Військові серед цивільних: як спілкуватись, приймати й розуміти людей з досвідом війни?

Війна почалась для мене і багатьох моїх побратимів і посестер ще в чотирнадцятому. Вже з п’ятнадцятого року серед цивільного населення були ті, що мали досвід цієї війни, ті, що повертались… Проблему цивільних в комунікації з тими, хто повертався я відчув тоді на собі особисто. Виглядало це так, ніби суспільство не було готове до мого повернення. Ми говоримо про це і зараз, оскільки тема не втрачає актуальності.

До чого тут «ненасильницьке спілкування»?

«Ненасильницьке життя – це не просто відмова від завдання фізичної шкоди іншому. Це спосіб буття, що починається зі співчуття, зі здатності будувати справжні стосунки з іншими, стан, що веде до повного і щасливого життя.»

М. Розенберг, з книги «Мова життя. Ненасильницьке спілкування»

Під час проведення тренінгів я не рідко чую щось на кшталт: «Як навчитись будувати розмову з ветераном або ветеранкою?» Моя відповідь є незмінною: «Ви вже це вмієте!» Звісно, за умови використання загальних етичних правил і рекомендацій. Саме тому говоримо на початку про принципи ненасильницького спілкування. Ось основні з них:

• У кожної людини ті ж самі базові потреби, що і в інших, незалежно від статі, кольору шкіри, релігії тощо.
• Почуття вказують на приховані за ними потреби – задоволені чи незадоволені.
• Кожна людина відповідальна за своє життя, за свої почуття, а також потреби. Разом із тим ми не відповідальні за почуття інших, а також за задоволення їхніх потреб.
• Потреби кожної людини однаково важливі.
• Емпатія – це усвідомлення повної присутності з собою та іншою людиною. Самоемпатія є основою прояву емпатії до інших. Робити припущення щодо почуттів і потреб іншої людини важливо у формі запитання, а не у формі оцінки чи судження.
• Осуд себе та інших припиняє відкрите спілкування. Коли відбувається щось, що вам не подобається, варто говорити про це, але без критицизму.
• Проявляти емпатію – не означає схвалювати дію.

Сьогодні метод ненасильницького спілкування широко застосовується в організаціях і бізнес-проектах, у вихованні дітей, в освіті, в медіації, в психотерапії, в охороні здоров’я, тощо.

Базова модель ненасильницького спілкування поєднує в собі чотири основних компоненти:                      

• Спостереження без оцінювання.
• Відчуття, емоції, і почуття тут і зараз, окремо від думок.
• Розуміння власних потреб і потреб оточуючих.
• Вміння формулювати прохання про конкретні дії, можливі в цей момент.

Тож, як на мене, володіння принципами і навичками ненасильницького спілкування цілком достатньо щоб будувати діалог і досягати взаєморозуміння в суспільстві, в тому числі серед цивільних і людей з досвідом війни.

Ветерани є членами суспільства, а не окремою «кастою»

Ветерани можуть продовжувати свій шлях адаптації у цивільному суспільстві, навіть якщо їх служба завершилася два чи більше років тому. Вони можуть втрачати роботу раптово, на якомусь етапі свого життя обирати новий фах або відкриття власної справи. Цей процес є природним, він триває вже 9 років і триватиме далі.

У суспільстві прийнято вважати, що для адаптації ветеранам потрібні особливі умови та особлива допомога. Проте ветерани мають потужний потенціал для адаптації, враховуючи їх військовий досвід. Вони передусім є людьми, громадянами, клієнтами різноманітних організацій і поділяють більшість потреб з кожним із цивільних людей. Лише певна частина цих потреб сформовані або змінені під впливом бойового досвіду.

Дуже важливо не поширювати міфи про те, що всі учасники війни – «неврівноважені», «з посттравматичним розладом», тощо. Після закінчення служби ветерани потрапляють до цивільного світу, де певний час вони можуть почуватися немов чужими. Їм доводиться знову звикати до знайомих нам правил, звичних цивільних професій та роботи служб соціального захисту. Як після повернення з довгої подорожі, ветерани осмислюють зміни у собі та своїх цінностях і шукають нове призначення для себе. Для багатьох повернення зі служби – це ніби нагода почати нове життя і поклик робити щось більше.

Не так як раніше. Що можемо помічати?

• Закритість, незручність у спілкуванні.
• Нерішучість, труднощі з концентрацією.
• Бажання змінити професію або повернутися до військового життя.

Варто розглядати це як процес переходу і усвідомлення, пошуку себе нового. Бо насправді навички адаптації в колективі та комунікації з різними людьми у ветеранів розвинені на високому рівні. Ветерани можуть швидко реагувати в критичних умовах, орієнтуються у несподіваних ситуаціях, вміють владнати емоції та бути холоднокровними.

Коли людина служить, вона не обирає, з якими саме завданнями, людьми або колективами працювати. Люди, що мають військовий досвід, готові підлаштовуватися до задач та обставин, з якими вони зустрічаються в процесі служби. Адже інколи від цього може залежати їхнє життя або життя колег та побратимів.

Універсальної формули, як допомогти повернутися до цивільного життя, не існує: хтось хоче побути наодинці, відпочити та подумати; комусь важливо спілкуватися і діяти. Проте кожній людині потрібно дати можливість обрати спосіб, який вона вважає за потрібне використовувати.

То як спілкуватись при зустрічі?

