Найталановитіший український хокеїст Пересунько: У США реалізуватися простіше, ніж Росії

Минулої суботи в естонському Таллінні завершився чемпіонат світу з хокею в дивізіоні 1В. Турнір несподівано виграла збірна Румунії з трьома натуралізованими українцями у складі. Натомість українська національна команда з великими труднощами зберегла прописку в третьому за силою ешелоні світового хокею.

Зрештою, такі результати для України — вже давно не дивина. У нинішніх реаліях вітчизняного хокею позитиву вкрай мало. Проте його можна відшукати навіть у непереконливому виступі команди в Таллінні. Приміром, у тому, що в складі збірної дебютувало на такому рівні двоє 19-річних гравців — чемпіони світу-2018 у дивізіоні 1В серед юніорів Дмитро Даниленко і Олександр Пересунько. Один із них є гостем «Главкома».

Наша розмова з Пересуньком, якого називають найталановитішим молодим хокеїстом України, відбулася напередодні світової першості. Минулого літа Олександр міг стати першим за 11 років українцем, обраним на драфті Національної хокейної ліги. Однак тоді не склалося. Сашко розраховує, що складеться в один із найближчих років. НХЛ є його заповітною мрією.

У цьому інтерв’ю Пересунько розповів, що у спорт потрапив майже випадково, чому віддає перевагу американському хокею перед російським, про жорстке виховання у дитинстві, нинішнє життя у США, патріотизм і кохання до дівчини, яка склала йому під час розмови компанію.

А розпочалася наша бесіда з приємних для 19-річного гравця спогадів — здобуття його клубом «Boston Jr. Bruins» головного трофею молодіжної північноамериканської ліги, Dineen Cup. Та ще й самого українця за підсумками турніру визнали найкращим атакувальним гравцем.

«Очікуємо на іменні каблучки»

Помітив, що в Україні багато людей помилково вважає, що «Boston Jr. Bruins» - то молодіжна команда однойменного клубу з Національної хокейної ліги, - каже Олександр. - Насправді це, м’яко кажучи, не так. Точніше, певний зв’язок таки існує. Скажімо, тренери з фізпідготовки у нас справді з НХЛ, а також із АХЛ, ліги, яка знаходиться в одній системі. Вони приходять до нас два чи три рази на тиждень у зал. Але з головною командою «Бостон Брюїнз», як дехто думає, ми не тренувалися ніколи.

NCDC – друга за рівнем ліга в Америці, там грають хокеїсти, не старші 21-го року. Теоретично два роки ще можу там виступати. А загалом рівнів є чотири. Перший або TR1 – то UCHL. Другий або TR2 – NCDC й NAHL. TR3 – USPHL Premier. Нижче є ще вдосталь щаблів, які можна перераховувати довго.

У складі «Boston Jr. Bruins» Пересунько здобув перший заокеанський трофей

Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що то був перший у вашій кар’єрі справжній плей-оф. Які враження?

Саме у плей-оф відчуваєш гру найліпше. Там дуже важливу роль відіграє вміння діяти у нерівних складах. Під час гри «п’ять на п’ять» забити складно, бо всі біжать назад, працюють на повну силу. Щоб перемогти, доводиться викладатися без останку в кожному матчі. У нас був гарний рекорд на старті чемпіонату – 23 перемоги при чотирьох поразках. Але під завершення регулярного сезону наша команда перебувала на спаді. З десяти матчів програли шість, тому, звичайно, підстави для хвилювання були. Але на плей-оф згуртувалися. Команда у нас гарна, кілька людей уже підписані під коледж NCAA у першому дивізіоні. Хлопці дуже талановиті. Думаю, більшість із них продовжуватимуть виступати на серйозному рівні і ми з ними ще перетнемося у професійній кар’єрі.

У «Boston Jr. Bruins» дуже кваліфікований тренерський штаб на чолі з Майком Андерсоном. Ми прискіпливо розбирали кожен матч, ретельно аналізували важливі моменти, велику увагу приділяли теоретичним і тактичним аспектам гри в більшості і меншості. На кожну гру плей-оф виходили, як на останній бій. Це теж заслуга тренерського штабу, правильного налаштування. Та ми й самі дуже хотіли виграти, принести цій команді трофей. Бо ж кожен розумів, що наступного року склад «Boston Jr. Bruins» буде іншим. Ми всі виконали свою роботу ідеально. Тепер очікуємо на іменні каблучки переможців ліги. Мені обіцяли вислати, щойно виготовлять.

«Скандинавам допомагає походження»

Наскільки я розумію, в наступному сезоні у «Boston Jr. Bruins» вас не буде?

Поки не можу говорити зі стовідсотковою певністю, але швидше за все ні.

Розраховуєте з другої спроби потрапити в НХЛ?

