Як Такер Карлсон і трампісти помиляються щодо України
Якби Такера Карлсона не існувало, його винайшли би неореалісти. Зрештою, він є найвидатнішим прихильником їхньої доктрини міжнародних відносин, зокрема щодо України. Однак те, що впертий демагог є прапороносцем того, що претендує на новаторську теорію, має змусити його прихильників задуматися та занепокоїтися.
Неореалісти вважають, що держави переслідують і повинні переслідувати свої «об’єктивні» інтереси в анархічному міжнародному середовищі, у якому конфлікти та війни є на порядку денному. Має бути розумний, твердий та незалежний від емоцій підхід до зовнішньої політики. Ці ідеї впливають на серйозних законодавців, які скептично ставляться до підтримки України адміністрацією Байдена. Зараз, коли республіканці отримали більшість у Палаті представників і контролюватимуть гроші Конгресу, поточні дебати, швидше за все, набудуть ще більшої актуальності. Республіканці вже заявили, що планують вивчити необхідність подальшої підтримки України у її війні з Росією.
Але коли йдеться про Україну та Росію, неореалізм є слабким, суперечливим і, зрештою, марним.
Якщо ви вважаєте, що я перебільшую, подумайте про це: більшість неореалістів не є фахівцями з питань Росії чи України, і практично жоден спеціаліст з питань Росії та України не належить до неореалістів. Іншими словами, теорія має найбільш привабливий вигляд, якщо ви мало знаєте про обидві країни, і найменш привабливий, якщо ви знаєте багато.
Тож давайте віддамо належне неореалістам і подивимося, куди приведе нас їхня теорія щодо України та Росії.
Як пояснює один з аналітичних центрів неореалістів, ядро неореалістичної стратегії складається з двох частин: по-перше, «розрізняти цілі, які є критично важливими та другорядними», по-друге, підвищення «безпеки та процвітання американських громадян». Хто може не погодитися з чимось таким очевидним?
На жаль, як і у випадку з усіма очевидними твердженнями, їхня очевидність розвіюється при ближчому розгляді. Три запитання розкривають хисткість цих двох тверджень: хто вирішує, які цілі є критичними, важливими та другорядними? Яка політика підвищує безпеку та процвітання американських громадян? І якими критеріями слід керуватися при прийнятті цих рішень?
На ці питання немає простих відповідей, окрім банальних тверджень, що краще жити у достатку, ніж померти у злиднях. Але політика рідко має справу з очевидним. Вона має справу з величезною територією між цими двома полюсами. Не обов’язково бути неореалістом, щоби відмовлятися від ядерної війни, але хто вирішує, є країна X критичною, важливою чи другорядною для інтересів США чи ні? В'єтнам здавався критичним, але виявилося, що це не так. Нацистська Німеччина, як і Німеччина часів Вільгельма та імперська Японія, вважалась багатьма як другорядна, але виявилася критичною.
Уявіть собі протилежну гіпотезу: чи справді буде завдано шкоди критичним американським інтересам, чи справді буде підірвано безпеку та процвітання США, якщо Тайвань приєднається до Китаю? Або якби Південна Корея, Японія, Бразилія та Ізраїль зникли? Звісно, Сполучені Штати продовжували б існувати, і жоден американський солдат не загинув би, захищаючи ці країни. Звичайно, економіка США досить гнучка, щоби пристосуватися до нової реальності. Сполучені Штати стійкі і можуть легко витримати такі удари по своїх інтересах. І все ж більшість політиків і, я підозрюю, більшість неореалістів, сперечалися б, що саме ці країни є принаймні важливими, і якщо не критичними, то точно не другорядними.
Які критерії слід використовувати, щоби визначити критичність, важливість чи другорядність? Географічна близькість? За цим показником Гондурас важливіший за Китай. Фізичний чи демографічний розмір? Здається, це також не працює, оскільки це зробить Бангладеш важливішим, ніж Ізраїль. Або ступінь, до якого хтось чи щось зазіхає на безпеку та процвітання американських громадян? Але це просто повертає нас до початку, оскільки нам треба було би визначити, що саме означає вплив і що таке безпека та процвітання. У цей момент ми, швидше за все, шукатимемо пояснення у чомусь очевидному – що краще бути заможним і живим, ніж бідним і мертвим.
Підсумок полягає у тому, що навіть якби неореалісти і чинили опір, у них немає іншого вибору, окрім як визнати очевидне: їхні оцінки інтересів, безпеки та процвітання є або банальними, або суперечливими. Вся неореалістична теоретична піраміда стає лише одним із способів дивитися на світ, а не способом як таким. Таким чином, неореалізм фактично поступається високою позицією тим теоретикам, які стверджують, що такі речі, як ідеологія, особистість, культура та тип режиму, мають значення для визначення того, чи вважається певна країна критичною, важливою чи другорядною.
Візьмемо очевидний приклад: уявлення Росії про Україну. Як мусили би визнати навіть неореалісти, після здобуття незалежності у 1991 році Україна не становила жодної загрози безпеці Росії. Справді, українське ставлення до росіян і Росії було переважно позитивним. Більш того, всі – і американці, і європейці, і росіяни, і українці – розуміли, що Україна не має шансів вступити у НАТО принаймні упродовж кількох десятиліть. Сприйняття Росією загрози щодо України не мало нічого спільного з «об’єктивною» реальністю. Це було виключно функцією російського імперського дискурсу, демонізації Путіним України та українців і створеного ним фашистського режиму, який вимагав демонстрації сили як частини своєї самолегітимації.
А тепер давайте перевернемо неореалізм з ніг на голову і посперечаємося, чому, навіть за його власними критеріями, Україна насправді становить критичний інтерес для США та Європи.
