Тренер Хацкевич, або Зручні капці пана Суркіса
Чому «біло-сині» продовжили співпрацю з тренером, який нічого не досяг
Поняття комфортності в кожного своє. Проте, якщо абстрагуватися від соціального статусу чи товщини калитки, в сухому залишку матимемо приблизно одне й те ж: такий собі ефект домашніх капців. Нехай вони вже старі й добряче зношені, та одначе зручні. Та й подаровані кимось із близьких на річницю чого-небудь. Приблизно за таким алгоритмом живе кожен із нас.
Приблизно за таким алгоритмом живе пересічний футбольний уболівальник київського «Динамо», який підтримує цю команду щиро. Як правило, ця віра йому дісталася в спадок, а відтак вимагає того, що закладене історичною пам’яттю. Такий уболівальник ніколи не змириться з тим, що його рідна команда вже давно не ґранд, і вже давно така, як і переважна більшість. Сіра й непривітна. Давні успіхи «Динамо», мов ті капці, зручні й до болю рідні, від них відмовитися дуже важко. Якщо узагалі можливо.
Зона комфорту
З іншого боку – алгоритм нинішнього динамівського керівництва. Вочевидь президентові «біло-синього» клубу Ігореві Суркісу також не чужі спогади зі славетного динамівського минулого. Проте він їх намагається повторити, не виходячи зі своєї зони комфорту. Йому набагато простіше й зручніше призначати команді тренерів зі звичної обойми «динамівських сердець». Різкі рухи, інший підхід чи ментальність для динамівського президента такі ж чужі, як і гіпертрофоване небажання ділитися успіхами із «чужинцями». Тому ні Григорчука, ні Вернидуба, ні тим більше Навалки, Трпишовського чи Ерікссена на чолі «Динамо» найближчим часом ми не побачимо.
У разі нагальної потреби динамівський керівник шукатиме собі підшефного із вузького кола Хацкевич – Михайличенко – Калитвинцев. До цього списку можна додати, хіба Мороза, Костюка чи Михайленка. Власне, ось і весь його вибір. Тому не варто дивуватися, що Ігор Суркіс ще на два роки довірив команду Олександру Хацкевичу. Він якраз зробив усе дуже логічно і закономірно. «Молода команда, яка будується», «ставка на доморощених футболістів», «Хацкевич знає про проблеми команди не з чуток» - ось ті постулати, які й далі лунатимуть в динамівському ефірі. Ось ті маячки, котрі не дозволять подивитися на картину ширше, під іншим кутом. Ось, зрештою, ті зручні капці, які влаштовують.
Пригадуєте, зовсім нещодавно в одному зі своїх інтерв’ю динамівський президент говорив, що для нього краще менше, та краще. Точніше, що він погодиться на «медаль» Ліги Європи, аніж на «орден» Ліги чемпіонів. Мовляв, ліпше я буду грати в другому за ранжиром єврокубковому турнірі, ніж пропускати повну торбу м’ячів у першому. Для Ліги Європи Олександр Хацкевич підходить майже за всіма параметрами. Вийти з групового турніру, пройти умовних греків у плей-оф, бо ми ж прогнозовано сильніші, й вилетіти від когось із італійців чи англійців, бо ми ж прогнозовано слабкіші.
Ось і програма-мінімум, і програма-максимум. Та й узагалі, дороговказ на все життя. Бо Ігорю Михайловичу не потрібно в разі чого шукати проблеми в собі, шкодувати за нездійсненими трансферами чи втраченими можливостями. Все просто й зрозуміло: команда все ще молода, команда все ще будується. А на такій стадії чекати чогось надзвичайного за визначенням не варто. Тому нехай все залишається таким, яким було відтоді, коли дерева були молодими.
Токар четвертого розряду
Не варто чекати чогось надзвичайного і від Олександра Хацкевича. Він, як той «крєпкій хазяйствєннік», ще неодноразово зможе показати «кузькіну мать» своєму головному опонентові на внутрішній арені. І, цілком можливо, знайде в щедрих «засіках» динамівського дублю чергового вундеркінда. Проте вище своєї стелі, невисокої, до речі, і це відомо всім, навіть динамівському керівництву, Олександр Миколайович не стрибне.
Як і не відійде від звичної в своїй простоті й універсальної в своїй поверховості схеми командної гри, яка не варіюється ні для «Минаю», ні для «Челсі». Такий собі токар четвертого розряду, який спеціалізується винятково на виготовленні чавунних болванок. Проте він завжди під рукою, він завжди все розуміє, він завжди може передумати, якщо невчасно зібрався в відставку, урешті решт, він грав під керівництвом Метра. А ще він – у дошку свій. Зручно, дідько його забирай…
А якщо, раптом, щось не так, то знову: «команда молода», «ми собі не можемо дозволити витрачати стільки, скільки «Шахтар», «ФФУ/УАФ ставлять нам палиці в колеса», «де ми, а де «Челсі». Словом, ви все знаєте. Біг по замкнутому колу. Точніше, навіть не біг, а спортивна ходьба, коли час від часу, проте регулярно, знову й знову наступаєш на все ті ж граблі, що чомусь (?) лежать на узбіччі. Проте, з часом, призвичаюєшся й до цього, до гуль на лобі та синців на стопі. І це також стає звичкою. Зоною комфорту.
Проте до великого і високого ця зручність не має жодного відношення. Як і нинішній динамівський тренер до його вчителя.
Олександр Васильєв, для «Главкома»
Коментарі — 0