Ні. Ще рано. Два-три роки потрібно добре побігати в нижчих лігах.

Олександр прямує до мети планомірно. Фото Івана Вербицького

На драфті ви були ще торік...

То ні про що не говорить. Помилково вважати, що якщо людину задрафтували, вона обов’язково гратиме в НХЛ. Ні. Це означає, що команда забрала права гравця на цю лігу. Тобто дебютувати можеш лише за того, хто тебе обрав. Але щоб заграти, спершу треба поїхати в літній табір і показатися перед тренерами. Підходиш — тебе беруть. Але найчастіше молодих гравців відправляють у команди понижче, з AHL, ACHL чи однієї з юніорських ліг, найімовірніше, Canadian Hockey League, яку вважаю найкращою юніорською лігою в світі. Проявляєш себе — тебе заберуть в НХЛ.

Ви розраховували, що вас задрафтують минулого літа?

Ні. Хоча й говорили, що в мене є дуже гарні шанси. Просто люди, які драфтують гравців, між приблизно рівноцінними українцем, фіном і шведом найчастіше виберуть когось зі скандинавів. Представникам цих країн допомагає походження.

Гравців українського походження в НХЛ теж було доволі багато. Достатньо згадати легенду «Бостона» Джонні Буцика...

Можливо, скаути звертали на це увагу. Але треба враховувати, що найкращі гравці українського походження виросли у Північній Америці. А про сучасний український хокей відомо не дуже багато. Втім, думаю, скаутів найперше стримує не моє походження, а якісь ігрові характеристики, яких мені ще бракує. Нічого, маю ще два роки.

У Бостоні матчі НХЛ наживо дивилися часто?

Пару разів. Значно менше, ніж уявляв собі, коли їхав у США. Немає часу, постійно тренування й матчі. Та й компанія потрібна, а вона не завжди є. Взагалі, в ідеалі було б непогано надалі грати саме в Бостоні, у штаті Массачусетс. Може, не жити, а саме грати. Там гарна хокейна атмосфера. Два проведених роки там мені дуже сподобалися.

«У Росії умови жорсткіші, ніж у США»

По суті, ви там граєте з самого початку заокеанської кар’єри. Як там опинилися?

Зі мною зв’язався агент. Запропонував умови і я погодився, бо це був мій рік драфту. Хотілося проявити себе на вищому рівні. Розумію, що якщо працювати і вірити, докладати багато зусиль, то все вийде. Усе залежить від кожної окремо взятої людини.

У США Олександр має змогу більше працювати над удосконаленням техніки

Проміжний варіант із Росією, де хокейне середовище, мабуть, звичніше, не розглядали?

Там складніше. Без російського паспорта проявити себе складно. Та й загалом, з моєї точки зору, в Америці реалізуватися простіше. Найперше з точки зору ставлення до тренувань самих тренерів. У Росії умови жорсткіші. Сам там не був, але хлопці розповідали.

У США вплив клубу на життя гравця обмежується тренувальним залом?

Не зовсім. Але там тренер очікує від тебе єдиного — результату. Якщо результат є, тобі не скажуть жодного слова. В Росії тренери ставляться до підопічних жорстко незалежно від того, як грає команда. Ця жорсткість проявляється і в тренуваннях, і в повсякденному спілкуванні. В США маю змогу ретельніше працювати над технічними компонентами і підвищувати свою ефективність у цьому аспекті.

Дивно чути про жорсткість від людини, яку готували схожими з російськими методами...

Так, після «Дружби-78», у якій робив перші кроки як хокеїст, мені вже нічого не страшно. Після того працювати в Америці було справжньою насолодою. Ні, ставлення було людським. Але дуже жорстким. Нас вчили життю, не лише хокею. А коли тобі 9-10 років, до такої жорсткості попервах звикнути важко. Особливо коли ти приїздиш у США, батьків поряд немає.

А саме так бувало, коли ми вирушали на збори до нині, на жаль, покійного Івана Правілова. Іван Миколайович — людина пряма, пояснював нам, як робити можна, а як не варто. Однак дитині важко відразу сприймати такі підходи з розумінням. Нас бувало і відлучали від тренувань з виховною метою, іноді ми не доїдали. Це лякало. Але, озираючись назад, можу сказати, що тільки радий, що пройшов через це.

Вас били?

Ні, до такого не доходило. Але карали суворо. То стиль роботи Правілова. Але при цьому зауважу, що з хокейної точки зору він теж дав нам чимало. В Івана Миколайовича гарна школа катання. Інша річ, що жорсткі виховні методи витримували далеко не всі. Хлопців, які приїздили і після кількох тренувань поверталися додому, не бракувало. Однак щоб переконатися, чого вартий тренер Правілов, достатньо поглянути на вражаючий список його вихованців.

