Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Хокеїст Пересунько: Відмовився від іншого громадянства, бо хотів грати лише за Україну

    інтерв'ю
    • Іван Вербицький
    • Розсилка
    Торік Олександр Пересунько допоміг юніорській збірній України виграти домашній чемпіонат світу в дивізіоні 1В - Хокеїст Пересунько: Відмовився від іншого громадянства, бо хотів грати лише за Україну
    Торік Олександр Пересунько допоміг юніорській збірній України виграти домашній чемпіонат світу в дивізіоні 1В
    Іван Вербицький

    Гравець, якому пророкують потрапляння в НХЛ — про невідомі тонкощі українського і заокеанського хокею

    У другій частині інтерв’ю «Главкому» найталановитіший український хокеїст Олександр Пересунько розповів, чому вважає тактику збірної України надто простою, про жорстку, на грані фолу конкуренцію між Харковом і Києвом, про те, як Україна змогла виграти юніорський чемпіонат світу. А ще Сашко познайомив зі своєю коханою Євгенією.

    Втім, звісно, головною темою розмови був хокей. І хокей, раз Пересунько збирається виступати в Національній хокейній лізі, північноамериканський.

    «Батьки підтримували мої прагнення»

    Олександре, що для вас було при переїзді у США найважчим?


    Читайте також


    Для більшості іноземців то мова. Але я в Америці бував раніше, коли їздив до Правілова. Тоді на розмовному рівні англійську засвоїв. Однак попри те кілька місяців на адаптацію витратити мусив. Хокейних термінів не пишуть у жодному словнику. Як би добре не знав англійської, їх засвоюєш лише на практиці.

    Найважче знайти спільну мову з партнерами за командою. Американці одне одного знають. А європеєць, особливо той, що відчуває мовний бар’єр, почувається попервах некомфортно. Поговорити зазвичай ні з ким не можеш і через це огортає смуток. Точніше, поговорити можна, але то банальна балачка. Душу відкрити нікому. Та цей важкий період подолав приблизно за два місяці.

    Мушу сказати, що у «Спрінґфілді» було чимало іноземців - шведи, фіни і чехи. Але більшість із цих хлопців уже позавершували кар’єру. Взагалі, в USPHL хокеїстів, які бажають грати на серйозному рівні, вкрай мало. Був у нас хлопчина з Тюмені. На перших порах із ним спілкувався найбільше. Але згодом знайшов спільну мову з усіма, зокрема й із місцевими гравцями. Хіба жартів американських досі не розумію. Мабуть, треба там пограти ще рік-два, щоб призвичаїтися. То ж молодіжний сленг.


    dsc_0095

    Воротарям важко передбачити дії Пересунька. Фото Івана Вербицького

    А жили ви де?

    Іноземці там в основному живуть у когось вдома. Команда чи сам хокеїст платять гроші приймаючій сім’ї. Живеш у їхньому будинку, разом з ними їсиш. Попервах мені це було незвично. Приміром, незручно піти на кухню і полізти в холодильник. Тому навіть очікував, поки всі повиходять і лише тоді щось собі готував. Але з часом, у процесі спілкування з людьми ці комплекси відходять на другий план. Хоча чимало залежить від сім’ї. Мені пощастило, жив впродовж цих двох років із гарними людьми, американцями.

    Батьків не лякало, що їхня дитина у такому юному віці розпочинає самостійне життя у далекій країні?

    Врахуйте, що до того вони мене ще школярем у Київ відпустили. Мама з татом завжди підтримували моє прагнення йти до власної мрії. Мама, правда, попервах сумувала, казала, що не хоче, аби я їхав. Але то тільки через те, що їй хотілося, щоб я був поряд. Зрештою, мені теж спочатку, коли виїжджав до Києва, було без батьків сумно. Не дивно, мені ж усього 14 років було, зовсім дитина. В Америці таких проблем уже не відчував. Тим паче, що кожних півроку приїжджаю додому.

    «Олег Ігнатьєв дав нам дуже багато»

    Чим займалися у вільний від хокею час?

