Від захоплення Ван Даммом – до статусу легенди українського карате. Інтерв’ю з призером Олімпіади Станіславом Горуною
Станіслав Горуна: Поїхати до Японії та навчати японців карате – багато чого вартує
Станіслав Горуна – один із найтитулованіших і найяскравіших представників українського карате. Свій шлях у спорті він розпочав підлітком, який спрямував свою енергію у секції. Нині ж Станіслав – бронзовий призер Олімпійських ігор у Токіо, чемпіон Європи та переможець Всесвітніх ігор.
В інтерв’ю «Главкому» каратист розповів, як випадково опинився у своєму виді спорту, чим йому запам’яталася боротьба за олімпійську нагороду, чому вирішив продати свою бронзову медаль та що стояло за його гучним поверненням на татамі.
«Ми росли на фільмах із Жан-Клодом Ван Даммом і Дольфом Лундгреном, тому єдиноборства здавалися особливо цікавими»
Місце народження: м. Львів
Найбільші досягнення: бронза Олімпіади-2020, бронза Чемпіонату світу, золото Чемпіонату Європи та Всесвітніх ігор
Найвища позиція у світовому рейтингу: 4
Як ви прийшли в карате і чому обрали саме цей вид єдиноборств?
У карате я потрапив випадково. До цього займався тхеквондо, але одного разу сусід розповів, що неподалік від нашого дому відкрилася секція, де працює хороший тренер. Запропонував піти спробувати. Я погодився і зрештою там залишився. Ще певний час паралельно займався двома видами єдиноборств, але згодом обрав те, що мені більше сподобалося.
Тоді мені було приблизно 13 років, і я ще не розумів, як влаштований професійний спорт, як проходять змагання і яких результатів можна досягти. Просто хотілося десь витрачати підліткову енергію, проводити час із друзями та знайомитися з новими людьми. До того ж ми росли на фільмах із Жан-Клодом Ван Даммом і Дольфом Лундгреном, тому єдиноборства здавалися особливо цікавими. А ще це був час без гаджетів, тож потрібно було вміти постояти за себе. Це теж було однією з мотивацій займатися бойовими мистецтвами.
А коли ви почали розуміти, що карате для вас – це вже не просто захоплення чи спосіб навчитися самооборони, а напрям, у якому можна побудувати серйозну спортивну кар'єру?
Напевно, перші такі думки з'явилися вже наступного року після початку занять. Перший рік я просто тренувався, а потім ми поїхали на перші міжнародні змагання. Саме після того турніру я дуже загорівся карате, хоча тоді ще не до кінця усвідомлював, наскільки серйозно можу присвятити себе цьому спорту.
А по-справжньому свідомо я почав ставитися до карате десь у 2008-2009 роках. Тоді вже почав їздити на збори національної команди. Це були мої перші виїзди зі збірною, і саме в той період поступово сформувалося розуміння, що спорт може стати справою мого життя.
Чи траплялися непрості ситуації всередині команди?
Я починав виступати ще тоді, коли, скажімо так, ми не мали чесних і прозорих правил відбору. Це багатьом представникам карате не подобалося, адже через таку систему чимало талановитих спортсменів не могли потрапити до збірної та представляти Україну. Відповідно, і результатів на той час у збірної України практично не було.
Починаючи з 2006 року, в українському карате сформувалася група людей, які хотіли змінити ситуацію. Вони об'їздили всю Україну, поспілкувалися з тренерами та клубами й зрозуміли, що невдоволення тодішнім станом справ є масовим. Тому запропонували альтернативу, здобули підтримку та через суди отримали право представляти нову Національну федерацію карате в Україні.
Так вибудували чітку структуру Української федерації карате, визначили правила відбору на змагання та відповідні регламенти. З 2010 року федерація повноцінно функціонує, і відтоді спостерігається постійна висхідна тенденція. Результати стають дедалі кращими.
Фактично з нуля ми дійшли до того, що маємо чемпіонів світу, Європи, Європейських і Всесвітніх ігор, а також олімпійських призерів. Це феноменальний результат. Доросла збірна України точно входить до топ-10 світу. Молодіжна команда також перебуває на цьому рівні. На Чемпіонаті світу 2026 вона посіла восьме місце в загальному заліку серед 116 країн.
Зараз федерація дуже добре працює та підтримує збірників. Коли я виступав, то був повністю забезпечений на всіх міжнародних змаганнях: федерація оплачувала проживання, реєстрацію на турнірах, перельоти та переїзди. Це справді була дуже солідна робота.
