На вокзалі в Краматорську вбили частинку кожного з нас

Вокзал завжди був для мене символом любові, бо це місце зустрічей і прощань, обіймів і обіцянок, мрій про майбутнє і думки про повернення в свій дім.

Люди в Краматорську намагалися врятуватися, вірили, що вже завтра будуть у безпеці, їх убили практично на порозі до свого порятунку. Здавалося, до нового життя вже можна дотягнутися рукою...

На вокзалі в Краматорську вбито частинку кожного й кожної з нас.

Це не художня метафора, це внутрішнє відчуття, що з кожним днем і з кожною такою новиною всередині з'являється все більше попелу й смерті, щось усередині перегорає і вже ніколи не відновиться.

Один письменник писав про страшні часи, що то був час, коли «діти народжувалися одразу старими, це було видно по їхніх очах».

Я б додав, що сьогодні в Україні й живі почуваються як мертві. Навіть якщо ми виживемо, це відчуття будемо носити з собою до смерті. Це наша поколіннєва травма, прижиттєве внутрішнє тавро.

Вічна пам'ять убитим!