    Своєї автівки там не маю. Це дорого, тому попрохав команду, щоб виділили мені службову машину. Проте я живу близько від ковзанки, хвилинах у десяти їзди. Зійшлися на тому, що мене на тренування забиратиме хтось із хлопців. Власне, так щодня і курсував у напрямку «дім — ковзанка», «ковзанка — дім». Не гуляв майже ніде. Вдома мав ігрову приставку, тому весь вільний час або спілкувався з рідними через інтернет, або грався. Подорожував теж лише туди, куди на виїзні матчі їздила команда. Самому якось і не хочеться кудись їздити чи ходити. Можна сказати, що мій побут у США був доволі нецікавим.


    dsc_0121

    Сашко зі своєю коханою Євгенією. Фото Івана Вербицького

    Не думали над тим, щоб надалі почуватися в Америці не так самотньо?

    Думки є, звичайно (посміхається). Подивимося, як воно буде. Ми з Євгенією кохаємо одне одного.

    Так вийшло, що з тренером Олегом Ігнатьєвим ви пройшли шлях від хокейного становлення до перемоги в дивізіоні 1В на юніорському чемпіонаті світу в Києві. Підтримуєте з ним зв’язок, перебравшись у США?

    Безперечно. Ми постійно списуємося, спілкуємося. Не сказав би, що того спілкування було аж надто багато, однак зв’язок підтримуємо. Олег Васильович — мій перший тренер. Вдячний йому за те, що він мене виховав. І не лише мене. У тій же юніорській збірній, яка торік перемогла на юніорському чемпіонаті світу, було п’ятеро представників «Дружби-78». Артема Матейченка, Артура Оґаджаняна, Гліба Кривошапкіна, Фелікса Морозова і мене Ігнатьєв взяв шестирічними і вів впродовж усіх десяти років. Цей тренер дав нам дужу багато не лише з хокейної, а й із життєвої точки зору.

    Може, наша співпраця продовжилася б, але після сезону-2016/2017 клуб «Беркут» розпався, після чого ми роз’їхалися по різних командах і лігах. Втім, зібравшись рік тому на чемпіонат світу, ми були дуже згуртованими. То й не дивно, адже незнайомих хлопців у тій команді не було взагалі. Звісно, та команда мала лідерів, яких усі слухали.


    dsc_0122
    Олександр Пересунько і Артур Оґанджанян. Фото Івана Вербицького

    «Мені соромно програвати японцям»

    Кого?

    То очевидно — хлопці 2000 року народження. Ті п’ятеро, кого я згадав вище (сміється). Ми підтримували одне одного. Колектив був єдиним цілим. Це стало однією з основних запорук успіху. Хоча попервах усе складалося не найліпшим чином. Сильно нервували, через що поступилися у стартовому матчі 0:1 Японії. То й не дивно, адже до того моменту жоден із нас не грав при заповнених трибунах п’ятитисячного Палацу спорту. Підтримка була надзвичайною, але й відповідальність значно вищою, ніж зазвичай. Це наклало свій відбиток. Ми були скутими, не реалізували вдосталь гольових моментів. Однак, думаю, навіть добре, що ми тоді програли японцям. Це додало нам на наступні поєдинки більше злості й енергійності.

    Виходячи через півроку на матч проти японців уже на чемпіонаті світу серед 20-річних, ви, склалося враження, хотіли помститися за київську поразку...

    То коли перемогли 6:2? Так, звичайно! Мушу сказати, що мені соромно програвати японцям. То ж нехокейна країна, ми не повинні їм програвати. Тому для мене японці — особливий подразник.

    Те чемпіонство на юніорському чемпіонаті, в третьому за силою дивізіоні якось вплинуло на вашу популярність?

    У нашому вузькому хокейному світі — точно. Може, навіть трохи за його межами. Невдовзі після чемпіонату здивувався, коли в харківському торговому центрі до мене підійшли люди. Щоб привітати, подякувати за гру.


    dsc_0185
    Юніорська збірна України - чемпіон світу в дивізіоні 1В. Фото Івана Вербицького

    «Київські команди завжди чинили з нами підло»

    Олександре, давайте зачепимо слизьку тему стосунків між представниками двох найрозвиненіших хокейних шкіл України — київської і харківської. Конкуренція між ними існує ще з совєцьких часів і не завжди виглядає здоровою. Ви це якось відчули?