Кого ви зараз бачите своїм наступником, який зможе здобувати таку ж кількість медалей на міжнародному рівні, як і ви свого часу?
Цікаво складається ситуація, адже категорія до 75 кг, у якій я виступав упродовж усієї спортивної кар'єри, зараз дуже конкурентна. Напевно, саме в Україні вона найбільш конкурентна за всі часи.
Є декілька потужних спортсменів міжнародного рівня. Насамперед це Андрій Заплітний. Він чемпіон Європи, чемпіон Всесвітніх ігор і срібний призер Чемпіонату світу.
Серйозну конкуренцію йому складає Георгій Піцул. Також є Олег Пащенко та Ерік Рагозенко, який може змінити українське громадянство. Але чи зробить він це, ми побачимо згодом. Але зараз це справді дуже конкурентна категорія.
«Я не знаю іншого олімпійського виду спорту з настільки інтенсивною та складною системою кваліфікації на Ігри, як карате»
Коли ви дізналися про те, що карате стане олімпійським видом спорту?
Розмови про включення карате до Олімпійських ігор велися дуже давно. Кожні чотири роки відбувалося голосування щодо включення нових видів спорту. І щоразу весь світ карате завмирав в очікуванні результатів.
Я добре пам'ятаю цей період починаючи з 2012 року. У 2013-му відбулося голосування щодо Олімпіади-2016. Усі активно обговорювали це питання, чекали на рішення, але карате тоді не включили.
Потім, у 2016 році, відбулося наступне голосування. Завдяки Японській федерації карате наш вид спорту все-таки включили до програми Олімпійських ігор.
З 2017 року ми почали активно готуватися до відбору. Календар був надзвичайно насиченим. Протягом року ми брали участь приблизно у 15 змаганнях. Якщо відняти кілька місяців міжсезоння, виходило по два міжнародні турніри щомісяця.
Наскільки важко було потрапити на Олімпіаду?
На Олімпійських іграх було всього три чоловічі та три жіночі категорії, а також змагання з ката. Відбулося об'єднання деяких вагових категорій, що значно посилило конкуренцію.
Квота на участь була дуже маленькою: по десять спортсменів у кожній категорії. Через це конкуренція була шаленою: практично кожен турнір починаючи з 2018 року впливав на рейтинг. Це була справжня гонка. Я не знаю іншого олімпійського виду спорту з настільки інтенсивною та складною системою кваліфікації.
Наскільки сильно тиснуло на вас та інших спортсменів те, що Олімпіада-2020 була єдиним шансом у кар'єрі здобути олімпійську медаль? Адже після 2021 року карате знову перестало бути олімпійським видом спорту…
Це створювало дуже великий тиск. Федерації не встигали належним чином забезпечувати спортсменів фінансово. Деякі каратисти їздили на змагання власним коштом, іншим частково оплачували витрати.
Окрім цього, був шалений тиск через кількість турнірів. Ми фактично не мали нормальних етапів підготовки. Не було можливості повноцінно готуватися до конкретного змагання, адже потрібно було постійно перебувати у формі та тонусі.
Кожні два-три тижні ти знову їдеш на турнір. Це постійна травматичність, відсутність часу на відновлення. У тебе немає можливості захворіти, бо ти пропустиш важливі змагання. Ти не можеш нормально полікуватися чи відпочити, адже триває гонка за рейтинговими балами. Додайте до цього постійні перельоти, між якими потрібно встигати тренуватися, щоб підтримувати необхідний рівень. Це максимальна напруга. Було дуже складно.
Який поєдинок на самій Олімпіаді вам найбільше запам'ятався?
Загалом у мене було п'ять поєдинків. Усі вони були дуже стресовими та складними. Не можу сказати, що якийсь один виділяю серед інших. Але, мабуть, найбільше запам'ятався півфінал за вихід до фіналу, в якому мені не вдалося перемогти італійця Луїджі Бусу. Я перемагав його раніше, тому, звичайно, хотілося виграти й того дня. Але це спорт, так буває. Просто мені не сприяла удача.
Також дуже хотілося побачити ваш фінал із Рафаелем Агаєвим, адже це було б надзвичайно епічне протистояння.
Погоджуюся, це було б дуже цікаво. Ми зустрічалися у фіналі Європейських ігор, де я переміг, а також у фіналі чемпіонату Європи 2021 року, де я теж здобув перемогу. Було б дуже круто розділити з ним ще й фінал Олімпіади.
Коли ви подолали груповий етап і вийшли до півфіналу, якою була ваша перша емоція?
