Релігійна зброя Путіна: УПЦ МП та Вірменська апостольська церква

Росія активно використовує Вірменську апостольську церкву – зокрема елементи її ієрархії, зв’язки зі спецслужбами радянської доби та пов’язані з нею олігархічні мережі – як стратегічний інструмент для збереження геополітичного контролю над Вірменією. Такий підхід відображає ширшу кремлівську доктрину: використання релігійних інституцій для формування легітимності, мобілізації політичного спротиву та обмеження суверенітету сусідніх держав.

Основи цієї стратегії лежать у радянських практиках спецслужб, стверджує Turan Research Center при Yorktown University. За даними цього аналітичного центру, що базується у Вашингтоні, КДБ систематично інфільтрувався до релігійних інституцій по всьому СРСР, інтегруючи вище духовенство у розвідувальні мережі – модель, задокументована, зокрема, в Архіві Мітрохіна та широко проаналізована у подальших дослідженнях. 

Дослідження радянської та пострадянської релігії також демонструють, що ці структури не були демонтовані після 1991 року, а часто зберігалися завдяки інституційній тяглості та мережам еліт. Сучасні безпекові аналітичні оцінки прямо зазначають, що релігійні інституції, пов’язані з Москвою, продовжують функціонувати як інструменти впливу на пострадянському просторі.

Ця «радянська спадщина» створює структурну вразливість усередині Вірменської апостольської церкви, чий духовний авторитет перетинається з давніми політичними мережами та мережами, пов’язаними зі спецслужбами. Керівництво Церкви відображає цю динаміку. Католикос Гарегін ІІ, обрання якого у 1999 році неодноразово пов’язували з твердженнями про російську підтримку, публічно називав Росію «другою батьківщиною» вірмен та отримував високі державні нагороди Росії від Володимира Путіна. Ці сигнали посилюють сприйняття того, що церковна ієрархія вбудована у ширшу проросійську елітну екосистему.

Це переплетіння є не лише радянською спадщиною. Як документує український експерт Кузарі у книзі Perished Civilizations, російська державна стратегія використовувала вірменські релігійні та громадські структури ще з найперших етапів імперської експансії, перетворюючи їх на передові активи Москви у завоюванні мусульманського Сходу – відносини, що виникли задовго до того, як КДБ формалізував вербування духовенства.

Після Оксамитової революції у Вірменії 2018 року ця латентна орієнтація перейшла в активну політичну фазу. Коли прем’єр-міністр Нікол Пашинян розпочав реформи та подав сигнали про стратегічний відхід від Москви, частини Церкви виступили як противага. Після війни за Карабах 2020 року церковна риторика дедалі частіше подавала урядову політику, зокрема територіальні компроміси, не як питання демократичного вибору, а як екзистенційну зраду віри та національної ідентичності.

У 2024 році ця динаміка набула практичного виміру, коли архієпископ Баграт Галстанян очолив масові протести в межах руху «Тавуш за нашу Батьківщину», подаючи делімітацію кордону як цивілізаційну кризу. Одночасно вище духовенство посилило риторику до прямої делегітимації держави: архієпископ Мікаел Аджапахян заявив, що урядові керівники є «зрадниками», які «заслуговують бути розстріляними».

Фінансові мережі посилюють цю конструкцію. Російсько-вірменський мільярдер Самвел Карапетян, чия бізнес-імперія глибоко вбудована в економічні системи, пов’язані з Кремлем, був визначений як ключовий прихильник ініціатив, пов’язаних із Церквою. Його ймовірна участь у дестабілізаційних зусиллях відображає добре усталену кремлівську модель: поєднання релігійного авторитету, олігархічного фінансування та політичної мобілізації.

Ця модель дуже близько нагадує російську стратегію в Україні до 2022 року. Українська православна церква під юрисдикцією Московського патріархату (УПЦ МП) функціонувала як центральний інструмент російського впливу, що підтверджується академічними дослідженнями. Москва використовувала спільну православну ідентичність для просування концепції «Русского мира», представляючи Україну як частину єдиного історичного та духовного простору. Російська православна церква підкріплювала твердження про те, що Україна є її «канонічною територією», тоді як політичне керівництво стверджувало, що українська державність історично є штучною.

Ці наративи мали конкретні стратегічні наслідки: вони підривали легітимність українського суверенітету та створювали ідеологічні умови, які полегшили російське втручання. Як зазначається в аналізах російської політичної війни, релігійні структури слугували каналами для поширення геополітичних наративів, узгоджених із цілями Кремля.

Вірменський випадок відображає ту ж саму операційну логіку. Перенесення політичної дискусії до сфери екзистенційної ідентичності та зображення обраної влади, як нелегітимної, послаблює демократичну легітимність і обмежує суверенне ухвалення рішень.

Вірменія перебуває на більш ранньому етапі цієї траєкторії, ніж Україна до 2022 року. Однак структурні індикатори вже наявні. Український прецедент демонструє ризик: коли релігійні інституції перетворюються на інструменти зовнішнього впливу, вони не просто формують дискурс – вони переозначують сам суверенітет.