«Сита війна» завершується?

The Wall Street Journal на днях оприлюднив статтю, назву якої можна перекласти як: «Все більше українців хочуть домовлятися про припинення війни: з цим незгодні військові». Згідно з наведеними в матеріалі цифрами «18% ветеранів і військовослужбовців, які перебувають на дійсній військовій службі, вважають, що Україна повинна прагнути до припинення війни шляхом переговорів, що є найнижчим показником серед усіх демографічних груп, які брали участь у дослідженні. 15% солдатів і ветеранів заявили, що долучилися б до збройного протесту, якби Київ підписав мирний договір, з яким вони незгодні».

В принципі позиція військових зрозуміла: надто дорогу ціну вони щодня платять за те, аби зупинитись «десь посередині». Ті, хто зламався на війні, або загинули або в СЗЧ і навряд чи беруть участь у соцопитуваннях. Загалом те, що люди в уніформі готові воювати до перемоги – однозначно позитивний факт.

Але війна – це не тільки про готовність чинити опір. Не тільки про готовність вбивати та вмирати за свою батьківщину. Це не меншою мірою також про ресурси.

Останні 2,5 роки за українську війну фактично платили наші союзники, дозволяючи Україні витрачати з держбюджету майже вдвічі більше, аніж отримувати до нього надходжень. І хоча формально зовнішня фінансова підтримка не йде на покриття воєнних витрат, а натомість закриває інші бюджетні потреби, її обсяг цього року (близько $41 млрд) приблизно дорівнює цьогорічним бюджетним витратам на сектор безпеки та оборони (1 трлн 692,6 млрд грн). Плюс пряме постачання зброї та боєприпасів на безоплатній основі.

Судячи з публічних заяв парламентарів, що гроші на виплати військовим у бюджеті от-от закінчаться, можемо вважати, що ближчою до істини є цифра у €120 млн, яку Україна щодня витрачає на війну, що десь місяць тому пролунала у німецьких медіа. За такими підрахунками, аби продовжувати воювати Україні потрібно близько 2 трлн гривень на рік. Це навіть більше, аніж сукупні доходи держбюджету за цей рік (1.746 трлн грн).

При цьому всі наші партнери попереджають українську владу, що допомога в майбутньому буде зменшуватись, бо підтримувати Україну навіть на поточному рівні «as long as needed» західним лідерам, залежним від своїх виборців, все важче. Тому Україна змушена буде збільшувати податки, на чому буквально вчора наголосив МВФ: «Податкові надходження мають зростати у 2025 та надалі, аби забезпечити критичні витрати».

Схоже, наша абсолютно нетипова в історії «сита війна» – з переповненими супермаркетами та ресторанами, з безпрецедентною навіть для мирного часу кількістю куплених нових елітних авто, з мільярдами гривень, що витрачають на благоустрій міст, та мільйонами доларів – на зведення котеджів, – така війна добігає кінця.

Попереду – важка зима. За словами премʼєра, можливо найважча. Попереду – затримки грошових виплат військовослужбовцям та іншим бюджетникам. Попереду – зменшення держзамовлення, яке на сьогодні виступає драйвером національної економіки. Попереду – деградація через недофінансування систем охорони здоровʼя та освіти. Попереду – зростання соціальної несправедливості та тиску на бізнес.

Тобто попереду типова війна, з усіма її тяготами та злиднями. Війна на виживання. І не тільки на фронті, а й в глибокому тилу. З якою ми стикнулись по дотичній навесні 2022 року. І про яку читали в книжках і дивилися в кінофільмах.

Дай Бог, аби я помилявся і всього цього нам вдалося уникнути. Дай Бог, аби наша війна і надалі залишалась хоч і трагічною, але бодай ситою. Але скидається на те, що кредит з дебітом дедалі більше не сходяться. І не сходитимуться чим далі більше.

Цікаво, наскільки ми готові будемо воювати до повної перемоги в умовах «голодної війни»? Яка хоч і важча, але справедливіша щодо тих, хто в шанцях. І скільки тоді залишиться тих, хто буде проти будь-яких компромісів з державою-агресором?