Мирні плани, апетити Путна та нові реалії війни

Останнім часом активізувалися політичні спекуляції на тему розробки різноманітних «мирних планів» завершення війни з використанням політико-дипломатичного інструментарію. Це стосується і української сторони.

Ще не так давно офіційний Київ категорично відкидав можливість проведення переговорів з Путіним, наголошуючи, що замороження війни буде використане кремлівським диктатором для відновлення російського військового потенціалу та підготовки до нового масштабнішого наступу. Підтримувалося таке бачення і багатьма політиками і урядовцями на Заході.

Це дещо контрастувало з чисельними заявами з Кремля про готовність до переговорів. Правда, вони, на думку росіян, мали б проводитися на основі так званих «існуючих територіальних реалій». Більше того, апетити Путіна лише зростали, поширюючись вже й на ще не окуповані, але незаконно включені до російської конституції українські території.

Тим не менше, з огляду на невдалий контрнаступ України 2023 року і відсутність перемог на лінії фронту в 2024 році, до необхідності повернення до «реал політік» для завершення війни, у т.ч. з досягненням певних територіальних компромісів з росією, починали схилятися і в деяких столицях наших західних партнерів. Правда, за окремими екзотичними виключеннями, неофіційно.

У контексті підготовки до першого і другого Глобальних самітів миру українська сторона також почала активно використовувати політико-дипломатичну лексику. Проте, на відміну від Китаю, Індії, Туреччини та інших ініціативних міжнародних «миротворців», Україна наголошувала на необхідності проведення переговорів на основі принципів міжнародного права та на неготовності російського керівництва до такого підходу. З однієї сторони, це мало сприяти створенню конструктивного іміджу України, з іншої – знімати загрозу втягнення держави у переговори, які їй не вигідні.

Від Президента Володимира Зеленського та інших офіційних представників Києва неодноразово звучало, що основною запитною позицією нашої держави є справедливий мир, з повагою до її територіальної цілісності, тобто з повною деокупацією українських територій. При цьому не виключалося, що деякі з них можуть звільнятися політико-дипломатичним шляхом, після отримання відповідних військових перемог над ворогом та консолідації міжнародного тиску на агресора.

Курська операція внесла нові тенденції у цей дискурс, однак, повністю його не припинила. Проте тепер оглядачі наголошують на «покращенні переговірної позиції» України.

На жаль, незважаючи на успішну курську операцію, ані в плані військових перемог, ні в контексті консолідації міжнародного економічного і політичного тиску на Москву похвалитися однозначними результатами поки що ми не можемо.

Дії українських військ на Курщині призвели до суттєвих психологічних зрушень у розумінні Заходом реалій війни, зокрема в плані визнання можливості використання Україною західної зброї на території РФ та заходу українських військ на територію держави-агресора для здійснення більш ефективного захисту. Однак, хоча курський наступ і відсунув останні «червоні лінії», які заважали надати Україні таку військову підтримку, яка б призвела до остаточної перемоги над Москвою, наші партнери продовжують дотримуватися дуже обережних підходів в деяких питаннях.

Наш ключовий в плані військової допомоги партнер – США – до цього часу не готовий надати згоду на використання американської відносно далекобійної зброї по території Росії, зокрема ракет ATAKMS, як і передати далекобійні засоби до літаків F-16, без яких їхні можливості на фронті різко звужуються. Стримуються поки що Вашингтоном і аналогічні дії європейців, як і їх зусилля з передачі Україні більшої кількості літаків. І все це незважаючи на те, що ці запити Києва викликані необхідністю захисту життів, повністю відповідають міжнародному законодавству і на фоні наших дій в Курській області і діяльності українських безпілотників в Росії не призвели б до суттєвих змін в плані військової ескалації.

Дехто пояснює це триваючою президентською кампанією в США і небажанням Білого Дому брати участь у ризикованій грі, яка може вплинути на шанси демократів. На жаль, зважаючи на різницю у військовому і людському потенціалі між Україною і Росією, виграти у цій війні без використання ризикованих асиметричних підходів наша держава не може. Особливо з огляду на те, що підтримки у відбитті масованих ракетно-дронових атак Москви, аналогічної Ізраїлю, Вашингтон нам не надає.

Але ж, якщо Україна, з огляду на брак необхідних озброєнь, і далі програватиме, як сьогодні на Донбасі, і однією з причин цього стане неготовність американської Адміністрації надати адекватну допомогу – ризики для демократів можуть бути значно сильнішими. Враховуючи широку публічність проблеми передачі американської далекобійної зброї, Україна (в плані впливу на виборчу кампанію) може стати для чинної Адміністрації США другим Афганістаном.

Наші ключові європейські партнери, які сприйняли українські асиметричні інновації у війні позитивно, але доволі обережно і стримано, зараз також зайняті своїми власними справами – виборами членів Єврокомісії, національними виборами, проблемами з формуванням урядів і бюджетів, посиленням власних військових спроможностей на фоні російської агресії.