Насправді вже після виходу з групи я розумів, що медаль мені гарантована. Це трохи розслабило мене. До того моменту я вже виклався фізично, психологічно та тактично, щоб подолати груповий етап. Коли розумієш, що результат уже забезпечений і ти гарантовано отримаєш хоча б одну медаль, це певною мірою впливає на тебе.
Я був просто виснажений. Думаю, це частково позначилося і на моєму півфінальному поєдинку.
На жаль, карате не увійшло до програми наступної Олімпіади в Парижі. Наскільки пам'ятаю, були спроби вплинути на це рішення з боку Франції, адже там був сильний каратист. Чому, на вашу думку, карате не входить більше до програми Ігор?
Так, у Франції був надзвичайно сильний спортсмен, який міг впливати на популяризацію нашого виду спорту. Йдеться про Стівена Да Косту. Він та Рафаель Агаєв з моєї категорії – унікальні й надзвичайно талановиті каратисти. У Рафаеля п'ять золотих медалей чемпіонатів світу. У Стівена Да Кости також є кілька титулів чемпіона світу, а крім цього, чимало нагород чемпіонатів Європи, Європейських ігор і Всесвітніх ігор.
Він виграв Олімпіаду, був амбасадором нашого спорту у Франції та лобіював його популяризацію. Бо у Франції карате дуже популярне, тому ми мали всі шанси залишитися в олімпійській програмі. Але справа була не в самому виді спорту, а у відносинах між Міжнародним олімпійським комітетом та Всесвітньою федерацією карате.
Олімпійський комітет висував певні вимоги до структури організації, правил, бухгалтерської звітності та місця розташування головного офісу. Зокрема, пропонувалося перенести офіс до Лозанни, щоб федерація була інтегрована в олімпійські процеси.
Всесвітня федерація карате не погодилася виконувати ці вимоги. Крім того, сторони не змогли домовитися щодо фінансових умов. Олімпійський комітет фінансує види спорту та вимагає відповідної звітності, яку Всесвітня федерація карате не хотіла надавати.
На цьому тлі виник і особистий конфлікт, наскільки мені відомо, між очільником МОК Томасом Бахом та керівником Всесвітньої федерації карате Антоніо Еспіносом. Тому відносини між організаціями не склалися.
Враховуючи, що Томас Бах більше не обіймає посаду президента МОК, чи може відновитися діалог щодо повернення карате до олімпійської програми?
Наразі не бачу можливості для включення карате до програми. Є багато сподівань на Олімпіаду в Австралії у 2032 році, але я їх не поділяю. Томаса Баха замінили, але з іншого боку, останнє слово було за нашою федерацією. Вона не захотіла змінюватися, тому поки що ми не маємо жодних зрушень.
Зараз ці ж вимоги від МОК залишаються. Вони об'єктивні та висуваються до всіх видів спорту, і я вважаю їх правильними. Потрібно просто відповідати цим вимогам, і тоді проблем не буде. Адже наш спорт сам по собі дуже видовищний і динамічний. Він також має широке географічне представництво та популярність, і далеко не всі олімпійські види спорту можуть похвалитися таким охопленням.
Чим карате може зацікавити пересічного глядача, який ніколи раніше не дивився змагання з вашого виду спорту?
Насамперед потрібно правильно налаштуватися на сприйняття цього виду спорту. Часто люди очікують, що карате – це єдиноборство, а отже, має бути повний контакт, жорсткі удари, зламані носи та інші подібні речі.
Я б порадив глядачам дивитися на карате трохи інакше. Це інтелігентний та інтелектуальний вид спорту, у якому присутні естетика, культура й повага. Фактично ми працюємо на дистанції, використовуючи різні рівні та площини. У нас є техніка рук і ніг, фактично кікбоксерська техніка. Це значно ускладнює поєдинок і дає можливість розвивати різні тактичні сценарії.
Карате – складний, координований і дуже швидкісний вид спорту. Тому я б радив сприймати його не як ММА, де очікують крові та жорстких ударів по голові й корпусу, а як фехтування. У фехтуванні також не кожен поєдинок складається з великої кількості результативних уколів. Іноді їх небагато, але це не робить протистояння менш видовищним.
Якщо дивитися на карате через призму того, як один спортсмен намагається переграти іншого завдяки дистанції, реакції, швидкості та таймінгу, тоді стає значно зрозуміліше, що відбувається під час поєдинку.