Для початку зауважимо, що на Заході існує майже повна одностайність щодо важливості України. Зараз цілком можливо, що близько трьох країн, залучених до Рамштайнського процесу, який координує допомогу Україні, мають певні галюцинації. Але дуже імовірно, що їхні політики і аналітики приєдналися до тверезої оцінки ситуації та дійшли одностайного висновку: Україна не є другорядною, і принаймні така ж критична та важлива для їхніх інтересів, як і Росія. Порівняння з Росією є обов’язковим, оскільки немає абсолютного стандарту критичності, і найкраще, що ми можемо зробити, це сказати, що якась країна є більш чи менш важливою, ніж інша.
Станом на зараз не звертайте уваги на припущення про те, що Захід може бути об’єктивно зацікавлений у припиненні геноциду, захисті прав людини та просуванні демократії. Неореалісти зазвичай не сприймають цих термінів, тому ми зосередимося лише на «важких» інтересах. Це означає продемонструвати, що Україна має велике значення для безпеки та процвітання Заходу, або принаймні має таке ж значення, як і Південна Корея, Японія, Бразилія та Ізраїль.
Зазвичай кажуть, що Росія має велике значення для Сполучених Штатів, оскільки раніше вона мала те, що колись вважалося другою за потужністю армією у світі, і тому що вона все ще володіє тисячами ядерних боєголовок. Через її величезні енергетичні ресурси, і тому що вона є потенційним союзником Китаю.
Зайве говорити, що російська армія виявилася гіршою за українську, тому цей аспект критичності відпадає. Російські величезні енергетичні ресурси стають дедалі марнішими, оскільки європейці розробляють альтернативні джерела. Альянс Росії з Китаєм, який перебував на піку свого розвитку до вторгнення Росії в Україну, з тих пір показав, що Китай є другом гарної погоди. Залишається лише ядерна зброя і у цьому питанні Росія є і буде сильною. Чи робить наявність ядерної зброї критичною роль Росії для інтересів США? Не більше, аніж критика ними будь-кого з інших членів ядерного клубу. Загалом, важливість Росії для США випереджає Україну у питанні ядерної зброї, поступається їй щодо збройних сил і ледве випереджає її щодо енергетики та Китаю.
А тепер давайте розширимо список речей, які мають значення для інтересів США. Очевидно, що внутрішня політика Росії є функцією її диктатора з божевільними уявленнями про цивілізаційну місію Росії та божественно встановлену історичну долю. Це фашистський режим, який живиться імперською експансією, та має повністю корумповану економіку, яка залежить виключно від видобутку ресурсів. Неореалістам було б незручно включати ці аспекти у свої розрахунки, оскільки вони не такі «об’єктивні», як інтереси. Однак робити це у випадку з Росією має такий самий сенс, як і ігнорувати Гітлера та нацистську ідеологію, намагаючись зрозуміти, що спонукало нацистів до ведення їхньої зовнішньої політики. Польща не провокувала нацистів так само, як і Україна не провокувала росіян. І Гітлер, і Путін мали власні плани, які безпосередньо призвели до вторгнення, війни та геноциду. Оскільки неореалізм мало що може сказати про створені всередині країни програми розпалювання війни та масових вбивств, зовсім не дивно, що чим більше експертів із зовнішньої політики знають про Росію, тим більше вони розуміють, що Путін не діє згідно з неореалістичною логікою, і що його слід стримувати.
Якщо врахувати, наскільки фашистська імперіалістична Росія Путіна є загрозою миру та міжнародному порядку у світі загалом і у Євразії зокрема, то цілком логічно, що країни Рамштайна пообіцяли підтримати Україну. Вони були би відверто дурними, якби цього не зробили. І не тому, що Україна – прекрасна країна, що перебуває у муках масових вбивств, а тому, що Україна є бар’єром між путінською Росією та Заходом.
Росія може продовжувати експансію, а може й ні, у разі якщо Україна впаде. Однак немає жодних гарантій, що Путін і його режим зупиняться. І якщо є резон побоюватися потенційної війни Заходу з Росією в Україні, то є ще більший резон боятися потенційної війни з Росією, що рухається на захід від України. У цьому аспекті Україна стає абсолютно критичною для інтересів США й Заходу. Дійсно, якби Захід після приходу Путіна на посаду у 1999 році зрозумів, що його наміри були відверто імперіалістичними та фашистськими, і якби Захід усвідомив критичність України щодо зупинки Росії, цілком можливо, що воєнні можливості Путіна були би придушені ще у зародку. Іншими словами, якби НАТО розширилося і включило у свої ряди Україну ще 15 років тому, то Росія не вторглася би ні тоді, ні зараз.
Завершимо пояснення ще одним контрфактом: Росія знищує українську державу і націю. Що потім? Раціональний, демократичний російський лідер запропонував би мир і припинив би експансію. Путін, навпаки, підбадьорений своєю тотальною перемогою та схильний до стратегічних прорахунків, швидше за все, зробив би такий самий висновок, як і Гітлер після вторгнення у Польщу: його честь, його престиж, його спадщина та його режим вимагатимуть того, аби він продовжував діяти.
Стримане ставлення до України, якого сьогодні вимагають неореалісти, призведе до високої ймовірності стратегічної катастрофи завтра. Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький правильно все зрозумів, коли зазначив, що стриманість не дуже відрізняється від пасивності.
«Якщо Україна стане залежною від Росії, нам не потрібно буде робити абсолютно нічого, щоби спровокувати війну, – сказав нещодавно Моравецький. – Вона прийде до нас. Путін не зупиниться. Кремль піде далі. Пасивність буде нашим самогубством».
Джерело: Politico
Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)
Коментарі — 0
