Історія людини, яка вперто працювала, щоб в одну мить стати великою
Неділя, 10 березня 2019-го. Цей день увійде в історію українського спорту назавжди. Ніколи досі наші чоловіки-біатлоністи не ставали чемпіонами світу. Історію переписав 27-річний тернополянин Дмитро Підручний.
Його перемога в гонці переслідування у шведському Естерсунді — сенсація і закономірність одночасно. Закономірність — бо здатність досягати результатів найвищого рівня Дмитро проявляє уже п’ять років поспіль. Сенсація — бо напередодні сезону-2018/2019 Підручний хворів і закласти необхідної функціональної й фізичної бази в підготовчий період не встиг. Власне, через те лідер української чоловічої збірної впродовж усього кубкового марафону виглядав не надто переконливо. Його найкращим результатом було шосте місце в гонці переслідування в чеському Нове Место.
Не налаштовував на оптимістичний лад і виступ Дмитра на недавньому чемпіонаті Європи в білоруських Раубичах. Зрозуміло, що ці змагання не можна порівнювати з Кубком світу, проте українці зазвичай викладаються в них наповну. На щастя, цьогоріч, особливо у випадку з Підручним, було не так.
До золота Дмитра Україна (включно з совковою епохою) в чоловічому біатлоні мала лише три медалі чемпіонатів світу: бронзи Андрія Дериземлі і Сергія Семенова в спринтерських гонках у 2007-му і 2016-му, а також третє місце естафетної команди в 2011-му. Все. Через те, мабуть, не варто дивуватися, коли головний домінатор сучасного біатлону Йоганнес Бьо після недільної поразки Підручному в пасьюті публічно засуджував себе, що програв золото саме українцеві.
Водночас перемога Дмитра спричинила справжній фурор в українському інтернет-сигменті. Успіху спортсмена радіють навіть люди, які дивляться біатлонні трансляції вкрай рідко.
То хто ж він такий, хлопець, який в одну мить отримав шалену популярність?
Дитинство
Народився Підручний 5 листопада 1991 року в селі Острів, неподалік від Тернополя. Звичайно, спортивними секціями, як і в кожній українській глибинці, там не пахло. Але Дмитрикові пощастило: його тато і мама – майстри спорту з лижних перегонів. Вони привели сина на лижну базу, на якій колись тренувалися й самі. База теж тривалий час не функціонувала, але з 2003-го, коли хлопцеві було 11, там почав працювати його перший тренер, нині покійний Микола Опанасюк.
Дмитро розповідав, що років зо два тренувався радше в своє задоволення. «Ми бігали по лісі, любили пострибати на лижах з саморобних трамплінів, - згадував. - Іноді виїздили на змагання. Там мене помітив тренер з біатлону Олег Бунт. Запропонував тренуватися в Підгородньому».
У Підгородньому Підручний і почав займатися у знаменитого тренера Ігоря Починка, який виховав не одне покоління видатних біатлоністів, найвідоміші з яких — зірка світового масштабу 90-х років минулого сторіччя Олена Зубрилова, олімпійська чемпіонка Сочі-2014 Олена Підгрушна, лідер чоловічої збірної України 80-90-х Тарас Дольний, одна з найсильніших українських біатлоністок сучасності Анастасія Меркушина.
У випадку з Підручним «зорі зійшлися»: досвідчений тренер отримав надзвичайно працьовитого, жадібного до перемог юнака, а хлопець натомість — одного з найфаховіших українських наставників. Не дивно, що прогресувати Дмитро почав дуже стрімко і швидко почав залучатися до лав збірної України.
«Впродовж перших двох років перебування в національній команді найбільше побоювався випасти звідти, - згадував Підручний. - Бо розумів, що поза збірною затримаюся у спорті максимум на рік і доведеться закінчувати кар’єру. Таких прикладів чимало. Хлопці, з якими тренувався змалечку і які мені не поступалися нічим, дійшовши до дорослого рівня, змушені були завершити виступи, бо не бачили подальших перспектив. Коли немає мотивації, ентузіазм швидко гасне. Людям треба за щось жити. Без грошей займатися спортом неможливо. Мені пощастило трохи більше – маю змогу тренуватися в людських умовах, отримую зарплатню від Міністерства. Принаймні, за те, за що купити дитині одяг, не хвилююся».