«Коли надійшла пропозиція продати медаль, я відразу погодився»
Ви виставили свою олімпійську медаль на аукціон, і це була досить резонансна новина. Розкажіть, як ухвалили таке рішення і чи важко вам було з нею розлучатися?
Рішення ухвалив легко, а ось розлучатися з медаллю було важко. У перші місяці повномасштабної війни відбувалася катастрофа навколо, і у мене змінилися пріоритети. Коли надійшла пропозиція продати медаль, я відразу погодився. Якщо це могло комусь допомогти, то жодних питань не виникало.
Але коли вже організували аукціон, визначили покупця і потрібно було відправляти медаль, стало важко. Особливо в момент, коли я її пакував. Було таке відчуття, ніби відриваю щось від себе. Бо медалі не мають цінника – ти вкладаєш у них роки життя, сили, амбіції, проходиш через біль і труднощі. А олімпійська медаль – це те, заради чого був увесь цей шлях.
Розкажіть про те, що відбулося з медаллю далі.
Фактично, з боку покупця з Японії його гроші були донатом на підтримку української армії, за що йому величезний респект. Я був по-справжньому вражений його щирістю та простотою, бо Японія географічно дуже далеко, культурно ми зовсім різні, але за цінностями дуже схожі. Саме тому, мабуть, ми маємо таку велику підтримку з Японії.
Цей чоловік – дуже солідний бізнесмен, ерудована людина, але водночас надзвичайно проста та приземлена. І у квітні минулого року я їздив до Японії, куди він запросив мене, щоб передати мені медаль. При цьому він не хотів, щоб про його вчинок дізнавалася вся Японія.
Саме тому його донька, яка займається карате, та інші діти з її клубу офіційно повернули мені нагороду. Я ще провів для них тренування. Крім того, під час перебування в Японії президент місцевої федерації карате запросив мене до їхнього офісу. Я провів там тренування для японської національної збірної. Мені навіть вручили грамоту та подяку, у яких зазначили, що я став першим іноземцем, який проводив тренування для японської збірної.
Тобто, окрім повернення медалі, на мене чекав ще один приємний сюрприз і таке визнання. Поїхати до Японії та навчати японців карате – це справді багато чого варте.
Японський покупець від самого початку мав на меті повернути її українцю. Спочатку він планував зробити це після завершення війни та настання миру, запросивши Станіслава до Японії, але в підсумку вирішив не чекати.
«У мене залишилося відчуття незавершеності після того, як я просто перестав виступати»
Ви повернулися на татамі після кількарічної паузи та виграли турнір у Зальцбурзі. Чому обрали саме ці змагання?
Насправді, це був перший турнір, який мені підійшов. Я не виступав в індивідуальній категорії вже чотири роки, тому весь мій рейтинг був анульований. А турнір Серії А – це найсильніше змагання, у якому я міг узяти участь. Воно потрібне для того, щоб здобувати рейтингові бали і виступати на Прем'єр-лігах, де змагаються 32 найкращих. Самостійно брати участь у Прем'єр-лігах я поки не можу з формальних причин, адже не маю рейтингу.
Тому коли я вирішив знову виступити, саме змагання в Зальцбурзі були найближчими за датами. До того ж залишалося достатньо часу, щоб нормально підготуватися, хоча це була певна авантюра. Після такої тривалої паузи та без бойового досвіду ризикувати своїм ім'ям було непросто. Якби я програв у першому колі, це могло б виглядати не надто презентабельно. Люди могли б сказати: мовляв, Горуна уже старий, навіщо взагалі повертався, щоб програвати молодим?
Але я відповідально поставився до підготовки. Приїхав до Києва, повністю змінив оточення та зосередився виключно на тренуваннях. Я чітко розумів, що потрібно насамперед працювати над фізичною формою, бо у мене за плечима був величезний досвід і розуміння ведення поєдинку. Бракувало мені лише повернути колишню фізичну форму.
За короткий період ми проробили дуже великий обсяг роботи. Я завдячую цим, зокрема, Гнату Паку з київського клубу «Чемпіон». Це один із найкращих тренерів зі спортивного карате в Україні на сьогодні. Також я готувався разом із Різваном Талібовим, чинним членом національної збірної та чемпіоном Всесвітніх ігор, Анітою Серьогіною, чемпіонкою Всесвітніх і Європейських ігор, призеркою чемпіонатів світу та Європи, а також багатьма молодими спортсменами.
Наскільки важливою для вас була ця перемога?
Для мене це була хороша можливість заявити до себе. До цього турніру я належав до клубу спортсменів, які завершили кар'єру. Я формально начебто вже закінчив, хоча фактично просто перестав виступати.
