Вишеградська група – це минуле, чи також і майбутнє?

Вишеградська група народилася з великої історичної спадщини, драматичного минулого, великої мрії і визначення чіткої мети як способу реалізації цієї мрії.

Спадщина – це традиції середніх і новітніх віків, коли країни Центрально-Східної Європи були інтегральною частиною європейського цивілізаційного простору. А навіть більше – у певний момент стрижнем розвитку всього континенту.

Це був час розвитку та апогею Pax Christiana, в який «молодша Європа» – як її називають історики – зробила свій значний внесок. Згадати хоча б обґрунтування ідеї, що «невірних» (поганинів) не можна навертати на християнство силою.  

Україна, звана тоді Руссю – була частиною цього світу, відчайдушно захищаючись перед Pax Mongolica, який сьогодні так вихваляє папа Франциск. Князь Данило званий Галицьким коронувався в Дорогичині над Бугом вінцем від папи Інокентія зі сподіванням на допомогу в протистоянні з нащадками Чингісхана.    

Драматичне минуле – це ХХ століття: дві світові війни, комунізм і нацизм. Поневолення, придушення Угорського повстання, Празької весни й польської Солідарності. В Україні – це відчайдушний спротив совєтизації та русифікації з апогеєм під час погрому у січні 1972 року.

Мрію висловив Мілан Кундера словами про «викрадений Захід», тобто «трагедію Центральної Європи». Він протиставив схід європейського заходу «слов’янському світові» Росії, що тоді називався СРСР. І закликав, щоб до націй, які живуть між Німеччиною і Росією, не ставитись як до об’єктів історії, культури й політики. Бо вони мають право бути частиною Заходу, отже Європи.  

У його заклику не було місця для України та інших народів тодішнього Радянського Союзу. На початку 80-их років минулого століття йому здавалося, що українців уже поглинула, як тоді було визначено, «єдина спільність людей – радянський народ», з домінантою російського.

Життя скоро спростувало цей помилковий погляд, хоч «русскій мір» відчайдушно намагається знищити українську незалежність і нашу націю. Так само як йому мріється відродження імперії із заволодінням колишніми колоніями в Центральній Європі.  

Країни Вишеградської четвірки повернулися до Європи, стали членами Європейського Союзу та НАТО. Російська агресія проти України продемонструвала, що на цей раз ваші народи не запізнилися на поїзд, в якому рухається Історія. І що Захід проявив прозірливість, своєчасно прийнявши вас до свого ґрона.  

У НАТО ви почуваєтеся безпечними, коли російський ведмідь оскалив зуби й кинувся у черговий напад. Разом з тим варто постійно пам’ятати, що якби не героїчний спротив України, посилений вашою допомогою і підтримкою інших демократичних держав світу, Росія вже готувалася б до атаки й на ваші країни. Може, за винятком тих, хто збирався ділитися з Путнім українською територією.  

Висновок з цього очевидний: без України на країни Центральної Європи завжди віятиме крижаний подих з Росії. Ваші народи можуть почуватися щасливими не лише завдяки членству в Північноатлантичному альянсі, а й українському опору.

Завдяки економічним реформам і допомозі ЄС, поляки, словаки, чехи й угорці стали багатшими, а ваші економіки інтегровані зі світовими ринками. Напевно хочеться більшого, але приклад України показує, що трансформація – хай болісна і проведена не без проблем – була правильним рішенням. А по суті єдиним.

Отже, «покоління трансформації» загалом виконало своє завдання, Центральна Європа знову стала частина західного світу. Водночас передчасно говорити, що всі процеси вже перейшли в минуле. У Польщі «покоління перетворень» тримається міцно, а його представники – Ярослав Качинський і Дональд Туск – визначають курс державної політики і спроможності реалізації потенціалу всієї Вишеградської четвірки.  

Але є і те, що вас розділяє.

Члени Четвірки належать до спільного ЄС-сівського ринку, хоч і в «різних швидкостях». Словаччина запровадила євро, три інші країни – ні. Зрештою, Угорщина і Польща заявили, що спільної валюти не будуть приймати. Про це необхідно дискутувати, особливо в контексті дебатів про Європу «різних швидкостей», які оживила перспектива членства України, Молдови й країн Західних Балкан у європейській спільноті.

Для України життєво необхідним є те, що Європа була політично єдиною і дотримувалася базових цінностей. На жаль, Вишеградську четвірку розділяє не лише питання економіки й валюти. «Лінії поділу» пролягають по ставленню до ліберальної демократії й особливо верховенства права, наочний приклад чому – це ситуація в Угорщині та з Угорщиною.

Не розвиваючи цієї теми, зауважу, що Україна відчайдушно бореться з російською агресією за свою незалежність. На власному гіркому досвіді ми сповна пізнали, що таке «керована демократія», залежність судів від виконавчої влади, багатовекторність у зовнішній політиці, «національна олігархія» тощо.

І тому моя дружня порада: бажаючи добра власному народові, не варто випробовувати на собі сумнівних «переваг» практичної реалізації «керованої демократії». Бо в кінцевому результаті «докеруватися» можна до моделі російської диктатури.

І наостанок про те, чи Вишеградська група – це минуле, чи також і майбутнє?

Днями прочитав думку одного з польських публіцистів, який сказав, що група є явищем з минулого, бо занадто багато розділяє ваші держави. І, хоч президент Чехії Петер Павел організовує саміт глав держав Вишеградської четвірки, то він не може завершитися позитивним результатом.

Думаю, що ця констатація занадто песимістична. Державам нашого регіону завжди є про що говорити між собою. З урахуванням вже названих мною проблем, виокремлю три проблеми, якими Вишеградській четвірці варто зайнятися.

Перше – це спільна позиція щодо захисту демократії в протистоянні з авторитаризмом.

Друге – це засудження російської агресії проти України, спроб руйнування міжнародного порядку Російською Федерацією і провокування напруги на кордонах НАТО з Росією та Білоруссю.

Третє – це допомога Україні в процесі інтеграції з ЄС і НАТО.

Ці три складові є життєво необхідними для майбутнього європейського дому і ширше – цивілізованої демократичної спільноти.