Боротьба з корупцією в Україні. Де найслабше місце

Антикорупція є системою з трьома компонентами.

Перший

Зміна поведінкових стереотипів. Це не є просте завдання – адже в попередні епохи корупція є не хворобою суспільства, а його основою, завдяки якій суспільство виживає (та й називається вона не корупцією, а іншими, лагіднішими словами; саме нинішнє слово «корупція» вже несе сенс неприйнятності). В радянські часи отримати певні товари та послуги можна було лише за рахунок корупції – уявіть собі, що йдеться про медичну послугу вашому близькому родичу. Таким чином, поведінкові стереотипи, які століттями забезпечували виживання, нині стримують розвиток. І для того, щоб подолати ці поведінкові стереотипи, потрібна не лише пропаганда, а передусім можливість отримати певне благо законним чином (ось чому, наприклад, таким великим злом є блокування податкових накладних чи невідшкодування ПДВ – фактично воно множить на нуль всі зусилля держави й суспільства). Ну і велику роль відіграє особистий приклад людей, наділених владою.

Другий

Попередження й запобігання. Основою корупційного діяння є можливість його вчинення: там, де нема можливості вчинення корупції, там не треба ні карати, ні проповідувати. Корупція живиться непрозорістю (непублічністю) та дискрецією (волюнтаризмом, правом державного службовця ухвалювати рішення на свій розсуд, неточністю та двозначністю формулювань нормативно-правових актів тощо). Звідси випливають інструменти подолання корупції. По-перше, це прозорість: можливість публічного контролю, відкритість механізмів ухвалення рішень. Ось чому громадянське суспільство вимагає відкриття публічних реєстрів, закритих на час воєнного стану. Ось для чого потрібні відкриті конкурси, громадські ради, прямі трансляції процедур тощо. По-друге, це цифровізація: формалізація алгоритмів та надання послуг чи ухвалення рішень комп’ютером замість людини там, де це можливо. По-третє, дерегуляція: скасування численних застарілих обмежень, які можна обійти «в порядку виключення». Четверте – приватизація: зменшення сфер впливу чиновників на користь відкритих ринків. П’яте – децентралізація: зменшення впливу невеликої кількості посадовців на користь місцевих громад, де й контролювати легше. Ось чому фахівці так наполягають на прозорій податковій та митній системі, на дерегуляції, приватизації та децентралізації.

Третій

Третій компонент системи – невідворотність покарання. Начебто і тут все просто, але ні: доводиться ще і ще раз наголошувати на презумпції невинуватості (уявіть собі, державні службовці мають таку ж презумпцію невинуватості, як й інші громадяни), на необхідності доказової бази, на конкурентності судового процесу (праві на захист) тощо. Сама по собі невідворотність покарання нічого не вирішує, це доводять приклади країн з дуже високим рівнем покарань, але невикоріненою корупцією.

Перший із цих трьох компонентів просувають політики й моралісти. Політикам це вигідно: «почни з себе», а ми тим часом залишимо старі системи незмінними. Третій компонент вимагає суспільство, цим займаються журналісти-розслідувачі, громадські активісти та численні правоохоронці: кількість органів все більше, бюджети все більше, результат такий само незадовільний для суспільства. Другим компонентом опікується НАЗК, він є основою Державної антикорупційної програми, але ні політикам, ні суспільству цей компонент не дуже зрозумілий та не пріоритетний.

Уявіть собі, що це стілець на трьох ніжках. Ви не зможете всидіти на ньому, якщо у вас одна ніжка коротша чи підпилена.

Нині найбільш проблемний із трьох компонентів – другий: прозорість, підзвітність, спрощення, автоматизація, дерегуляція, приватизація, децентралізація тощо.