Про рік, що минув, та ракети, що летять

Рік завершується гучно. Як і починався.

А ви знаєте провідну російську ідею часів розвинутого путінизму, з якою війну проти нас починали? «Сделаем, что хотим, и ничего нам за это не будет». Зараз це ідея трохи поламалася. До неї додалася друга частина: «А нас за что?».

Звісно, якщо ми боремося проти путінської недоімперії, не можна перетворюватися на шось подібне.

Але, з одного боку, нема переконливих підтверджень, що удару по центру Бєлгорода завдали саме ЗСУ. Маячню про чеський «Град» під назвою «Вампір» як фахівець серйозно не сприймаю: ніхто не стріляє на межі дальності. При чому, треба було майже заїхати на ворожу територію, де гарантовано побачать і знищать. Якщо треба було – взяли б «Ураган», якім, до речі, в 2015 році з такої ж відстані ворог обстрілював центр Маріуполя.

З іншого боку, світ різко пожорсткішав. Зараз зважають і допомагають тим, хто здатен давати відсіч. Співставну з нападом. Від всіх інших, які впадають у розпач і про щось благають ООН, відвертаються. Ні допомоги, ні озброєння, тільки глибоке співчуття.

Продовження комбінованих безпілотно-ракетних ударів по Україні очікую найближчими днями. І ніякий Бєлгород тут ні до чого: ворог плекає надію відкинути нас у середньовіччя – без світла, тепла, зв’язку. Він чекав морозів, не дочекався і вирішив атаками з повітря тупо вкрасти в нас Новий рік. Оскільки крилатих ракет «Калібр» 29 грудня не використовував, то саме вони будуть складати основу майбутньої атаки. Звісно, під фарисейські російські завивання про «удар возмездия».

Це про поточне. Зараз про ретроспективу/перспективу.

Сподівався, що рік, якій минає, стане роком тверезіння – і суспільства, і влади. Що всі ми разом сприймемо результати невдалого наступу і зовнішньо політичні складнощі навколо України як неспростовний аргумент, що ми рухаємося згубною траєкторією. Яка веде не до перемоги, а до втрати значної частини України. І тому систему влади необхідно терміново міняти, як міняють спосіб життя, якщо лікарі кажуть, що інакше – вінки і сумна музика. І що ініціатива змін піде саме з гори – бо ж Володимир Зеленський та його офіс хочуть увійти в історію переможцями, а не могильниками.

Була надія, що наше суспільство, нарешті, зрозуміє елементарну річ: недоімперію не подолати без переконливої та привабливої картини українського майбутнього, частиною якого, фактично, інструментом досягнення, і є перемога у війні. Інакше за що воюємо? Ніякі ракети і винищувачі не допоможуть, бо в цьому екзистенційному протистоянні перемагають не технології, а ідеї та люди – носії цих ідей.

Підхід 2022 року «Відкинемо ворога, а потім з усім розберемося» може працювати місяці, а не роки, на яки розтягується ця клята війна.

Однак ні. У влади, здається, все іде по плану. Є, звісно, деякі проблемки з мобілізацією та наповненням бюджету, але треба потужніше наїхати на українців, і все запрацює. На жаль, влада в своїх рішеннях обирає шлях не заохочення, а тиску. Не свободи, а примусу. А це ще більше поглиблює несправедливість, що, мов кислота, роз’їдає віру і готовність битися до перемоги.

А наше суспільство, як гуска перед тим, як стати святковою стравою, продовжую ковтати те, що йому згодовують. Всі ці безглузді анонси, що наша промисловість чогось там запустила у серійне виробництво або збільшило випуск у декілька разів... Звучить наче звитяжно, а насправді – ні про що. Наскільки ці збільшення допомагають фронту? То може краще дочекатися результату, а потім звітувати про реально досягнуте?

Між іншим, про певний успіх нашого ВПК можна буде казати лише тоді, коли він почне забезпечувати потреби ЗСУ хоча б на 25% (не хочу казати, на скільки забезпечує зараз).

Захисники на фронті творять дива. Те, що відбувається в тилу, ладне перекреслити цей героїзм.

Тому хочу нам всім побажати, щоб і українське суспільство, і влада під його тиском нарешті поставили інтереси країни вище, ніж власні шкурні.