Я зустрічаюсь з ними на вулиці, у колі знайомих чи друзів, на роботі, в під’їзді. Як поводитися? Обіймати та емоційно дякувати чи «ховати очі», щоб уникнути незручних моментів?

Як зрозуміти, що переді мною ветеран або ветеранка:

• Татуювання. Доволі поширені серед ветеранів: меморіальні, з державними символами та патріотичними гаслами.
• Одяг. Очевидно, що серед ветеранів поширений мілітарі стиль. Навіть вдягаючи цивільний одяг, вони можуть продовжувати носити військові рюкзаки, берці, чіпляти на рюкзак чи інший елемент одягу різного типу шеврони, значки, одягати армійські жетони або паракорди.
• Мова. В лексиконі ветеранів часто залишається воєнний сленг і вислови: плюс-плюс, дозвольте звернутись, доповідаю, бажаю здоров’я, прийняв, так точно.
• Жести. Ветерани та ветеранки можуть пояснювати вам щось, активно використовуючи жести, зокрема, вказуючи напрям або кількість чогось згідно з правилами військового невербального спілкування.

Проте, завжди існує доволі простий спосіб дізнатися  – з повагою і ввічливістю запитати про це.

Варто пам'ятати, що, за винятком служби, ветерани – звичайні люди. Тож у спілкуванні з ними доречно дотримуватися загальних етичних рекомендацій, які допомагають створити атмосферу рівності та довіри. Говорити доречно прямо, називаючи речі своїми іменами, не вдаючись до двозначних формулювань.

Нормально ділитися власними емоціями, але висловлювати їх слід етично, від власного імені, не перекладаючи відповідальність на співрозмовника. Будь-яке запитання, що може образити людину, знецінити її досвід, принизити гідність, є недоречним.

Я зазвичай хочу подякувати навіть незнайомій мені людині, ветерану чи ветеранці – і тоді роблю це поглядом, посмішкою, прикладанням руки до серця, тощо. Обійми можуть бути доречними. Чому би і ні? Однак і в цьому випадку варто запитати: «Дозволиш, я тебе обійму?»

«Червоні прапорці»

Теми, які можуть бути делікатними для розмови: війна, політика, справедливість і несправедливість, почуття провини. Якщо людина сама хоче поговорити на ці теми, слід пам'ятати, що вона має право думати так, як їй подобається, і немає потреби переконувати в протилежному.

Не можна використовувати твердження, які принижують гідність, знецінюють досвід або можуть викликати бурхливу реакцію ветеранів і сприйматися як образливі. Ось приклади недоречних фраз:

• Я теж збирався/лась піти на війну, але...
• Війна – це жахливо
• Ви пройшли жахи війни
• Скоріше б те все вже закінчилось
• А я чув/ла що там твориться...
• Кому та війна потрібна...
• Ми вас туди не посилали
• Вони ж наші брати
• Завжди мирно жили
• Я знаю одного, він після повернення став неадекватним

Недопустимо ставити запитання, які можуть викликати важкі й потенційно травматичні спогади. Ось про що не варто запитувати:

• Ти когось вбивав? а скількох ти вбив?
• Ти бачив якісь відірвані частини тіла?
• Ти бачив загиблих або як хтось помирає?
• Що було найгіршим на війні/службі?
• Радієш тому, що повернувся?
• Там страшно було?
• Коли обміняють наших полонених?
• Чи вистоїмо ми в цій війні?
• Коли війна (це все) закінчиться?
• А ти привіз якусь зброю?
• Як це – вбивати?
• Як місцеві ставились до вас?
• По тобі стріляли? А ти в когось?

На сьогоднішній момент ми вже маємо достатньо матеріалу стосовно чутливих тем, недоречних фраз, питань та суджень. Тож цей список кожен/на може доповнити.

Як щодо комунікації з маломобільними ветеранами та ветеранками?

Про етичне спілкування що стосується ветеранів і ветеранок з інвалідністю (або з тимчасовим погіршенням здоров'я) варто говорити окремо. Тож в цьому матеріалі вкажу лише на загальні принципи. Вони наступні:

• Поводитись слід природньо, не виділяючи своєю увагою наслідки поранення ветерана
• Розмовляти потрібно з проявом поваги, а не жалості.
• Не слід поспішати надавати будь-яку допомогу без озвучення та дозволу ветерана.
• Слід вести розмову помірним темпом, по можливості без використання складних форм мови, скорочень, термінів і т.д.
• Краще за все говорити короткими фразами, відслідковуючи реакцію ветерана, але не викликаючи при цьому незручностей у останнього, щодо його можливостей сприйняття.

Кожна людина має власний унікальний досвід. Такого ж досвіду може не бути в інших, навіть з подібними порушеннями або травмами. Тому варто проявляти емпатію та знаходити окремий підхід до кожного та кожної.

Підсумки

Спілкування з ветеранами та ветеранками займає значну частину в моїй роботі і особистому житті. Хочу поділитись основними принципами, які використовую під час контакту:

• Бути щирим, тримати рівновагу.
• Застосовувати активне слухання (короткими вигуками, положенням тіла, виразом обличчя, кивками головою тощо).
• Не ставити підряд більше двох питань, залишати можливість пауз.
• Формувати атмосферу гідності й поваги.
• Поважати автономність людини.
• Дотримуватись домовленостей.
• Надавати чітку і зрозумілу інформацію (в зручній формі для людини).
• Працювати над власними стереотипами.
• Дотримуватись етичних принципів та принципів анонімності.