Про використання сланцевого газу, як політичного фактору

Як відомо, довгі роки наша держава перебувала в тотальній залежності від постачання російського блакитного палива. Вважалося, що альтернативи йому немає, а газу вітчизняного видобутку Україні ніколи не вистачить для власних потреб. Однак в останні роки це твердження було піддано сумніву.

Уперше серйозно про енергетичну незалежність і збільшення видобутку власного газу в Україні заговорили ще за Януковича. Щоправда, тоді йшлося не стільки про традиційний газ, скільки про сланцевий. Ціни на блакитне паливо досягли пікових показників. Через підписаний прем’єром Юлією Тимошенко у 2009 році невигідний контракт Україні доводилося платити Газпрому колосальні гроші. Наприклад, у 2010 році вона купила в РФ газу більш ніж на $9 млрд. У 2011-му — вже на $14 млрд! У 2013-му — на $11 млрд.

При таких цінах видобуток сланцевого газу ставав рентабельним. Тож не дивно, що клан Януковича зацікавився цією можливістю. Розвідка запасів почалася на Юзівському родовищі газоносних сланців, яке охоплювало північ Донецької області й частину Харківської. За різними оцінками, запаси сланцевого газу там становили 2–4 трлн м³. Зрозуміло, йшлося про дуже великі гроші.

У 2012 році конкурс на право розробляти Юзівське родовище, проведений Державною службою геології та надр України, виграла компанія Shell. Однак це дуже не сподобалося Москві, яка добре розуміла, що може втратити частину українського ринку, коли Київ замінить російський газ власним. Тому на Донбасі, а також у кількох інших областях України, де планували видобувати сланцевий газ, почалася масштабна кампанія протестів. У Донецьку, Луганську, Харкові, а також у містах Західної України стали регулярними акції протесту, в авангарді яких були різні проросійські сили, а також усілякі екологічні організації, що виникли немовби нізвідки. У побут швидко ввійшли нові, раніше не відомі масовому обивателю слова «фрекінг» та «гідророзрив». Так називався технологічний процес, який давав змогу, застосувавши спеціальний розчин, закачаний під землю, зруйнувати породу на великій глибині й стимулювати вихід газу. Активісти переконували населення, що гідророзрив проводиться за допомогою отруйних хімічних речовин, украй небезпечних для людини.

Не треба бути конспірологом, щоб убачити в тих подіях руку Кремля. Адже він особливо й не приховував своєї участі. В авангарді антисланцевих протестів виступала організація «Украинский выбор» Віктора Медведчука, який є кумом російського президента Путіна. Активну участь у всіх мітингах проти фрекінгу брали осередки КПУ. Понад те, в Донецьку на акції протесту приходили й представники МММ. У той момент лідер емемемників Денис Пушилін іще не був відомий, тож участь послідовників Мавроді в мітингах помилково приймали за звичайний піар. Однак уже 2014 року, після того як вони ввійшли до верхівки «ДНР», з’ясувалося, що ця організація також була безпосередньо пов’язана з Росією і мала там своїх кураторів.

Крім політичних партій на місцях до акцій протесту приєднувалися представники різних фейкових екологічних організацій, що складались із трьох-чотирьох людей і ніяк не виявляли себе до початку антисланцевої кампанії. Зазвичай «екологічних активістів» не цікавили жодні інші екопроблеми Донбасу, крім видобутку сланцевого газу. Ніхто з них не намагався протестувати проти териконів, звалищ промислових відходів, заводських викидів та іншого екологічного негативу, якого в регіоні завжди було задосить.

Логіка проросійських організацій була проста. Усі вони пропагували відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС і вступ до Митного союзу. Запевняли, що в цьому випадку Росія надасть Україні знижку на газ і нам не потрібно буде забруднювати свою екологію, добуваючи його самостійно. Таким чином, сателіти Кремля намагалися переконати українців у тому, що повна енергетична залежність від Росії зручніша й комфортніша за незалежність.\

У проросійської частини населення держави така позиція знайшла розуміння й підтримку. Крім того, свої погляди борці зі сланцевим газом підкріплювали всілякими страшилками. У мережі на різних форумах поширювалися зняті на замовлення Газпрому фільми про жахливі наслідки видобутку сланцевого газу. У них показували, як у американців, що живуть поблизу газових свердловин, горить вода в кранах, а також демонстрували інші жахіття. Тоді населення ще не усвідомлювало можливостей російської пропаганди, здатної вигадувати що завгодно, тож охоче вірило в це.

