Українці неймовірні. Особливо армія

Чесно, через весь отой «совок», якого встигла надивитися, поки служила за контрактом, через всі оті «журнали обліку журналів» – навіть я не очікувала, що наша армія зможе ТАК воювати. За два дні наваляти їм стільки люлів – пишаюся тобою, моя арміє! На передку журналів немає. Знали б ви, як зараз швидко оформлюються всі документи, як всі забили на погану бюрократію.

Я мобілізувалася в один з підрозділів ЗСУ. Протягом цих двох діб спала дві з половиною години. Особисто ще не стріляла у ворогів, але зробила більше корисної роботи, ніж за останні три-чотири роки.

А цивільні... Кияни, я вас люблю. Чоловіки спокійно вивозять сім'ї і сотнями, тисячами йдуть на фронт. Жінки теж масово записуються в тероборону. Підлітки шукають на дахах мітки і повідомляють про ворожих коригувальників. За лічені дні мирні цивільні українці, яких ворог не враховував, бо не вважав за людей, самоорганізувалися й стали озброєною до зубів армією, переповненою люттю і бажанням вбивати. Так вміють лише українці.

Зникли політкоректність, а пацифізм тепер прирівнюється до державної зради. Політики, хто б повірив, припинили гризню. Російськомовні блогери перейшли на українську і назад вже не повернуться. Літні дядьки з мисливськими двостволками патрулюють місто і успішно протидіють диверсантам. Приходять до військових ділитися інформацією і просто «показатися», щоб не було friendly fire. Їх ніхто цьому не вчив.

Почувши сирену, кияни спокійно спускаються до бомбосховищ, допомагаючи літнім людям. Коли я читала «довоєнні» поради для цивільних, там часто радили кудись прилаштувати великих собак, бо з ними не пускатимуть у бомбосховища, бо інші люди будуть проти. Так ось, не заперечують. Псяхи розміром з невеличке теля спокійно ходять з господарями до бомбосховищ, і всі лише посміхаються. За ці два дні зустріла лише одну заплакану бабусю, яка бажала Путіну всього «хорошого».

Не маю часу відповідати ні друзям з усього світу, які цікавляться, вболівають, бажають Україні перемоги і питають, чим допомогти, ні російським ворогам, які переважно питають, чи я вже втекла.

Першим кажу «Дякую!», другим – не дочекаєтесь.

Ех, яке ж це класне відчуття – гордість за свою націю! Це головна емоція цих днів.