Шлях у збірну
Але то буде потім. Перші результати Підручного на міжнародному рівні не вражали. На юніорському чемпіонаті світу-2010 у шведському Торсбі він провів лише індивідуальну гонку і посів у ній 52-ге місце. У наступному сезоні стартів було вже більше, але успіхами на юніорському рівні вважалися потрапляння до 30-ки найкращих. Іншими словами, в ті часи ніхто не міг сказати, що цей хлопець — діамант, майбутній чемпіон світу.
Проте Дмитра вирізняла виняткова працелюбність у купі з терпячістю. Там, де інші, можливо, трохи обдарованіші хлопці зневірювалися, майбутній чемпіон мовчки працював. І вже у сезоні-2011/2012 з’явилися перші серйозні проблиски: на юніорському чемпіонаті світу в фінському Контіолахті усі три гонки Дмитро закінчив у межах десятки найкращих. Вочевидь саме тоді він переконав тренерський штаб збірної і керівництво Федерації біатлону України, що має потенціал і його є сенс розвивати.
Нагоду дебютувати в рамках Кубка світу Підручний отримав, коли йому виповнилось 21, у грудні 2012-го, під час етапу в словенській Поклюці. Той спринт, мабуть, був болісним хрещенням. Припустившись шести промахів, Дмитро посів 98-ме місце зі 103-х учасників. Стало зрозуміло, що змагатися з дорослими чоловіками юніорові ще трохи рано і він відправився проходити обкатку в етапах Кубка IBU. Призових місць там теж не було, але динаміка зростання була помітною. Не дивно, що фініш сезону-2012/2013 Підручний знову провів у складі головної збірної і навіть стартував одного разу на етапі в Сочі в естафеті. Каші не зіпсував, хоча й експериментальний склад із досвідченим Дериземлею на чолі посів 12-те місце, що для торішніх призерів чемпіонату світу було результатом не надто високим.
Олімпіада в Сочі
Перший серйозний успіх прийшов з початком олімпійського сезону-2013/2014. На етапі Кубка світу в австрійському Гохфільцені Підручний сенсаційно став шостим у спринті. Тоді про Дмитра вперше заговорило не лише обмежене коло українських спеціалістів. Фактично, цей результат ґарантував Дмитру місце в складі олімпійської збірної у Сочі-2014, де дебютант, щоправда, виступив лише в двох гонках — став 55-м у неулюбленій для себе «індивідуалці» і дев’ятим у складі естафетної команди.
Олімпіада в Росії збіглася в часі з найтрагічнішими подіями на Майдані Незалежності в Києві. Втім Дмитро каже, що в Сочі про масштаби трагедії не знав. Тому й не думав про те, щоб за прикладом гірськолижниці Богдани Мацьоцької зніматися з Ігор на знак протесту.
«Не виключаю, що росіяни доступ до новин з України тоді свідомо обмежували, - припускає Дмитро. - Бо про справжні масштаби подій на Майдані дізналися вже після повернення додому. Так, знали, що люди гинуть, але не відали, що розстріли чинилися так цинічно й відкрито. Знятися? Важко сказати, що правильніше. Знялися б тоді наші біатлоністки, не було б першого в історії нашого виду спорту золота. Мабуть, важливо, що виграли наші дівчата на їхній території, обігравши на фініші саме російську збірну. Українки довели, що сильніші».
Після Олімпіади-2014 Підручний їздив до Росії лише раз. «То коли ми наприкінці того ж 2014 року виїжджали в Тюмень на перший сніг, - згадує. - Після того пропускав російські етапи двічі поспіль. Одного разу захворів, іншого – розгубив форму. Виходило наче випадково, але виглядало немов «Совпадєніє? Нє думаю». Деякі дрібні інциденти траплялися в інших країнах. Скажімо, у 2015 році під час чемпіонату світу в фінському Контіолахті, де російських вболівальників зазвичай дуже багато. Ще на передстартовому тренуванні деякі особи кричали в спину, що «кримнаш» і ще щось у тому ж роді. Але таке спостерігається вкрай рідко».
