Справжня Європа – та, що має кордони з Росією і знає, що таке окупація та анексія

Отже, перша ластівка Зе!похи прилетіла: росіяни знову в ПАРЄ. Попри в’язку й запеклу (без іронії) боротьбу української делеґації, попри її самовіддану підтримку кількома іноземними друзями, перемогло зло. Точніше, перемогли добрі наміри. Якось так уже склалося в нашому людському існуванні, що добрі наміри переважно дорівнюють злу. Чи принаймні ведуть до нього прямісінькою, надійно вимощеною дорогою.

Бути злим – хоч і з добрими намірами – пророком не дуже хочеться, але гляньмо на речі так, як вони того заслуговують, себто реалістично. Мабуть, я ще не схиляюся до підозр, що теперішній преЗе!дент навмисне літав до Макрона й Меркель, аби запевнити їх у Зе!леному світлі для Росії. Ні, аж так далеко я поки що не йду.

Проте очевидність лишається очевидністю: його, преЗе!дента, попередник усі п’ять років робив неможливе, спазматично стискаючи всю цю європейську, патологічно схильну до відповзання і зрадництва верхівку у своїх липких і задушливих дружніх обіймах. І вони, всі ті яґланди, юнкери, макрони та ін., хоч як уже осоружні були їм згадані обійми українського друга, чомусь дисципліновано тримались обіцяного й не зраджували.

Тепер вони зітхнули з полегкістю. Якщо це мультфільм, то з тих, де на місці пітона з’являється Зе!лений папуга, і можна врешті розслабитись: обіймів більше не буде. Обіймати вже ні́кому.

Але тут – знову ж уточнення. Особисто преЗе!дент у цій першій поразці радше не винен. Слово «особисто» в попередньому реченні натякає на особистість. А оскільки її у преЗе!дента все одно немає, то не може бути й відповідальності. Що з нього, такого смішного, взяти? Ні, тут не так він сам нашкодив, як факт його обрання. Ще точніше: як факт обрання саме його – такого, а не іншого. Голосуючи за нього, три чверті українського виборця масово і в унісон засигналізувало світові й передусім виснаженій пітонськими обіймами європейській верхівці: «З капітуляцією погоджуємось!»

Так принаймні зрозуміла це європейська верхівка і дуже цьому зраділа.   

Уся ця історія могла би стати вкрай сумним завершенням певної нетривалої, та все ж прекрасної доби, якби не ситуативний протест уже кількаразово похованої й забутої Центрально-Східної Європи. Момент її раптового воскресіння у Страсбурзі не лише зворушує, але й додає сили. Ось хто не зрадив, ось хто з нами:

• Литва, Латвія, Естонія.
• Польща.
• Словаччина.
• Грузія.

Разом з Україною це чудова сімка. Справжня Європа – та, що має кордони з Росією і знає, що таке окупація та анексія. Дивлячись на мапу формально, кордонів з Росією нині з усієї сімки не має лише Словаччина, тож її делеґації особливий респект – вона побачила ще далі, ніж дозволяють кордони.

Друзів пізнають у біді. Перепрошую за тривіальність, але цього тижня у Страсбурзі вона заблиснула оновленим сенсом. Біда у нас одна і спільна. Її звати Росія, і в неї починається благодатний період «і обіцянок, і пробачень» з боку старої Європи. Тому таке важливе це єднання, ця, nomen omen, європейська солідарність. Бодай уламок її – антиімперський, антиросійський, центрально-східний.

У списку тих, які не зрадили, мені бракує Чехії, Угорщини. Вони ж, як і Польща та Словаччина, теж вишеградські. І були у них свій 1956-й та свій 1968-й. І була в них дисидентська дискусія угорця Конрада з чехом Кундерою – про те, як бути їхній Європі в окупованій Росією зоні. Невже сьогодні їх уже не перечитують, а чехи й угорці чуються аж так добре зі своїми аж такими сумнівними урядами? 

Бракує мені Румунії. Зате є Грузія. Саме вона робить цю імпровізовану балтійсько-чорноморську спільноту південнішою, додаючи Чорного моря рівно стільки, щоб його стало не менше за Балтійське. Бо в такій конфігурації всі ми стаємо морськими державами, навіть затиснута поміж Карпат Словаччина.       

Тож сумна історія зі страсбурзьким свинством Заходу могла би беззастережно і нестримно перетекти в оптимістичну – про віднайдених вірних друзів, які, приречені існувати в межах того самого геополітичного простору, не полишають своїх у біді і йдуть геть від нестерпно скурвленої парламентської асамблеї з її аж надто добрими намірами. Й це міг би бути гепі-енд.

Проте тут вимальовується вже зовсім недалека перспектива українських виборів, наслідком яких стане інший український парламент, суттєво гірший від теперішнього. І вже інша українська делеґація поїде до Страсбурґа, окрилена новими історичними завданнями Зе!похи: вибачатися перед росіянами, забирати назад нерозсудливі слова попередників і наввипередки зраджувати всіх тих, які нас сьогодні не зрадили.