Прибіднятися – риса українців на генетичному рівні

Я оце так інколи зупинюсь в потоці машин – дивлюсь поруч «Майбах» стоїть. «РолсРойс» сьогодні проплив по набережній у зустрічному потоці. Гарні, відреставровані будинки підсвічено сяють ввечері, що їх я пам'ятаю у першотравневих прапорцях 70-х, жебрацтві 80-х, хмурій занедбаності 90-х, кітчевій еклектиці 2000-х.

Не буду згадувати банки з березовим соком на порожніх полицях, чи черги за вранішнім молоком з 5-ї ранку. Скажу одне – та дупа в якій ми сиділи після розпаду СРСР, але вирвалися завдяки власним надзусиллям та кредитам МВФ (піду замовлю сорокоуст за їхнє здоровля) – вражає. У порівнянні з тією ж Болгарією чи Румунією народ у нас не бідний. Народ прибідняється. Бо на генетичному рівні пам'ятає як лишень два покоління тому за натяк на заможність можна було позбутися життя. Хоча, якщо зважати на офіційну статистику ми – найбідніша країна Європи. Окей, хай буде так...

Так навіть краще! І поки мій метафізичний картопляний горОд до часу заростає будяками, піду куплю собі ще один Майбах.

І не надо мені оце про пенсіонерів. Я сам вже майже пенсіонер і тільки оце зараз почав допетрувати одну мудрість: в другій половині життя КОЖЕН отримує те, що заслужив. Життя глобально справедливе. Халтуряв, не вчив уроки, намагався пропєтлять, надурити, обманути, скористатися чиєюсь слабкістю, маніпулювати, прикидатися не тим ким є – за все заплатиш свою ціну. І чим раніше збагнеш, що причина всіх твоїх бід – не зовні, а саме в тобі, тільки тоді станеш дорослим. Як, до речі, і щастя і здоровля і достаток – ВСЕ В ТОБІ!

Головне визначитися з тим що культивувати – велич арійської раси чи білі хризантеми на власній терасі.

Нині слава Богу ні з тим, ні з тим дефіциту нема. Головне навчитися цінувати те що маєш тут і зараз. Бо минулого нема, а майбутнє ще не настало!