Єдині непорушні гарантії безпеки для України – це сильні українці

Пам'ятаю 90-ті, початок 2000-их. Це був час, коли отримати освіту, кар'єру в Москві вважалось престижним. Спочатку прагнули визнання там, а потім повертались сюди як на лаврах. Весь шоу-бізнес, політтехнологи, звичайні комерсанти – прагнули туди.

Пам'ятаю час, коли тихий, скрадливий образ кегебіста Путіна асоціювався з кіношним Штірліцом. Такий собі інтелігентний спецагент, який служив в Германії.

І багато хто хотів щоб в нас був схожий президент. Час показав, що це просто одержимий і смішний ботоксний маньяк.

Пам'ятаю час, коли я сама в 2014 пішла добровольцем, і думала що десь на горі є мудрі дяді. Міністри і генерали, вони підготувались до війни, вони знають як її вести, в них є план.

Пам'ятаю, як за кілька років роботи на фронті та у волонтерстві позбулась залишків іллюзій. Часто люди які знали і чомусь могли навчити це були афганці, або ті хто воював вже хоча б кілька місяців.

А дяді в Києві вміли надриватись на ефірах в пафосних промовах. Але під реальний вогонь вони не приїжджали. І плану в них не було.

Пам'ятаю, як в 2022 на початку вторгнення я намагалась передати це знання своїм друзям.

Найцінніше знання – там немає ніяких мудрих дядь, забудьте.

І ніяких хитрих планів теж немає.

Розумні люди там трапляються, але це радше приємне виключення.

Забудьте, що вас хтось знає як захистити і захистить. Найстарший дорослий тепер ми.

Пам'ятаю, як навіть найближчі друзі спершу не хотіли у все це вірити, і ховались від моїх описів ситуації в теплі ванни арестовича і компанії подібних «експертів».

Пам'ятаю, як сотні коментаторів розказували мені, що не можна говорити США та Європі правду – що рівень допомоги критично недостатній, зброя часто стара, неякісна, неробоча. Що треба просто кланятись.

Просили не писати мене в перші місяці вторгнення пости, що потрібна серйозна зброя,а не лише Джавеліни для партизанської війни. І перша серйозна зброя з США зайшла аж через 4 (!) місяці після вторгнення.

Пам'ятаю, як відстоювала українську позицію в найвищих кабінетах НАТО. Як ми пояснювали чиновникам Пентагону, що їхня зброя часто  велика іллюзія.

Наприклад ми отримали Ескалібурів на суму 750 мільйонів доларів, вартість одного снаряду 100К доларів. Але через російський РЕБ влучав лише кожен 19-ий снаряд. Тобто влучання коштувало майже 2 мільйони доларів. Інші заривались в землю. І це лише один приклад, таких прикладів десятки, сумарно на мільярди.

Ось так чиновники в США з певними оборонними компаніями списували зброю. А на «гроші для України» просто контрактували нову. Тобто гроші з США переважно нікуди не йшли – робочі місця, податки і нова зброя.

Ну і давали не те, що ми просили, а те що самі хотіли.

Пам'ятаю як мені казали, що не можна сперечатись з США, не можна відповідати Трампу, якщо він озвучує недостовірні дані: «Україна отримала від США 500 мільярдів!»

Ну насправді разів в десять менше, і то більша частина цих коштів лишилась в американській економіці. «Не кажи цього, ми залежні від Вашингтона, треба просто дякувати».

Пам'ятаю яким шоком для багатьох стало те, що певні дорослі і серйозні західні політики можуть втупу найобувати як рекетири за гаражами в наші 90-ті.

Так можуть, бо політики всюди політики. Переважно це безпринципні, хитрі бандюки, не більше того.

Пам'ятаю, як  в нас все більше почала проявлятися гідність. Коли в нашу землю лягли найдостойніші з нас ми поступово перестали гнути спину в рабських поклонах – чи то в сторону Москви, чи в сторону Вашингтона.

Ми стали іншими. Ми заставили з собою рахуватися. В першу чергу тому, що почали самі себе поважати. І поважати своїх людей більше, ніж будь яких диктаторів.

Єдині непорушні гарантії безпеки для нас – це сильні ми. Світ пробачає що завгодно, навіть масові військові звірства. Але світ не пробачає слабкість.

Якщо ми хочемо жити, і жити на цій землі – ми мусимо стати ще сильнішими.

Ми створили одну з найсильніших армій світу, створюємо одні з кращих спецслужб. І ми точно не будемо повертатись в  колективний комплекс меншовартості, в запопадливе повзання до Москви чи Вашингтона. Через цей тотальний біль і страх ми переродились.

Ми тепер не такі як раніше. Біль зробив нас сильними,  страх додав сміливої, веселої злості.

А пам'ять про тисячі закатованих рідних - нагадала, як ми любимо дихати свободою.

Пам'ятаю, як ми почали остаточно позбавлятись іллюзій і розуміти,  що тепер ми найстарший дорослий в кімнаті світу.

Ми ніколи не думали що це буде наша роль, завжди хотіли просто мирного життя, а не світового лідерства.

Час позбуватись іллюзій і просто працювати з такими ж людяними як ми по всьому світу, не вірити в старі міфи, про високочолих мудреців, які знають куди рухати світ. Бо їх не існує.

Час  просто вірити в себе та таким же достойним, сильним людям. І далі разом крутити цю планету.

Політичні гопники з різних країн будуть пробувати тут щось віджати, щоб виглядати сильними перед своїми племенами. І це нормально, так було завжди.

Вони просто іноді досі не розуміють, з ким розмовляють. Цей народ 11-ий рік б'ється з ядерним гігантом. І шле російський воєнний корабель на хуй.

В умовах де будь яка європейська армія під таким натиском вже дійсно впала би за лічені тижні.

А ми стоїмо. І саме з позиції сили ми будемо вести переговори. Ця війна пішла не по російським початковим планам, а по нашим.

І саме тому перемир'я теж має бути на наших умовах. Виключно на наших.

Час позбуватись залишків іллюзій. І час серцем любити своїх.