Найбільша цінність армії

Одним із головних активів України в очах Європи сьогодні вірогідно є наша здатність протистояти агресії з боку Росії. Адже на нашій території відбувається не локальний конфлікт, а типове зіткнення цивілізацій, яке визначить баланс сил на континенті, а  отже, за теорією Хартленда, і у світі.

Як дипломат і учасник Мінського процесу у 2015-2016 рр. я добре знаю як веде себе противник на перемовинах в ситуації, коли ти сильний, і коли ти слабкий. Згадайте, що загострення на фронті регулярно відбувалися напередодні чергової зустрічі – так Росія прагнула посилити свої переговорні позиції. Тому постійно підкреслюю: сильна армія – один із найвагоміших аргументів дипломатів.

Напередодні Дня захисника України, свята Покрови, з’явилися дані по тому, як проходить поточна призовна кампанія. Військовий комісар Київського міського військкомату Сергій Клявін повідомив, що у Києві від армії ухиляється майже 34 тисячі осіб з тих 57,5 тисяч, які загалом можуть підлягати призову.

Ці цифри є, мабуть, найбільш промовистою відповіддю на розвішані скрізь біг-борди про «сильну армію – запоруку миру». Теза правильна, тільки особа, яка її собі приписує, не має стосунку ані до сильної армії, ані до миру.

Я ні на секунду не підозрюю киян у боягузтві, тому що на власні очі бачив черги у військкоматах столиці на початку 2014 року. Українці пішли рятувати свою державу, записувалися в армію, створювали добровольчі і волонтерські корпуси – і вірили, що тепер, після Революції Гідності, все буде по-іншому.

Держава оговталася і… вирішила нічого не змінювати. Цифри, озвучені київським комісаром, це не «пред’ява» киянам. Це – свідчення того розриву, який існує сьогодні між державою та суспільством. І певною мірою – вирок цій державі, який може стати катастрофічним.

Але справа не тільки в призові. Армію масово полишають солдати й офіцери, які пішли туди за контрактом. А масовість очевидна – в статті Юрія Бутусова «Чому йдуть воїни?», яка вийшла влітку цього року, йдеться про те, що недоукомплектованість фронтових бригад складає понад 50%. Йдуть ті, хто  прийшов туди добровільно, бажаючи захищати країну; отримав хорошу підготовку, в тому числі й за стандартами НАТО; ті, хто вміє і любить воювати – але не готовий миритися з тим совком, який панує в армії.

Є різні причини цього «виходу». Звісно тут і низьке матеріальне забезпечення, і відсутність належного соціального пакету, і житлові умови. Але лейтмотивом проходить найголовніша причина: солдат і офіцерів дістало ставлення до себе, як до кріпосних.

В бойовій армії демократичної держави ХХІ століття – якою ми хочемо себе бачити – процвітає взірцева радянська муштра, «бессмысленная и беспощадная». Офіцери радянської школи як і раніше вважають, що найкращий спосіб поводження з солдатом – це вимотати його фізично й психологічно, щоб солдат в частині не мав вільного часу, натомість займався позбавленою сенсу отупляючою роботою, «катив квадратне і носив кругле» та «фарбував траву». Я сам служив в армії, і можу уявити, що відчуває воїн, який пройшов бої, і отримує від паркетного капітана чи майора такі команди.

«Незамінних у нас немає» - дійсно, за такого світогляду єдиним способом утримати військового на службі стають «безстрокові контракти», що перетворюють його фактично на кріпака.

Досі в українській армії головним є не людина, а техніка та зброя, а боєздатність частин оцінюється по їхнім господарчим показникам. Досі важливішим є не солдат, а матеріальна частина. Ізраїльський танк «Меркава» спроектований так, щоб максимально захисти екіпаж при ураженні машини. А українська армія «спроектована» таким чином, щоб військовослужбовець пам’ятав, що техніка коштує мільйони, а солдатів «ще нарожають». Оцей підхід має бути викорінений: головною цінністю є не автомат, не зброя, не техніка, хай би скільки вона не коштувала – а життя людини.

Неповага з боку командирів до воїна, як особистості, до його честі, гідності, часу лягають на грунт суто матеріальних та побутових проблем, змушуючи контрактника запитувати себе «а для чого воно все мені потрібно?». Судячи з наведених вище цифр, більшість українців не знаходить для себе переконливої відповіді на це питання.

Я не хочу і не буду «розганяти зраду», особливо перед святом захисника України. Добре, що  ми стали відзначати його 14 жовтня, на Покрову, що має свій особливий зміст в нашій історії. Добре, що парламент затвердив слова «Слава Україні! – Героям слава!» як вітання в ЗСУ та Нацполіції. Будучи істориком, я знаю про те, як сильно символічний простір впливає на наше життя. Але ставлення держави до власної армії (як і загалом до всього) не може обмежуватися виключно символічними діями.

Нам потрібно викорінити «радянщину» з армії не тільки на рівні дат і звертань, але й на рівні ставлення до її найціннішої одиниці – солдата. І тільки тоді ми переможемо в цьому цивілізаційному протистоянні, від якого залежить саме існування України на карті світу.

Низький уклін всім захисникам України, і чоловікам, і жінкам! Нехай Богородиця оберігає вас!

Слава Україні!