    Звичайно. Київ завжди був нашим основним конкурентом. Ми прагнули виграти і бути найкращими в Україні. Наші поєдинки з киянами завжди вирізнялися особливою принциповістю. Іноді навіть здавалося, що ми ненавидимо одне одного. Може, то була й не ненависть, але перемогти «Крижинку» чи «Сокіл» для нас завжди було справою честі. Це команди, які завжди чинили з нами підло.

    Пригадую, якось перемогли «Крижинку» у Києві. Здається, 5:4. Замість того, щоб визнати поразку, тренер суперників почав вимагати демонстрації карток усіх гравців відразу після фінальної сирени. Підійшов до судді і попрохав, щоб наш тренер показав усі картки. На лихо, хтось забув своє посвідчення вдома. Точніше, ми якраз повернулися зі США і карток не то не довезли, не то хтось їх забув. На основі відсутності кількох карток нашу перемогу тоді анулювали.

    Таких каверзів не бракувало ледь не в кожному матчі. Та ще й батьки київських хлопців поводилися специфічно, могли собі дозволити з трибуни вигуки на кшталт «вбивай його!» І то в матчі дітей...

    Коли опинилися разом у «Беркуті», поділу на «київських» і «харківських» уникати вдавалося?

    Попервах не вдавалося. Ми приїхали сюди, одне одного не знали, тому стосунки були натягнутими.


    berkut

    На базі київського «Беркута» створювалася чемпіонська юніорська збірна

    Доходило до сутичок «стінка на стінку»?

    Ні (сміється). Дрібних сутичок не бракувало. Не назвав би це повноцінними бійками, але закуситися могли. Слово за слово — і пішло. Втім, таке буває в кожній команді. Тренери налаштовували нас на те, що треба миритися, що ми одна команда. Власне, так і сталося. Розумієте, коли ми приїхали з Харкова, то були на голову сильнішими від половини київських хлопців. То очевидно. Тому в них не було сенсу не дружити з нами.

    Після перемоги на чемпіонаті світу відчували, що у Києві ставилися до такого успіху з певною заздрістю?

    Можливо. У чому точно переконаний, так це в тому, що люди, яких не взяли у команду, їхні близькі бажали нам поразки. Я це навіть чув.

    «Збірна сповідує не мій стиль»

    Можете назвати себе містечковим, суто харківським патріотом?

    Ні. Тим паче, що я грав за київський клуб. А в збірній ми б’ємося лише за Україну. І в «Беркуті», в принципі, теж. Коли вигравали у білорусів, то гордість була найперше за те, що наша держава ще здатна перемагати сусідів у хокей. Це складно пояснити. Мабуть, любов до своєї країни з’являється на підсвідому рівні. Через те готовий приїхати й виступати за нашу збірну за будь-яких обставин.

    Чую, що чимало наших спортсменів змінює паспорти, починає виступати за інші країни. Я такого робити не хочу. Хочу представляти честь України. У мене змога виступати за іншу державу була ще в дитинстві. Але відмовився, бо хотів грати за Україну. Розумію, що це набагато важче, але іти не хочеться. Навіть на особистісному рівні. Мені допомагали наші люди, українці, яких я не можу зрадити. А зміну громадянства вони б саме так і сприйняли.


    wc2019_netherlands_vs_ukraine

    На чемпіонаті світу в Таллінні Пересунько відзначився однією гольовою передачею. Фото - IIHF

    Отримавши запрошення від Андрія Срюбка до лав національної збірної, здивувалися?

    Мені було приємно, адже досі в дорослу збірну не залучався. То для мене гарний досвід. Думаю, скаути із НХЛ теж помічають хлопців, які у 19-річному віці вже виступають за дорослі збірні своєї країни на чемпіонаті світу. А загалом не сказав би, що у національній команді мене чимось здивували. З тренером Срюбком раніше вже працював. На збори приїхав відразу після завершення плей-оф. Важко, бо тренери давали навантаження. А легше у порівнянні з Америкою було, бо в Європі грають у більших коробках. Є трохи більше часу на роздуми. З фізичної точки зору тяжче, бо дорослі хлопці — зміцнілі, великі. Дядьки і це відчувалося. Хоча швидкість для мене одкровенням не була зовсім.