Через це усі звикли до того, що я більше не змагаюся. До спортсменів, які завершили кар'єру, часто ставляться так, ніби вони вже не можуть повернутися. Бо колись конкретна людина була класною, а тепер усе – спортивна пенсія.
А мені не подобався такий статус. Я розумів, що якщо повернути моє тіло до робочої форми, то я ще можу щось показати. Тому в мене було декілька причин для повернення. По-перше, хотілося ще раз самоствердитися у своєму виді спорту та довести, що я маю не лише досвід, а й можливість досягати результатів. По-друге, у мене залишилося відчуття незавершеності після того, як я просто перестав виступати.
І я дуже радий, що вдалося завершити цей етап на такій позитивній ноті. Крім того, я щасливий, що дружина та син поїхали зі мною і стали свідками цього важливого моменту. Це був одночасно публічний і дуже особистий момент для мене. Я радий, що вони змогли розділити його зі мною.
Ваш син Лев народився вже під час олімпійського відбору. Наскільки складно було поєднувати професійну спортивну кар'єру з батьківством, адже це дві дуже відповідальні ролі?
У відповідальних батьків це складно, а в безвідповідальних – легко. Жартую. Я не можу сказати, що мені було надзвичайно складно. Природою так закладено, що в перші роки життя дитина більше прив'язана до матері та потребує її. А матері, своєю чергою, потрібна підтримка батька. Тому в той період я був більше потрібен дружині, ніж дитині. І в перші три роки це було особливо відчутно.
Лев народився, коли я перебував на тренувальних зборах, я навіть не був присутній при цьому. І вже через день після приїзду я поїхав на Європейські ігри, тому моя присутність була досить обмеженою.
На початку повномасштабної війни я відправив дружину з малим до Будапешта. Вони перебували там, а я не бачив їх три місяці. Згодом вони приїхали до мене на змагання в Португалію. Тоді Леву було менше трьох років. Він ще не дуже розумів, що відбувається і куди його привезли.
А зараз, після змагань у Зальцбурзі, він уже повністю усвідомлював ситуацію. Він так сильно перейнявся емоціями, пропустив усе через себе. Я навіть не очікував, що він настільки добре зрозуміє, що відбулося. Потім ми весь вечір говорили про це. Він дуже добре усвідомив значення тієї перемоги. Я пишаюся ним, адже для свого віку він дуже свідомий і зрілий.
Чи є в Лева вже якісь спортивні вподобання?
Мені подобається, що зараз він відкритий до різних занять і довіряє мені. Якщо я пропоную йому щось спробувати, він зазвичай погоджується. Зараз він трохи займається шахами, брейкдансом і, звичайно, карате.
Особливо після змагань у Зальцбурзі, а також поїздки зі мною на молодіжний чемпіонат світу, він дуже загорівся карате. Ми купили йому першу амуніцію в житті, і тепер він постійно просить мене тренувати його вдома. Каже: «Давай тренуватися, давай тренуватися».
Коли я нещодавно їздив до Канади проводити семінар, він навіть вимагав, щоб я проводив йому онлайн-тренування. Прямо перед посадкою в аеропорту я пояснював йому по відеозв'язку, як піднімати ногу, правильно ставити коліно та докручувати стопу. Але в нього є і багато інших захоплень. Наприклад, йому також подобається скелелазіння, і він дуже активний хлопець.
Я просто даю йому можливість спробувати себе в різних видах спорту, а далі він сам обере те, що йому найбільше подобається. Ми його в усьому підтримуватимемо.
Від мене вимагається лише одне: він обов'язково має чимось займатися. Я не змушую його обирати конкретний вид спорту, але сам факт того, що він повинен бути фізично активним, не обговорюється.
Після завершення кар’єри які у вас найбільші плани на майбутнє?
Я не люблю братися за маленькі проєкти. Якщо до мене приходять ідеї або пропозиції від знайомих, я насамперед оцінюю, чи можна їх глобалізувати та масштабувати хоча б до національного рівня. Якщо розумію, що ідею неможливо масштабувати, вона мене не надто драйвить. Мені цікаво вкладати час та інші ресурси в проєкти, які мають великі перспективи та можуть постійно зростати.
З іншого боку, такі проєкти вимагають значно більше ресурсів, ніж я маю зараз. Але це не означає, що вони не з'являться в майбутньому. Наприклад зараз я працюю над одним таким проєктом.
Ілля Мандебура,
«Главком»
Коментарі — 0