Складається враження, що після схвалення у квітні Конгресом США масштабного пакету військової допомоги Україні та підтримки самітом G7 американської ініціативи з виділення нашій державі кредиту у $50 млрд у рахунок прибутків з управління російськими суверенними активами, європейці дещо розслабилися і віддали ініціативу у підтримці України Вашингтону. При цьому протистояти обережній позиції американців у питанні далекобійної зброї і літаків, що могло б посилити ефективність вже переданої та обіцяної зброї, вони не готові.

Незважаючи на активні зусилля України з розбудови міжнародної підтримки у війні проти РФ, зокрема з боку ключових представників Глобального Півдня, якісно нових результатів, які могли б суттєво вплинути на позицію Москви, не досягнуто. Як і раніше, прагматичні економічні інтереси тут все ще домінують над важливістю захисту міжнародного права і справедливості.

Липневий візит міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби до Китаю, хоча й став неординарною подією, нічого принципово нового не привніс. Економічна співпраця Китаю з Росією продовжується, у т.ч. щодо товарів подвійного призначення. Якщо якісь зміни у китайсько-російських відносинах і відбуваються, зокрема в банківській сфері, це стається завдяки американським санкціям, які також є доволі вибірковими, а не дипломатичній активності України. Про відмову Пекіну від ключових аспектів свого «мирного плану» також не чутно. Сигнали про теоретичну підтримку територіальної цілісності України, при одночасному наполяганні на припиненні вогню і переході до переговорів, тобто замороженні війни на невигідних Україні умовах, мало допомагають.

Так, можливо, у разі участі Росії Китай і поїде на другій Глобальний саміт миру. Можливо, Пекін дасть згоду стати одним з офіційних миротворців між Україною і Росією, поряд з Вашингтоном і ЄС, про що ще не так давно багато хто спекулював. Але очікувати, що Пекін буде здатним на жорстку переговірну позицію щодо Росії з метою досягнення справедливого миру, не доводиться.

Візит індійського прем’єра в Україну, який деякі оглядачі назвали історичним, також не наблизив перспективи економічної і політичної блокади Росії з боку найбільшої демократії світу. Шансів на відмову Індії від закупівлі дешевої російської нафти немає, а кошти від неї складають значну частину бюджету Росії, у т.ч. військового. Немає й сподівань на тиск з боку Заходу з метою припинення цієї торгівлі, оскільки не в інтересах Вашингтону і Брюсселя підривати світовий нафтовий ринок, як і позицій Індії у її економічній і геополітичній конкуренції з Китаєм.

Про рівень прагматизму світових гравців в енергетичній сфері свідчить і спокійна реакція на нещодавні кроки Азербайджану і Росії щодо налагодження південного шляху постачання російських енергоносіїв, а можливо й збереження українського шляху під вивіскою Баку.

Зрив домовленостей України з РФ з енергетичних питань, які пророблялися у контексті підготовки до другого Глобального саміту миру, засвідчили про проблематичність розділення загального переговорного процесу з Москвою на окремі практичні треки, про нестійкість можливих домовленостей з практичних питань, навіть якщо вони будуть досягнуті. Адже, оголошуючи про вихід з енергетичних консультацій, офіційно Москва це обґрунтовувала не діями України у цій сфері, наприклад обстрілами російських енергооб’єктів, а операцією в Курській області.

Безумовно, роботу з країнами Глобального Півдня треба продовжувати. Аде гарантією успішних переговорів, які зафіксують справедливий мир, може стати не черговий Глобальний саміт миру, а успіхи України на полі бою. А вони багато в чому визначатимуться позицією західних партнерів, зокрема щодо постачання всього необхідного озброєння Україні, розвитку виробництва української і спільної з партнерами зброї, у т.ч. за межами нашої держави, визначенням чіткої позиції Заходу, що нашою спільною метою є перемога України і поразка Росії.

Необхідно зрозуміти, що без масштабної військової поразки очікувати на конструктивну позицію Росії у питанні припинення війни на засадах міжнародного права неможливо. При цьому для уникнення неприйнятної ескалації з її боку, зокрема ядерної, необхідним є не обмеження військових спроможностей України у наданні швидкої поразки ворогу, а жорстка позиція Заходу, доведення до Кремля перспектив сильної консолідованої реакції у разі розкручування ним ядерної карти. Хоча, останні події свідчать, що така можливість залишається суто теоретичною, і Кремль не схильний до ядерного самогубства.

Україна своїм героїзмом, своєю військовою креативністю, навіть якщо вона іноді видається занадто ризикованою, дає Заходу шанс зберегти і посилити своє геополітичне і культурне домінування. Стримування військових зусиль України і модерування поразки Москви призведе не до контрольованої стабільності на континенті, а до нашої спільної поразки у протистоянні з москвою, до подальшої консолідації агресивних автократичних режимів у світі, до ширшого використання інструментів війни у світовій політиці.