Україна стала центральною ставкою у глобальній світовій грі

Достойна відповідь України та Заходу на неприйнятні ультиматуми Путіна заганяє старого щура в глухий кут. Після того як Владіміра Владіміровіча з його мріями про світ як «концерт великих держав» доволі однозначно послали, йому – аби зберегти обличчя насамперед перед своїми елітами – потрібно якось відповісти.

В противному разі російські еліти зрозуміють, що Акела промахнувся – і час відправляти його на пенсію (чи – в російських традиціях – на той світ). А підвищувати ставки мирним шляхом далі фактично нема куди. Залишаються тільки «військово-технічні засоби».

Саме тому Росія перекидає до Білорусі «Іскандери» з Далекого Сходу. Саме тому Росія оголошує безпрецедентні навчання ВМФ, в яких будуть задіяні 140 кораблів усіх російських флотів. Саме тому Росія активізувала кібератаки на критичну українську інфраструктуру.

Коли західні аналітики оцінюють втрати, яких зазнає Росія, зважившись на пряму агресію проти України, вони часто-густо забувають оцінити, а яких втрат (насамперед іміджевих) зазнає Путін, якщо він дослухається голосу розуму і поверне війська у казарми. Не забуваймо, що легітимність Путіна ґрунтується на наративі «піднімання Росії з колін». Приборкання Чечні, «примус до миру» Грузії, «повернення до рідної гавані» Криму, «підтримка законної влади» в Сирії (та Венесуелі), повернення російських проксі до Африки... Все це в російській свідомості – «вставання з колін»...

Проковтнути ляпас від Заходу, який на ультимативну вимогу залишити Україну сам на сам із агресором став форсовано озброювати її, – в уявленні Путіна означає вмить знову опинитись на колінах. І тому я не бачу іншого виходу із ситуації, який би допоміг Путіну зберегти обличчя як всередині країни, так і перед своїми партнерами-автократами, окрім як спробувати поставити на коліна Україну. Показово покарати її за прозахідний курс і водночас показати неспроможність колективного Заходу захистити тих, хто щиро прагне стати його частиною.

Бо на відміну від західних лідерів, для яких результат битви за Україну – це питання престижу, для Путіна після максимального підняття ставок за останні місяці – це питання життєздатності режиму, виплеканого ним за два десятиліття при владі.

І тут все вирішуватиме наша воля захищатись. Вперше ми не самотні у нашій борні за нашу незалежність. Вперше наші західні партнери стали поважати наше право на самозахист не глибокою стурбованістю, а масовими поставками високотехнологічної сучасної зброї. Вперше на чолі Збройні Сили України стоять бойові та патріотичні генерали, за яких не соромно. І які – на відміну від Муженка – знищуватимуть новоявлених гіркіних та захищатимуть ДАП, а не виконуватимуть політичні договорняки.

Безумовно, нам вкрай бракує ефективного політичного проводу, який здатний мислити стратегічно. Кадрову еклектику Володимир Зеленський звів у абсолют. Патріоти в уряді перемішані з відвертими колаборантами, а порядні професіонали – з невиліковними корупціонерами.

Але можливо саме тому нам і належить пройти через горнило справжньої війни? Може її вогонь нарешті випече наші одвічні хвороби містечковості, короткозорості та комплекс жертви? Бо саме війна народжує масштабні особистості Вашингтонів, Ататюрків та де Голлів, які здатні закладати тривкі підвалини державності своїх народів.

Ціна, звичайно, буде великою. Але як написано на чудовому Korean War Memorial у Вашингтоні, Freedom is not free. Свобода не буває задарма.