Торік, коли тривали жваві дискусії навколо можливої поїздки збірної України на етап Кубка світу до російської Тюмені, Підручний був єдиним з нашої біатлонної команди, чия позиція була недвозначною: «Спорт поза політикою»? В ідеалі, мабуть, так і повинно бути. Однак стосунки між країнами переплетені, спорт пов’язаний з іншими сферами життя. То навіть у мирний час. А наша країна перебуває у стані війни. Тому хочемо ми того чи ні, але абстрагуватися від політичної ситуації неможливо. Враховуючи, що ми ведемо з Росією війну, звичайно, їхати не треба. Вважаю, що з країною, яка на нас напала, будь-які стосунки мають бути припинені».
Аматори з незрозумілої країни
Своє особливе ставлення до країни-агресора і всього, що з нею пов’язане Підручний проявив зокрема й на старті поточного сезону. Він — знову ж єдиний у команді — не побоявся назвати речі своїми іменами, коли були претензії до російських змащувальників лиж.
«Лижі, може, в когось гірші і були, ніж наші… Але навіть тренувальні лижі краще їхали, ніж зараз. І, взагалі, за сезон багато хочеться чого сказати про лижі, що за три етапи лише один раз змазчики вгадали зі змащенням. Понабирали у сервіс-бригаду якихось аматорів з незрозумілої країни, які нічого не роблять. Кожного разу приходиш, жалієшся їм на лижі, а вони говорять, що «ви просто спортсмени такого рівня». Чомусь минулого року ми могли на рівні боротися з іншими спортсменами і десь за сезон один-два рази були погані лижі. А тут - один раз за півсезону хороші», - заявив тоді Дмитро в прямому ефірі UA:Перший.
Ці слова дуже не сподобалися президентові Федерації біатлону Володимиру Бринзаку. Він сказав, що такі питання треба вирішувати в середині колективу, а не виносити в публічний простір. Втім, ефект від гучної критики був: російських сервісменів, які ледь почали роботу на початку сезону-2018/2019 прибрали і надалі лижі готували українські спеціалісти.
Зрештою, Дмитро знав собі ціну. Беззаперечним лідером збірної України він є вже впродовж трьох повноцінних сезонів, хоча об’єктивно став таким ще в ході сезону-2015/2016, коли п’ять разів потрапляв до десяток в особистих перегонах етапів Кубка світу, а до трійки призерів гонки мас-старту в німецькому Рупольдинґу не потрапив лише дивом, менше двох секунд програвши бронзовому призеру, норвежцю Тар’єю Бьо.
Так чи інакше, для скептиків тривала відсутність призових місць залишалася аргументом. Мовляв, то жінки в Україні обдаровані, а чоловіки ні на що не здатні. У Підручного була проста відповідь на такі закиди: «То не тому, що чоловіки у нас гірші, а через те, що порівнювати конкуренцію в чоловічому біатлоні у світі з жінками не можна взагалі. Ось маємо Юлю Джиму, яка у сучасній збірній України демонструє найліпші результати, часто пробивається до трійок призерів. Але якщо взяти відставання від лідера Юлі і моє, то показники будуть приблизно однакові. Але в чоловіків щільність результатів така, що мені з цим часом часто навіть до десятки пробитися не вдається. Бо у чоловіків у цей інтервал може влізти 20-25 спортсменів, а в жінок – 5-10».
Олімпіада в Пхьончхані
Власне, впродовж усіх цих років Підручний ходив поруч із п’єдесталом. Починаючи з сезону-2014/2015 і до старту чемпіонату світу в Естерсунді 2019 року Дмитро 11 разів був у десятках особистих гонок Кубка світу, чотири рази разом з чоловічою естафетною командою посідав четверті-п’яті місця. Втіхою залишалася лише змішана естафета, у складі якої Підручний ставав призером етапів Кубка світу тричі.