Газові страшилки мали популярність, і їх охоче підхоплювало населення, ласе до різних чуток. У 2014 році за тією самісінькою технологією в регіоні поширювалися вже зовсім інші вигадки: про автобуси із «Правим сектором» та лютих бандерівців, які рухаються на Донбас, щоб перебити всіх, хто розмовляє російською. Узагалі досить цікаво, що й протестами проти сланцевого газу, і сепаратизмом займалися практично ті самі люди. Мобілізація населення Донбасу на боротьбу з гідророзривом фактично стала репетицією більш масштабної мобілізації, яка відбулася навесні 2014-го.

У 2012–2013 роках у різних містах Донбасу для боротьби проти видобутку сланцевого газу організовувалися невеликі осередки з місцевих активістів. Зокрема, було сформовано так званий антіфрекінговий рух «Зелена стрічка». Його учасники роздавали на мітингах зелені стрічки, а також обв’язували ними дерева та різні огорожі у своїх містах. Тут також проглядаються очевидні паралелі з 2014 роком, коли замість зелених, на вулицях стали роздавати чорно-помаранчеві георгіївські стрічки.

Рух отримував непогане фінансування, джерела якого було втаємничено. Це давало змогу борцям зі сланцевим газом проводити видовищні акції. Наприклад, 9 травня 2013 року активісти руху запустили над Костянтинівкою повітряну кулю, до якої було прив’язано 25-метрову зелену стрічку.

Цікаво, що дії борців проти сланцевого газу неабияк дратували місцеву владу. На той момент Партія регіонів, незважаючи на її лояльність до Москви, фактично вступила в конфронтацію з іншими проросійськими рухами. Регіонали збирались одержувати від видобутку сланцевого газу великі гроші, тому були зацікавлені в розробці запасів навіть попри опір Кремля. Місцеві чиновники дістали вказівку просувати ідею видобутку, що часом виливалося в комічні форми. Наприклад, у травні 2013-го у Красноармійську (нині Покровськ) заступник мера Валентина Капінус особисто напала на активістку й намагалася відібрати в неї зелені стрічки.

Із настанням подій на Майдані, рух проти сланцевого газу швидко відійшов на другий план і сама проблема втратила актуальність. Після початку війни людям стало вже не до гідророзриву, проте сланцеву тему й надалі використовували в пропаганді. Той факт, що бойовики з’явилися саме в Слов’янську, навколо котрого якраз і збиралися видобувати паливо, призвів до появи конспірологічної версії, мовляв, війна спалахнула через газ. Причому це пояснення зажило популярності в обох сторін конфлікту. Лише в Україні вважали, що Росія заради блакитного палива вторглася на Донбас, а в Росії — що Україна через газ почала АТО в Слов’янську.

У 2014 році в російських ЗМІ писали, ніби Україна хоче знищити все населення Донбасу, аби добувати там сланцевий газ. Ось приклад однієї з таких публікацій у «Московском комсомольце» за липень 2014 року:

«Прерванное на юго-востоке Украины перемирие уже не оставляет никаких сомнений: Донбасс должен превратиться в пустынную зону, из которой Киев будет качать сланцевый газ. На беду тамошних шахтеров и металлургов его запасы в Самостийной чуть ли не неисчерпаемые, самые крупные в Европе. А если так, с какой стати церемониться с жилыми кварталами? Бомбить их, обстреливать из гаубиц... На полянах можно пробурить тысячи и тысячи скважин»

Схожі матеріали публікували сотні російських ЗМІ. І навіть такі примітивні агітки легко сприймав на віру обиватель, бо ж вони лягали на добре підготовлений ґрунт: пропаганду проти цього різновиду газу Росія вела в Україні вже кілька років.

