Америка схилятиме Японію вступити у конфлікт.

Свого часу Трамп переконав Японію змінити законодавство таким чином, щоби  у випадку агресії проти США, Японія як союзник могла вступити у війну на їхньому боці. Раніше зобов'язання Штатів щодо захисту Японії були односторонніми.

В Україні дуже люблять фантазувати про конфлікт Японії та Росії щодо Курильських островів. Якою, на ваш погляд, є реальна перспектива вирішення цієї проблеми?

Курили окуповані вже понад 75 років. На жаль, варіант повернення островів силою не розглядається. У Японії превалюють антивоєнні настрої. Існує консенсус щодо дипломатичного рішення. І це має велике значення, зокрема, для України.

Всі думають, що конституція Японії впливає лише на Японію. Аж ніяк! Росія збирала війська біля кордонів України не один день. Це були, зокрема, солдати із Сибіру, 155-та бригада з Владивостока. Я бачив відео з полоненим з острова Кунашир – це окуповані Росією північні території Японії. Чому Путін дозволяє собі знімати війська зі спірних територій і відправляти їх в Україну? Бо у Японії є дев’ята стаття конституції! Він знає, що Японія першою ніколи не розпочне війну. Якби не було пацифістських обмежень, якби одночасно з перекиданням російських військ на захід Японія, разом із США, почали спільні військові навчання на Хоккайдо – перед Путіним постала би серйозна дилема. Можливо, він відмовився би від ідеї воювати з Україною.

Попри все, Японія, як і раніше, не відмовляється від претензії на Курильські острови. Прем’єр-міністр Сіндзо Абе часто проводив переговори з Путіним, тому тоді у Японії уникали різких висловлювань. Але рік тому у Білу книгу (офіційний щорічний документ про міжнародну політику Японії) знову повернули заяву про те, що Курили – це споконвічно японська територія, незаконно окупована РФ.

Деякі японські експерти сподіваються, що Росія суттєво ослабне після поразки у війні з Україною. Розпочнеться внутрішній конфлікт, можливо навіть громадянська війна. І протягом цього періоду Японія дипломатичним способом зуміє повернути Курильські острови. Наприклад, обміняє ці території на фінансову допомогу. Такий сценарій – найбільш бажаний для японців.

«Якщо ООН «висловлює  занепокоєння», то Японія говорить про «гнів»

Прем’єр Кішіда, перебуваючи у Бучі, сказав, що він відчуває «гнів». Посольство Японії в Україні у своїх повідомленнях також використовувало це слово. Доволі нетипова лексика для дипломатії. Як це можна трактувати?

На відміну від європейців, японці схильні робити наголос не на логіці чи фактах, а на почуттях. Можемо спостерігати це, зокрема, у традиційній японській поезії хайку і танка. Йдеться про закарбування емоцій, які ти відчув у певний момент.  Важливо у словах відтворити саме те, що у тебе на думці.

Також у японській культурі є поняття «котодама». Дослівно його можна перекласти: «душа слова». Японці вважають, що все висловлене вербально – матеріалізується. Певною мірою це нагадує наше небажання говорити про погане, щоби не наврочити. Для японців важливим є не лише матеріальний прояв світу, але також його духовний бік, те, що у тебе у душі, твої думки. Слід ретельно ставитися до того, що ти думаєш і говориш. Якщо бюрократи ООН «висловлюють  занепокоєння», то японські дипломати говорять про свій «гнів» і «неприйняття».

Американська антрополог Рут Бенедикт у своїй знаменитій книзі «Хризантема і меч», написаній під час Другої світової війни, стверджує: якщо європейській цивілізації властива культура гріха, то для Японії визначальною є культура сорому. З точки зору християнства, Бог визначив єдиний для всіх людей перелік норм і правил. Вони можуть не збігатися з уявленнями певного суспільства, але це не має значення. Натомість у Японії досі зберігається політеїзм, єдиного «катехізису» не існує. Висока моральна свідомість розвинута тут за рахунок культури сорому. Дуже важливо, що про тебе думають інші, яким є статус людини у суспільстві. Японець прагне жити відповідно до моральних стандартів спільноти. Коли Кішіда каже, що він «розгніваний», це свідчить, що певні дії є неприйнятними для японського суспільства. Таким чином він прагне присоромити опонента й апелює до його совісті.

Андрій Назаренко виступає на з'їзді Ліберально-демократичної партії Японії

Фото надане Андрієм Назаренком

Часто можна почути про паралелі між Україною та Японією. Чорнобиль і Фукусіма. Протистояння з Росією. Замилування вишневим цвітом в українській культурі і культ сакури у Японії. Тісні зв’язки із Заходом і водночас зумовлена історичними й географічними обставинами відірваність від нього. Тут справді є про що говорити чи це необґрунтована романтизація?

