Що не так з державними нагородами в Україні

Я вважаю, що нагороди всім підряд і звання «заслужених/народних» – це дно бездонне.

Поясню на власному прикладі.

Якщо брати до уваги грамоти і пам’ятні знаки, то я, наприклад, ніколи і нікому не доведу, що я допомагала і допомагаю ЗСУ. Але я і не збираюсь доводити.

Я розумію ті підрозділи і тих командирів, які щиро прагнуть віддячити волонтерам за їхні зусилля і титанічну працю. Це людяно, звісно. Це багатьох заохочує і мотивує допомагати далі. Це вдячно.

І тут, звісно, кожний має вирішити для себе – приймати чи ні.

Я точно не волонтерка. Я просто допомагаю. Волонтерство – це покласти своє життя на жертовник. Це цілодобово і самовіддано. Це стан і поклик душі. Я кажу про нинішнє військове та гуманітарне волонтерство. І я так не вмію. Це – чесно.

Кожного разу, особливо на початку вторгнення, командири писали: напиши, як тебе по-батькові, ми підготуємо грамоту/знак, бо ми хочемо віддячити, як можемо. Я їх розуміла, теж була вдячна. Але ні. Категорично.

Мені привезли на зустрічі і власноруч передали:

• один пам’ятний знак-емблему підрозділу на склі + розкішний букет жовтих тюльпанів;
• одну пам’ятну медаль підрозділу;
• одну пам’ятну медаль іншого підрозділу.

Я їх прийняла лише тому, що ставати в позу і бігати, щоб мене доганяли віддати, не комільфо. Подякувала, пояснила позицію і заховала. Можливо, онуки колись знайдуть.

В 2014 році, коли я працювала в ОДА, ми відмінили на кілька місяців всі нагородження, окрім нагородження військових і волонтерів. Треба було і нагородження волонтерів припинити.

Тепер про мою позицію, яку я неодноразово озвучувала, року з 2008 точно.

Вже років 25 я могла би жити зі званням «заслуженої журналістки». За це мені не треба було навіть ніяких грошей платити – кілька разів пропонували тодішні впливові люди.

Я не засуджую тих свої колег, хто має такі звання. А вас, чесно, кажучи, до фіга. Вибачте.

Я не ідеальна. У мене купа гріхів і провтиків. Але мені особисто було б соромно мати якісь журналістські нагороди, крім професійних. От якраз професійні у мене є.

Нагороджені владою, обласкані податковими чи поліцейськими структурами журналісти – це оксюморон. Журналістика – це завжди пошуки правди. Це завжди опозиція до влади. Але тут кожний вирішує для себе. В нашій країні.

В 2014 році мені пропонували нагородити мене орденом княгині Ольги. Я спитала: – А за що?

Знаєте, якою була відповідь? – Є така можливість. Одеса, всі ваші двіжняки, чому ні?

В 2014 році я сама лобіювала нагородження місцевих волонтерів. Зараз би не стала. Ти або робиш, служиш своїй країні не за нагороди, або ні.

Я знаю, що в країні можна купити будь яке звання, нагороду, дисертацію і так далі. Всі ці совкові структури і досі існують, зжираючи купу ресурсу.

Війна би мала все змінити. Можливо, все змінилось. Я орієнтуюсь лише по даним із відкритих джерел, і там все сумно.

Але я точно знаю, що зараз ми маємо можливість не лише перейменовувати вулиці, а ще і навести лад в царині нагороджень.

І призупинити, блін, будь які нагородження, крім військових. Хоча там, впевнена, теж існує різне – я знаю випадки, коли в нагородні листи вписують командирів, які не мають відношення до військових операцій, але ж вони командири.

Призупинити, поки не скасували оце все дебілоїдство радянських часів.

А у нас поки що в Героях України Вячеслав Богуслаєв, Тетяна Засуха, Юрій Бойко, Володимир Литвин, Валентин Ландик, Надія Савченко і так далі. У нас, якщо ви не знали, зрадник Борис Дейч в Героях України. Помер в Москві, не дожив 2 дні до повномасштабного вторгнення.

Зате, наприклад, Указ Президента про Героя України Бандеру визнаний незаконним і скасований згідно з постановою Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року та ухвалою ВАСУ від 2 серпня 2011 року.

Країна має мати десяток нагород. І нагородженими мають бути ті, хто справді заслуговує – унікальні люди з унікальними заслугами перед країною.

Так, як прийнято в цивілізованому світі. А не так, як прийнято там, звідки ми намагаємось вирватися.