Сланцева епопея на Донбасі закінчилася цьогоріч тихо й непомітно, без агітпропівського шуму. Навесні з’ясувалося, що Сhevron та Shell не збираються видобувати сланцевий газ. До такого рішення компанії підштовхнула не стільки війна, скільки зниження світових цін на вуглеводні. Сланцевий газ має досить високу собівартість викачування, тож воно стає рентабельним тільки при високих цінах.

Однак це не означає, що антигазова кампанія за гроші Газпрому зупинена. Навпаки, найближчим часом нас може чекати новий виток інформаційної війни проти гідророзриву. Адже не секрет, що цю технологію застосовують при видобутку не тільки сланцевого, а й звичайного газу, зокрема в Харківській та Полтавській областях, а також на Прикарпатті. Як відомо, після перемоги революції 2014 року влада України поставила собі за мету поступово цілком відмовитися від закупівель газу в Росії і забезпечити себе продуктом власного видобутку. Розвіданих запасів в Україні цілком достатньо, щоб реалізувати ці сміливі плани на початку 2020-х. Однак для цього Укргазвидобуванню необхідні серйозні інвестиції, воно повинне застосовувати різні сучасні технології, зокрема й той-таки гідророзрив пласта (ГРП).

Нічого нового в цьому немає. Технології ГРП й раніше діяли в Україні, а тепер їх активно експлуатує сам-таки Газпром у РФ. Однак якщо раніше людей це не хвилювало, то тепер досвід показує, що масштабна інформаційна кампанія проти видобутку газу може посіяти справжню паніку і спонукати населення блокувати роботи. Певна річ, Росія не зацікавлена в енергетичній незалежності України, тому планує робити все, щоб зірвати нарощування обсягів видобутого палива.

Перші ластівки вже є. Від літа акції проти гідророзриву відбуваються в Полтавській області, де цю технологію використовують, щоб збільшити продуктивність робіт на відкритих родовищах. При цьому організаторами протесту виступають уже не «Украинский выбор» та КПУ, які не мають у Полтаві прихильників, а більш законспіровані друзі Газпрому. У регіоні проти ГРП бореться Партія простих людей народного депутата Сергія Капліна, що пов’язаний із газовим олігархом Дмитром Фірташем. Каплін, як відомо, постійний гість телеефірів каналу «Інтер», що належить останньому й веде редакційну політику, лояльну до Росії. Крім того, нещодавно стало відомо, що розкручуванням Капліна в Україні займалися скандальні російські політтехнологи Іґорь Шувалов і Марія Столярова, які теж працювали на цьому телеканалі.

Звісно ж, полтавські вуличні акції партії Капліна детально висвітлює саме «Інтер» (дивитись з 39:40).

Відомо, що Газпром багато років послідовно бореться проти розробок нових родовищ газу (зокрема, й сланцевого) в тих країнах, куди продає свій товар. У 2012 році росіянам вдалося пролобіювати заборону на видобуток сланцевого газу в Болгарії. 16 червня 2011-го тамтешній уряд видав ліцензію американській Сhevron на розвідку родовища в районі містечка Новий Пазар, проте вже в січні 2012 року компанія була її позбавлена в результаті рішення парламенту, викликаного «масовими протестами», явно замовними. Парламент Болгарії 166 голосами «за» при 6 «проти» і 3, що утрималися, наклав безстрокову заборону на розвідку й розробку родовищ нетрадиційного газу в країні.

Схожі протести відбувались і в Польщі, однак у цьому випадку лобістам Газпрому не вдалося досягти мети. Від видобутку там, як і в Україні, компанія Сhevron відмовилася з економічних міркувань.

Можна не сумніватися, що незабаром противники гідророзриву (а отже, збільшення обсягів видобутку газу) знову активізуються і в нас. На жаль, як показує сумний досвід Донбасу, наслідки їхньої діяльності можуть бути набагато більш руйнівними, ніж та шкода, якої завдає екології технологія фрекінгу.