Світ має перейти до києвоцентричної концепції Східної Європи

Насправді на кону в цій війні стоїть не тільки доля України. Доля росії не меншою мірою залежить від результату російсько-українського двобою. І саме це пояснює ту впертість, з якою орда – попри відчутні втрати та очевидний провал своїх початкових планів – вчепилась за наші землі.

Справа в тім, що перемога України в цій війні ламає всю російську історіософію та радикально підважує російську ідентичність. Справжня незалежність та реінтеграція України до європейського простору оголює ординську сутність Московії. Позбавляє її імперського блиску. Бо імперії, насмілюсь нагадати, то здебільшого європейський феномен. Виправданням існування імперій у їхньому (псевдо)месіанстві завжди була віра в те, що вони несуть завойованим народам або «правдиву віру» або «плоди цивілізації». Хоча ми наразі знаємо, що реальність імперського «месіянства» (і не тільки російського) завше набагато менш ідеалістична та набагато більш брудна, корислива та кривава.

І цим імперія відрізняється від орди. Імперія вірить у свою культурну та цивілізаційну вищість та місію і майже завжди насправді є більш розвинутою за свої колонії. Орді, навпаки, не потрібні месіянські виправдання своїх завоювань – вона сповідує право сильного, беручи кількістю та жорстокістю. Не даремно в наших давніх літописах на позначення чисельності кочовиків літописці часто вдаються до виразу «тьма тьмуща».

Саме Україна свого часу перетворила Московію, що генетично походила з орди, на імперію. Могилянці розробили та подарували Московії імперський міф (тут особливо відзначився Феофан Прокопович, ректор Києво-Могилянської академії у 1710-1716 роках), заснували в Москві першу вищу школу – Греко-славяно-латниську академію (батьком якої був випускник Могилянки Симеон Полоцький), реалізували церковну реформу, яка ліквідувала патріаршество і підпорядкувала російську церкву імператору (Стефан Яворський був останнім місцеблюстителем Патріаршого престолу з 1701 по 1721 рік і першим президентом Синоду Російської православної церкви).

Аби не бути голослівним пошлюся на чудову та глибоку розвідку «Москва, Маросейка» Юрія Шевельова. «Великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще з кінця XVI століття.

Справжнє поле для діяльности відкрилося після Переяслава. Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Харлампович підрахував, що в другій половині XVII століття в самому тільки місті Москві було 7 монастирів, повністю заселених українцями й білору-синами, а один з них навіть був переданий у зв’язку з цим у відання Малоросійського приказу! Українські приходні наклали потужний відбиток на культуру тогочасної Москви. Вони в ній чимало зрушили і змінили, вони її істотно збагатили. Славнозвісна реформа патріярха Нікона, що доглибно струснула російською церквою, була фактично проведена з участю українців, виходців з Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, пізніше відома під назвою Слов’яно-греко-латинської, після короткого періоду, коли нею керували греки брати Ліхуди, а потім ніхто не керував, від 1700 року фактично перейшла в українські руки. Протягом наступних років вона мала 19 ректорів, з них один був грек, два – росіяни, а решта 16 – українці, вихованці Київського колеґіюму. Такий був і склад викладовців.

Після смерти останнього російського патріярха Адріяна на чолі російської церкви став українець Стефан Яворський. У період 1700–1762, за підрахунком того ж Харламповича, в Росії, на чисто російських землях, було 70 єпископів-українців. Були часи, коли російська церква була цілком в українських руках. Не забуваймо, що в XVII сторіччі церква раз-у-раз означала культуру, а культура – церкву.»

Можна сказати, що Російська імперія на момент створення була сумою московської військової сили і бюрократії та української культурної потуги. Видима (і дуже тендітна) європейськість російської імперії родом з України. Звичайно, як у будь-якій багатонаціональній імперії, до її становлення і розвитку доклалися представники багатьох націй та культур, насамперед німці та французи, але – повторюсь – «квантовий стрибок» перетворення московської орди на російську імперію стався саме завдяки українцям.

Саме тому перемога України (а отже її повна втрата для Москви) – це кінець Росії. Так як вона сама себе звикла усвідомлювати і як її звик сприймати світ. Це повернення до стану орди – величезної погано освоєної території під тиранічною орудою деспота, яка може існувати лише розповзаючись по мапі наче чорнильна пляма. Бо зовнішня експансія є власне суттю існування орди.

Якщо прийняти цю непопулярну в Україні точку зору, наша перемога набирає зовсім інших обрисів. Аби підважити російську імперськість, ми маємо визнати визначальну роль українців у перетворенні орди на імперію. Ми маємо прийняти на себе відповідальність за одягання євразійського ординця у європейські шати. Ми маємо услід за Тарасом Бульбою чітко усвідомити і вголос промовити: «Я тебе породив, я тебе і убʼю». Але не через завоювання безмежних просторів Росії, в яких загубився не один Наполеон, а через повернення своєї «культурної інвестиції» в імперський проєкт.

Це звичайно геть суперечить зручному (пост)колоніальному наративу, який наразі домінує в Україні. Але перемогти Росію ми можемо тільки знявши з неї європейські культурні шати, в які ми свого часу одягнули орду. Визнавши, що дійсно ми, українці, зіграли ключову роль в перетворенні орди на імперію, інвестувавши в цей проєкт свій культурний та інтелектуальний потенціал. Але – як знову засвідчила сучасна українсько-російська війна – під імперськими шатами ховається та сама брутальна орда. Для якої її піддані – не більш, як гарматне мʼясо. Сенс та форма існування якої – це розповзання кривавою плямою по мапі.

Одне слово, ми маємо переконати світ перейти до києвоцентричної концепції Східної Європи. Ми маємо домогтись, аби Russian and East European Studies у провідних університетах світу перетворились на Kyivan and East European Studies. Ми маємо віддауншифтити імперську росію до московської орди. Ми маємо виграти не тільки на полі бою – не менш важливо перемогти в інтелектуальній борні за тисячолітній культурний спадок, який росія у нас вкрала. Починаючи з назви.

«Геть від Москви!» – наразі програшна стратегія. Бо поки ми тікатимемо з-під московського ярма, орда нас переслідуватиме і наздоганятиме. Як і на справжньому, на інтелектуальному фронті ми маємо переходити у котрнаступ. Ми маємо не тільки у будь-який спосіб демонструвати, що ми кардинально відмінні від росіян. Ми маємо визнати свій внесок і роль у творенні російської імперії. Водночас ми маємо переконати світ, що прийшов час – і Київ готовий перебрати на себе відповідальність за Східну Європу.

Що час російської імперії з її мареннями про третій Рим – це історична девіація, до якої ми, на жаль, долучились. Природній устрій Східної Європи – києвоцентричний.

Час пригадати прозріння наших святих про те, що Київ це не тільки столиця українських земель – це новий Єрусалим Східної Європи на берегах Дніпра. Духовний світоч, промені якого покликані сяяти далеко за політичними кордонами України. І щойно золотоверхий Київ знайде в собі сили на повну потужність випромінювати світло правди, генерувати моральну вищість, плекати та продукувати цінності, залишатись осередком свободи та визнавати власні помилки, – орда відступить, як темрява відступає перед світлом.

Але для цього ми маємо переусвідомити себе як містичне осереддя Східної Європи, а не вічну колонію-жертву підступних росіян...