    Тренери Срюбко і Климентьєв теж свого часу пройшли північноамериканську школу. Їхні вимоги для вас зрозумілі?

    У нас проста тактика, не надто складна — завжди виводити шайбу через борт. Чесно кажучи, я до такого не звик. То не мій стиль. Мені більше до вподоби технічний, красивий, комбінаційний хокей. Подобається виводити хлопців на завершальний кидок. Останнім часом грав саме так. Однак не мені вирішувати. Я тільки радий виконувати тренерські завдання.

    Для вас важлива особиста статистика?

    Звичайно, головне, щоб вигравала команда. Але якщо індивідуальна статистика погана, це змушує задуматися. Залишається осад.

    «Люблю рибалити. Там, куди з дитинства возив тато»

    Чемпіонат світу підвів риску під сезоном-2018/2019. Визначилися, як і де будете відпочивати?

    У мене був важкий сезон, тому планую гарно відпочити. Бо ж виступав і за клуб, і за молодіжну, і за національну збірні. Тренування в «націоналці» були виснажливими настільки, що не відчував ніг. Трохи не розумів, для чого, але вибору не було. Може, на тиждень-другий злітаю кудись на моря, але в цілому планую повернутися, щоб побути вдома з тими людьми, які скучають за мною і за якими скучив я. Також планую трохи порибалити.

    То ваше хобі?

    Можна й так сказати. Люблю їздити десь у район селищ Печеніги чи Мартове у нас на Харківщині, на Сіверський Донець. Там гарно, сосновий ліс, там завжди рибалив мій тато і брав із собою змалечку мене. Там затишно, відпочиваю морально. При цьому професійним рибалкою себе не назву. Що вийде, те ловлю. Хоча завжди хочеться рибки побільше.

    Улов вам смакує?

    Дуже. Зазвичай рибу готує мама. Хоча якщо вона з нами не їде чи повертаємося пізніше, то мудруємо щось самі. Мені дуже смакує карась. Та й загалом у їжі я невибагливий. Люблю м’ясо. А найбільше — борщ. У США мені його бракує. Навіть одного разу вирішив приготувати сам. Звичайно, вийшло не так смачно, як у мами чи в дівчини, але теж непогано.


    dsc_0128_01

    Не дивлячись на юний вік, Олександр Пересунько вже має чимало прихильників. Фото Івана Вербицького

    Готувати давно навчилися?

    Ще в дитинстві. Мама з татом навчили. А потім, коли жив у гуртожитку Вищого училища фізкультури, мав постійну практику. Там нас мешкало шестеро. Спершу домовилися, що готуватимемо по черзі. Але потім не всі хотіли їсти одне й те ж, тому розбивалися на групи. Скидалися грішми, купували продукти і щось видумували. Мали в кімнатах мультиварки. Це полегшувало завдання.

    Олександре, після чого ви зможете сказати, що ваша кар’єра хокеїста відбулася?

    Коли відіграю бодай пару років у НХЛ. Але пограю повноцінно, а не засвічуся в кількох матчах і знову зникну.

    Європейський хокей, приміром, шведський чи німецький чемпіонати вас не приваблюють?

    Там гарний рівень і добре платять. Але мене трохи відлякує, що доведеться вивчати нову мову. Розумію, що англійську там розуміють, але в побуті одначе розмовлятимуть шведською чи німецькою. Щоб почуватися комфортно, треба розуміти мову тієї країни, в якій живеш.

    P.S. Чемпіонат світу в дивізіоні 1В завершився для Олександра Пересунька не надто приємно. Його і ще двох молодих хокеїстів Дмитра Даниленка та Микиту Коваленка тренер Андрій Срюбко вирішив не включати до заявки на заключний матч проти естонців. Наразі справжні причини такого рішення залишаються невідомими. Сподіваємося, невдовзі почуємо враження Олександра й про перший у його житті дорослий чемпіонат світу.

    Іван Вербицький, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