Зустріч на Єлисейських полях, або Чого чекати від візиту Зеленського до Парижа?

Не дуже веселі, якщо чесно. Можна порадіти ще одній можливості прямого спілкування президента України з лідерами двох провідних держав Європи, які останні сім років стоять солідарно поряд з Україною. Які доклали величезних зусиль і витратили купу власних нервів і часу на здійснення політичного, дипломатичного і санкційного тиску на Путіна з метою деескалації агресії і відновлення миру. Весь цей позитив важко переоцінити, і Україна щиро вдячна Франції і Німеччині за їхню солідарність і підтримку у важкий для нас час. Але.

Є причини і фактори, які не можуть не тривожити, і які найбільше проявляються саме в моменти загострення на фронті, коли позиції Франції і Німеччини оголюються і впливають на хід переговорів саме під страхом путінської ескалації. Які це причини і фактори?

1) У Франції і Німеччини традиційно було і є особливо тепле ставлення до Росії і Путіна, попри розв'язану ним війну проти України. Для обох держав Росія і Путін важливіші, ніж Україна і Зеленський.

2) Франція і Німеччина війну Росії проти України війною не вважають - обоє називають її «конфліктом на сході України», так само як називає її Путін. Про Путіна-вбивцю чи Путіна-ворога від лідерів Франції й Німеччини світ не почує – це не Америка і не Литва.

3) Франція і Німеччина твердо і послідовно підтримують анти-український і, за великим рахунком, анти-європейський проект Путіна «Північний потік-2».

4) Франція і Німеччина не підтримують плани України щодо набуття членства в НАТО і Євросоюзі, навіть у віддаленій перспективі. Так само негативно до планів України ставиться Путін.

5) Франція і Німеччина твердо і публічно наполягають на безумовному виконанні Україною «Мінських угод», саме так як їх розуміє Путін, тобто з фактичною капітуляцією України і позбавленням її перспективи членства в НАТО і ЄС.

6) Франція і Німеччина, в разі чергового загострення на фронті, замість твердого і прямого засудження Путіна-агресора – закликають до ескалації і примирення «обидві сторони», ставлячи тим самим в один ряд агресора і жертву агресії. З такими ж закликами теж до «обох сторін», України і ОРДЛО, постійно-фальшиво звертається і Путін.

7) Франція і Німеччина неодноразово наполягали і тиснули на керівництво України, попереднє і нинішнє, вимагаючи якнайшвидшого проведення виборів в ОРДЛО, добре знаючи, що там немає і ближчим часом не буде для цього навіть мінімально допустимих безпекових передумов. Так само наполягає і тисне на Україну Путін...

Було би наївним вимагати/очікувати від держав-партнерів більшого, заради нашої підтримки, ніж вони можуть собі дозволити, виходячи з інтересів їхніх власних країн - це зрозуміло. Але тоді так само зрозуміло має бути і їм, нашим партнерам – Україна повинна і буде відстоювати свої власні інтереси, життєво важливі для її сьогодення і її майбутнього. І не погодиться, не сприйме капітулянтську позицію, навіть якщо вона пропонується партнерами і їх влаштовує.

Тож у Парижі й після Парижу Україні і її президенту доведеться проявити неабияку твердість, щоби цей обід-саміт потім не завершився капітуляцією перед Путіним і водночас не зруйнував, навпаки – зміцнив атмосферу довіри й підтримки у відносинах з Францією і Німеччиною. Завдання дуже непросте, але все ж воно – з категорії mission possible.