Великі сподівання тернополянин мав на торішню Олімпіаду в Пхьончхані. Проте на других у житті Іграх Підручному проявити свій потенціал не вдалося. На думку Дмитра, головна причина відсутності високих результатів чоловічої команди пов’язана з дефіцитом кадрів. Одним і тим же людям перед Олімпіадою доводилося закривати чимало змагань, які в процесі підготовки до головного старту чотириріччя можна було б пропустити.
«Спершу команду трохи прибив етап Кубка світу в італійській Антерсельві, - згадує Дмитро. - Потім в останню мить тренерський штаб і Федерація вирішили ризикнути і відправити основний склад на чемпіонат Європи. Бо розуміли, що з тими результатами, які демонструють представники команди В, нічого суттєвого виграти не вдасться. Від нас очікували медалей. В особистих гонках не вийшло, але змішану естафету на чемпіонаті Європи ми виграли. Продемонстрували хороший хід і мали йти по наростаючій. Пік мав настати саме на час Олімпіади. Та відразу після естафети ми зібралися і здійснили важкий переліт до Києва. Два дні пробули в столиці, а потім – новий затяжний вояж. З очікуваннями і пересадками добиралися до олімпійського селища Пхьончхана 30 годин, потрапили в інший часовий пояс, до якого теж треба було адаптуватися».
Юраїв Димко
На Іграх-2018 Підручний був 21-м у спринті, 34-м — у гонці переслідування. Після закінчення Олімпіади Дмитро найперше сподівався, щоб у наступному сезоні на чолі чоловічої команди залишився тренер Юрай Санітра.
«Санітра приніс чимало позитиву, - казав Дмитро. - До негативу, можливо, відніс би надмірну м’якість Юрая. Зокрема у ставленні до нас. Можливо, іноді вартує крикнути. З іншого боку, всі хлопці знають, навіщо вони у спорті. Попередній тренер Надія Бєлова – жорсткіша. Її підхід звичніший для нас. Не кажу, що він поганий. Просто інший. Якби був поганий, то результатів не було б. Натомість Санітра – словак, підходи у нього європейські. Хочеш робити – роби. Не хочеш – ніхто тебе змушувати не буде. Тільки відповідальність за результат лежатиме на тобі. У нас в команді всі розуміють, що час іде, тому для того, щоб був результат, тренерові треба довіряти на всі сто. Санітра зробив нашу команду дружнішою. Тому ми у попередніх сезонах часто були в шістках за підсумками естафетних гонок. Юрай шукає в спортсменах сильні риси і намагається максимально їх розкрити».
Врешті, Санітра залишився і його емоції після перемоги Дмитра в гонці переслідування - найкрасномовніше свідчення, що тренер і спортсмен дихають в унісон. Цікаво, що до суботи, 9 березня 2019 року, Юрай ніколи не розкидався гучними заявами, був обережним у висловлюваннях. Та після четвертого місця в спринті, коли Дмитро програв лише три десятих секунди французові Кентену Фійону-Майє, тренер сміливо заявив: «Якщо Димку на завтрашню гонку переслідування вистачить концентрації, якщо завтра буде правильне психологічне налаштування, то, буду говорити прямо, він готовий боротися за медаль».
«Підручний — хороша, мудра, інтеліґентна людина, яка робить те, що я кажу, - то вже слова Санітри після фінішу чемпіонської гонки переслідування. - Це й для мене сатисфакція за те, що я йому довіряв. Це для мене найщасливіший день у житті, хоча у мене вже були олімпійські чемпіони. Підготувати чоловіка-чемпіона світу, то щось надзвичайне».
Здається, цим пасьютом Підручний здивував навіть свого тренера. Адже два промахи на першому вогневому рубежі начебто поламали всі плани. Втім, надалі Дмитро працював ідеально, що викликало в тренера захоплення.
Місто без стадіону
Після фінішу й церемонії нагородження українська преса в основному смакувала щирі емоції Дмитра, його сльози, патріотичне виконання національного славня. На цьому тлі непоміченою залишилася одна з ключових фраз, яку Дмитро промовив під час прес-конференції: «Я тренуюся у Тернополі, місті, в якому немає стадіону для біатлону».