Безумовно. Ще можемо сказати про прапори: поле і небо – в України, і сонце, що сходить – у Японії. Не абстрактні ідеї, а вшанування природи, яке тягнеться з язичницьких часів.

В Україні тривалий час осередком державності і національної культури була Запорізька Січ. Козаки – вільні люди, які професійно займаються військовою справою. В історії Японії були три періоди самурайського уряду – сьоґунату. Тобто маємо спільний досвід держави, яка опирається на військовий прошарок, а також спільний культ професії воїна.

Загалом, на мою думку, між Україною та Японією є більше спільного, ніж, наприклад, між Україною і США. Зокрема, тут повністю відсутня «расова» проблема. Японія видається мені ближчою для українця ментально і простішою у плані адаптації. Але це може бути лише моє суб’єктивне враження.

Ставлення до минулого стало одним із чинників російсько-української війни. Яка роль історичної пам'яті в актуальній японській політиці? Чи можна сказати, що Японії, як і Україні, тривалий час насаджували саморуйнівне трактування власної історії?

Японією з 1945 по 1952 роки керувала окупаційна адміністрація на чолі з генералом Макартуром. Влада проводила політику WGIP (War Guilt Information Program), тобто утвердження провини за розв'язування війни. Якщо у Німеччині була денацифікація, то у Японії – деімперіалізація.

Але на відміну від Німеччини, у Японії вона виявилася не надто ефективною. Навіть за часів жорсткої цензури японці зберігали повагу до своїх предків. Сьогодні все більше японців повертаються до думки, що люди, які воювали за свою країну, у будь-якому разі є героями і їх не можна принижувати.

Переосмислення історії має великий вплив на японську політику. Серйозні конфлікти щодо історії існують у відносинах Японії і Південної Кореї. Йдеться, наприклад, про практику залучення японцями за часів війни так званих «жінок для втіхи» (англ. comfort women), зокрема з Кореї. Японсько-корейські відносини загалом дуже непрості, попри те, що обидві країни є важливими союзниками США.

Прем’єр-міністр Сіндзо Абе бачив свою місію у тому, щоби нові покоління японців не вибачалися за злочини, до яких вони особисто жодним чином не причетні.

«Японці переймали на Заході тільки корисне для своєї країни. Цього варто повчитися і нам»

Японії вдалося поєднати західну демократичну модель із власними питомими цінностями та ідентичністю. Чи може цей досвід бути корисним для України?

Під час Реставрації Мейдзі Японія перейняла дуже багато здобутків західної культури. Армію перебудували за німецьким зразком, флот – за англійським. З кімоно перейшли на європейський одяг. Запозичили технології, провели залізницю, забезпечили економічне зростання.

Але японці переймали на Заході тільки корисне для своєї країни. Те, що Захід робило слабшим, вони оминали. Не треба копіювати все, як мавпа, слід вчитися на чужих помилках. Це те, що добре вміла робити Японія, і те, чого в неї варто повчитися нам.

Нинішній потенціал Заходу накопичувався століттями. Свого часу майже всі європейські країни були націоналістичними. Вони прагнули побудувати сильні держави, проводили експансіоністську політику. Права меншин почали цікавити їх значно пізніше. І якщо ми хочемо запозичити досвід Заходу, маємо охопити всю історичну перспективу, а не лише останні десятиліття.

Якими є ключові функції організації Ніппон Каігі, членом якої ви є? Чи можна порівняти її з громадськими організаціями чи лобістськими групами у західній політичній культурі?

Найближчий аналог це, мабуть, Національна стрілецька асоціація США, яка відстоює право на володіння зброєю. Позапартійна організація, що об’єднує людей довкола певних ідеалів.

У ЗМІ Ніппон Каігі часто представляють «масонами», що таємно впливають на уряд. Насправді, це люди, які публікують книжки, організовують семінари, дискусії. Ніппон Каігі перекладається як «загальнояпонська рада». Покійний прем’єр-міністр Сіндзо Абе був головним радником організації. 80% міністрів його уряду були у Ніппон Каігі. Сьогодні 30-40% депутатів правлячої партії входять також до Ніппон Каігі. Фактично йдеться про консервативне крило партії влади.

Оскільки у Японії вже багато десятиліть при владі фактично перебуває одна політична сила, депутати часто не мають чітких власних переконань. Вони вступають до партії, балотуються – просто щоби працювати у владі. Часто-густо депутатами стають члени однієї сім’ї: дід, батько, син тощо. У межах Ліберально-демократичної партії співіснують різні фракції, які мають протилежні погляди щодо ключових питань. Місія Ніппон Каігі – об’єднувати представників різних партій, як провладної, так і опозиційних, довкола ідей захисту Японії, необхідності зміни конституції і відродження збройних сил.

Роман Гривінський, для «Главкома»