Чи здатні російські пропагандисти на каяття?

Спроба організувати престур до Києва для Марини Овсяннікової, колишньої співробітниці «Першого каналу» російського телебачення, справила глибоке враження на нашу громадськість, зокрема професійну.

Зміни в долі Овсяннікової дійсно вражаючі. 14 березня вона влаштувала свій демарш, заскочивши до студії програми «Время» з антивоєнним плакатом, вже у квітні працевлаштувалась у Die Welt, а наприкінці травня їй вручили в Осло премію Вацлава Гавела. У ситуації, коли Росію залишили сотні журналістів, чиї видання або вони особисто були марковані «іноземними агентами» за антипутінську позицію, і тепер мають проблеми з пошуком роботи, вчорашня безвідмовна шестірня кремлівської машини пропаганди отримала просто казковий прийом у Європі і користується ледь не зірковим статусом. І вже в цій новій якості планувала з'явитися у Києві.

Безумовно, краще пізно, ніж ніколи, і те, що після двадцяти років роботи в Останкіно Овсяннікова зважилася на протест, краще, ніж якби не наважилася. Її не пристрелили, у в'язницю не кинули і запросто випустили з країни після сплати невеликого штрафу, що вкотре вказує, що її вчинок ніяк не тягне на героїчний. Взагалі дивна постановка питання, щоб відмова лопатити гівно вважалася чимось, що заслуговує на оплески. Заохочувати такі відмови, звичайно, треба. Напевно, і викривальні виступи відмовників потрібні для того, щоб множилися лапи, що кинули лопату. Але в Україні нині своя система заходів, і маса перелопаченого за довгі роки роботи на кремлівську пропаганду переважує вагу пізнього прозріння та каяття. Не треба сюди приїжджати.

Та й велике все-таки питання, наскільки щире каяття, якщо його перетворюють на атракціон і влаштовують тури для зняття піар-вершків із набутої популярності.

Тим часом в Україні проблема прозріння та каяття також стоїть гостро, і не лише для медійників та політобслуги, а й для політиків, які не гидували дуже вигідно, як їм здавалося, співпрацювати з ворогом. Зараз, коли вже заднім числом очевидно, що Віктор Медведчук є співавтором нинішньої війни, тією людиною, яка переконала Путіна, що військовий похід на Україну буде приємною прогулянкою, факт роботи в ОПЗЖ, на ОПЗЖ чи спільній діяльності з його представниками є жирною та практично вічною плямою на репутації. Не можна зовсім виключати, що хтось зараз щиро шкодує про свою колишню неперебірливість, та й жадібність, давайте називати речі своїми іменами. Найчастіше, напевно, клянуть себе за те, що підвів нюх і була неправильно зроблена ставка. До совісті це не має жодного стосунку. Але публічна позиція «а чивотакова?» вже неможливо. За Медведчука доведеться відповідати.

Колись страшні грішники на відкуплення йшли до монастиря. Загальноприйнятого світського обряду покаяння, здається, не напрацьовано. Можна лише впевнено стверджувати, що селфі з усіма охочими до цієї процедури не входять.