База в Підгородньому — то біль тернопільської біатлонної спільноти. Мало того, що осередок, у якому підготували близько десятка спортсменів високого світового класу, перебуває в занедбаному стані, так ще й впродовж тривалого часу його збираються віддати під забудову.
«Як так сталося, що в Підгородньому виросло стільки видатних спортсменів? - перепитував Дмитро ще до своєї нинішньої перемоги. - Для мене це теж загадка. Не знаю, можливо, в ті часи, коли тут тренувалася одна з найкращих біатлоністок світу 90-х років Олена Зубрилова, умови були трохи ліпші. Але зараз авторолерки немає, стрільбище криве, установки закриваються через одну, набої летять у різні сторони, оскільки їм років більше, ніж мені. Стволи теж ще з 80-х років. Не знаю, як можна вимагати медалей навіть від дітей і юніорів, якщо немає тренуватися ні де, ні з чим. А порівнювати наші умови з тими, в яких готуються представники провідних країн, просто смішно. Скажімо, у Фінляндії, Швеції, Австрії, Норвегії, Німеччині прокладають траси між містами навіть для звичайних людей. Про що казати, якщо ідеальні умови для праці навіть у сусідній Білорусі. Приїжджаємо туди на збори і вражаємося. А в нас у Підгородньому взимку, коли випаде сніг, траси не закатують взагалі».
«Замість того, щоб поліпшити маже допотопні умови для роботи, Віктор Мацикур (начальник управління фізичної культури і спорту Тернопільської облдержадміністрації – авт.), з моєї точки зору, хоче цю базу просто втопити, - каже Дмитро. - На словах чуємо підтримку, але справи говорять про протилежне. Що поробиш, якщо людина далека від спорту? Пан Мацикур поняття не має, що таке циклічні види спорту, наскільки вони важкі. Для занять бодібілдингом, де він чемпіон за однією з версій, потрібно менше і часу, і ресурсів. Розумієте, я знаю, що за люди посадили його в той кабінет. Для того пана Мацикура й привели на посаду, щоб з його допомогою «віджати» базу, роздерибанити її. Збагнути, як працює цей чиновник, не важко. У нас у Тернополі є КБ «Промінь», завод «Укроборонпрому». Ті люди, які просовували Мацикура, робили все, щоб знищити КБ. Тепер є інша мета – біатлонна база».
Найрідніші
Дмитро зізнається, що найбільшою мрією його життя ще з дитинства, відтоді, коли почав розуміти, що таке спорт, є олімпійська медаль. Правда, він не впевнений, що хоче залишатися в спорті й після 2022 року, коли відбудуться зимові Ігри в Пекіні.
Підручний каже, що найбільше йому під час сезону бракує коханої Олі та доньки Іринки.
«Звичайно, дружина мене підтримує. Вона ж колишня біатлоністка, - каже Дмитро. - Але якось прокинувся раніше за доньку, піднявся з ліжка. Коли Іринка помітила, що мене немає поряд, закричала: «Тата що знов немає?!». Вона не могла приховати обурення. І я дитину розумію. Їй хочеться, щоб батьки були поряд. Та й мені теж хочеться бачити, як росте донька. Не виключено, матимемо ще дітей. Хотілося б приділяти їм більше уваги, ніж у ці роки Ірі (їй зараз – три роки і сім місяців). Маю змогу постійно бути поряд лише впродовж двох-трьох місяців міжсезоння. Було б легше, якби в Україні створили умови, щоб влітку ми могли тренуватися вдома. Представники більшості біатлонних країн мають стадіони у себе, тому влітку спортсмени заїжджають на збори з сім’ями. Був би в доброму стані умовний Тисовець, те саме могло бути й у нас. Замість того більшість часу проводимо закордоном. Причому часто буває, що в горах поганий інтернет і не вдається навіть нормально поспілкуватися по «скайпу».
Коментарі — 0