Вибори у Словаччині та ми

Напевно, вперше, я бачу такий величезний медійний інтерес до виборів у сусідній Словаччині. З одного боку, це добре, бо ми з колегами в Інституті майбутнього завжди топили за пріоретизацію стосунків з нашими сусідами, і за те, щоб ми більше і частіше заглиблювалися в їхній порядок денний.

З іншого боку, дуже видно, як ми по другому колу заходимо на той самий невдалий зовнішньополітичний підхід, як після 2014 року, коли значну частину ставки робимо на необґрунтовану віру в збереження політичної кон'юнктури і статусу-кво на Заході, на якій тримається наша фінансова і військова підтримка з боку ЄС і НАТО.

Тому насправді нам не стільки цікаві вибори в Словаччині, скільки вони нас лякають. Адже якщо Словаччина стане «другою Угорщиною», як пишуть наші ЗМІ, то підтримка України послабшає, а отже, послабиться і наша обороноздатність.

У цьому підході закладено відразу кілька суттєвих помилок, через які ми свого часу не змогли вибудувати нормальну архітектуру безпеки після 2014 року:

1. Віра у вічність і непохитність західної підтримки. Раз Росія – ворог для ЄС і НАТО, то нас підтримуватимуть завжди, якою б не була ціна. Але тут ігноруються дрібні речі на кшталт різного сприйняття російської загрози на Заході, різного ставлення до концепту «перемоги» чи різних пріоритетів зовнішньої політики самих західних країн, яка не завжди зациклена на Україні. А тому, коли ця вічність опиняється під питанням, то нас накривають страхи і хвилювання, бо плану «Б» у масовому сприйнятті немає. Тому від одних лише виборів у Словаччині у нас уже бояться, що вся наша політика обвалиться. В ідеалі, такого бути не повинно, тому що необхідні сильні зв'язки на інституційному рівні, і обережна гра з різними політичними силами, а не тільки тими, хто добре виступає з нашими тезами на публіці.

2. Небажання занурюватися в чужий контекст. Нас не цікавить, чому люди в Словаччині чи Угорщині голосують за цих політиків, чому ці політики просувають саме такий порядок денний, а не інший, чому вони повинні нас підтримувати вічно, і ігнорувати власні інтереси. Коли ми опускаємо ці речі, все, що відбувається, починають пояснювати просто: рука Кремля. Просто так вийшло, що «проросійські сили» раптом перемагають на виборах. А звідси виходить ще один логічний висновок: якщо це ворожі нам сили, то нам їх треба сприймати в багнети, що автоматом відрізає можливості розглянути варіанти співпраці та компромісу.

3. Переоцінка самих себе. Нам здається, що раз ми несемо на собі основний тягар війни, то всі нам винні і ніхто не ставитиме жодних зайвих запитань. У більшості випадків це не так. У партнерів постійно щось змінюється, відбувається переоцінка ситуації, аналізується ситуація на фронті, робляться якісь висновки, відбуваються певні перемовини, змінюються керівники партій і урядів, громадська думка. Динамічну ситуацію ми часто розглядаємо як незмінну статику, а стосунки з нами оцінюємо за формулою «захищайте наші інтереси, тому що... ну, ви знаєте». Це може працювати в період первинного шоку, коли у всіх тільки формуються позиції, багато хто імпровізує і ще незрозумілий проміжний результат кризи. Але з часом усе змінюється, і нам головне не переоцінювати власну моральну позицію і не натягувати її на очі інших суспільств і урядів. Інакше виходить ось так, як зараз, коли конфлікт із сусідами по зерну подається як «ніж у спину», а вибори в Словаччині стали битвою добра і зла.

Я особисто не чекаю жодних фундаментальних зрушень від результату виборів. Велике питання, якою буде нова коаліція, і чи справді партія Роберта Фіцо буде такою вже впливовою в цій коаліції. У будь-якому разі, нам треба буде навчитися жити з новою політичною реальністю в Братиславі, і прийняти те, що з плином війни ситуація в цих країнах може й змінюватиметься, а іноді – не так, як ми хочемо.

Зрештою, попереду вибори в Польщі, у США, до Європарламенту і в Британії.