Часто підніжка - єдиний метод, щоб стримати Пересунька. Фото Івана Вербицького

А ваші батьки знали, до кого віддають дитину?

Навряд. Та я й сам не знав, на що йду. Вчився собі у першому класі харківської загальноосвітньої школи, як до нас прийшов тренер Олег Ігнатьєв. Тоді взагалі не знав, хто це такий. Олег Васильович запросив усіх хлопчиків у спортзал. Там кинув м’яч і запропонував нам пограти між собою один в один. «Обіграв суперника і м’яч залишив», - каже. Пограли хвилин п’ять-сім. Кожен накрутив одне одного по пару раз. На тому Ігнатьєв подякував і відпустив нас, нічого не пояснюючи. Наступного дня приходжу додому, а мама каже: «Тебе запрошують на секцію футбол-хокею». Зрадів. Потім виявилося, що з нашої школи мене взяли єдиного. Цікаво, що тоді заняття були безкоштовними. Форму, амуніцію нам теж видавали у школі.

На ковзанах до того бодай раз стояли?

- Жодного. Ще пригадую, як мама вперше вивела мене на лід. Я падав, а вона мене підіймала. На перших порах з катанням мені серйозно допомогли старші хлопці. Втім, того було мало. В якийсь момент зловив себе на думці, що поступаюся хлопцям, які займаються поряд. Найперше, технічно, у вмінні кататися. Навіть проскакували думки, що треба кидати цю справу. Але замість того почав відвідувати додаткові тренування. Як наслідок, через рік чи півтора був у гарній формі, одним серед найкращих поміж хлопців.

«У плей-оф команда стає одним цілим»

У цьому контексті пригадалося недавнє висловлювання словацького оборонця сучасного «Бостон Брюїнз» Здено Хари. Воно вартує, щоб його зацитувати: «Подивіться, скільки майстерності у зовсім молодих хлопців. Вони набагато розвиненіші, ніж ми були в їхньому віці. В нашу епоху такого просто не існувало. Якби хтось із хлопців натякнув на те, що бере уроки з силового або фігурного катання, його б просто засміяли».

Здено має з чим порівнювати, а я можу підтвердити його слова, бо з нашого покоління такою прискіпливістю справді відзначався не лише я. Це було помітно вже в Україні, а особливо, коли переїхав у США і почав виступати за команду із штату Массачусетс «Спрінґфілд» у USPHL. Для мене то був дуже гарний старт. Я на лояльному рівні придивився, що таке північноамериканський хокей, які там правила, як грають. Хоча з фізичної точки зору дуже непросто було вже там. Особливо з урахуванням, що я й сам не надто великий. За якихось півроку вже розумів, що можу грати на вищому рівні і що для цього потрібно.

За «Спрінґфілд» Олександр в одному з матчів закинув п'ять шайб

«В Америці щоб потрапити в команду, потрібно зарекомендувати себе на літніх зборах. Там я намагався вибити людей з контрактом чи без нього. Будь-яким методом. Схоже повторювалося практично щороку. Причому травми, які наносив, були найскладнішими: вибивав плечі, руки, ноги. Бився, щоб вирубати конкурента і зайняти його місце. У мене там одного разу був епізод, коли я вдарив суперника ключкою по руці, влучив між рукавички і налокітника, так у хлопця просто фонтан крові пішов. Бувало, очну кістку ламав, вибивав коліно. З тих ліг, з яких я піднімався, по-іншому вибратися не можна. Там б'ються абсолютно всі. Щоб вийти на наступний рівень, мені в першому сезоні довелося провести 30 бійок в 60-ти іграх», - то мені колись нинішній тренер національної збірної України Андрій Срюбко своїм північноамериканським досвідом ділився.

Може, в його часи таке було. Або в інших лігах. Бо там, де був я, нічого схожого не траплялося. В NCDC хлопці навпаки одне одному допомагають. Звісно, є й такі, що наче й у вічі посміхаються, але будуть раді, якщо поїдеш звідси. Але таке трапляється у кожній команді. Втім, у плей-оф як правило всі внутрішні конфлікти відходять на другий план. Команда стає одним цілим.

Переїжджаючи у США, молоді спортсмени часто виступають на студентському рівні. Але у вас, здається, інша історія...

Мені пропонували навчання в університеті неодноразово. Обіцяли гарні умови, щоб поєднувати отримання освіти і розвиток спортивної кар’єри. Але вирішив, що то не мій шлях. Звісно, можна було б піти у коледж і пробиватися на високий рівень звідти. Але мені виглядає привабливішим варіант з юніорською Канадською хокейною лігою.

Початок. Другу частину інтерв’ю з Олександром Пересуньком читайте завтра

Іван Вербицький, «Главком»