Що заважає нашій Перемозі

Хочу викласти по пунктах, що заважає нашій перемозі. Але не з політичним – цього зараз вистачає, а саме з об’єктивним і трішечки світоглядним акцентом.

1. У нас не сформульована справжня мета війни

У недоімперії мета є, хоча її не проголошують офіційно: знищити Україну і українство як потенційну альтернативу тому середньовіччю, в яке тягнуть росію її очільники. Де немічному фюрерку з його кривавим маренням нема і не може бути альтернативи.

Можуть заперечити, що наша мета – перемога і звільнення окупованих територій. Але це лише засіб. Метою повинна бути побудова вільної демократичної успішної України – країни, в який хочеться жити і яку варто захищати.

Зрозуміло, що без перемоги ця мета недосяжна, бо нас просто не буде. Але якщо визнати метою успішну Україну, тоді очевидно, що з внутрішніми ворогами – корупцією, безвідповідальністю, непрофесіоналізмом і т.п., зараз треба боротися так само відчайдушно і наполегливо, як з агресором. А цього не відбувається.

2. Ми втратили надто багато підготованих бійців

Мова не тільки про мотивацію. Поповнення, яке зараз приходить на фронт, поступається тим, хто пройшов АТО і прийняв на себе найважчий удар перших місяців війни. Тим, хто віддали свої життя за Україну.

Навчання в країнах НАТО проблему не вирішує: тамтешні інструктори чудово знають, як перемагати слабкого супротивника за умови тотальної переваги у сучасному озброєнні, зокрема, домінування у повітрі. Але вони й гадки не мають, як діяти в умовах щільних мінних загороджень, «вогняного валу» від ворога, ешелонованої оборони, фактично нескінченного мобілізаційного ресурсу агресора.

Цю науку ми змушені осягати в бою великою кров’ю.

3. Ворог виявився нечутливим до втрат

Ординське минуле та жалюгідне сьогодення штовхають російських мобіків на наші позиції, де вони здихають, як таргани під дихлофосом. Але вони пруть і пруть. Цьому непереборному бажанню покінчити з власним жалюгідним життям позаздрять навіть ХАМАСівські шахіди.

Саме в цьому російському культі смерті полягає найглибше цивілізаційне провалля між Україною і росією. Країну покірних мерців перемогти вкрай важко.

4. Ми не винайшли нової тактики в умовах, які змінилися

В перші місяці війни ворог діяв нахабно і недолуго, відверто підставлявся. Тоді за рахунок швидких маневрів, горизонтальної взаємодії та ініціативи командирів середньо ланки нам вдавалося громити колони окупантів. Також ми змушені були знаходити нові можливості для знищення ворога – ударні дрони, FPV-дрони та інше.

Але ворог вчиться. Вчиться в нас, і в цьому парадоксальному сенсі ЗСУ – вправний вчитель. Зараз війська агресора використовують все те, чим били його ми. Ворог старанно окопується, не залітає в нашу зону ППО, використовує всі різновиди дронів, керовані авіабомби і всілякі ракети. При цьому ворог більший за нас, і можливості в нього більші.

Чим замінити вельми успішну напівмахновщину першого періоду війни, ми так і винайшли.

5. Ворог кратно переважає нас в озброєнні

Радянські арсенали не бездонні. Але СРСР запліднив багато тоталітарних режимів, Північну Корею, зокрема. Власними виробничими потужностями та братньою диктаторською допомогою недоімперія не тільки здатна підтримувати обсяг зброї для ведення цієї війни, але навіть нарощувати його.

Звісно, недостатня кількість компенсується ефективністю нашої НАТОвської зброї: там, де нам треба один постріл з гаубиці, ворог стріляє п’ять разів. Але перевага у досконалості проявляється, в першу чергу, в обороні, і ми це бачимо в Авдіївці. У наступі все майже зрівнюється. Бо стара, як мамонтовий послід, радянська міна виводить з ладу найсучасніший танк.

Про імітаційність нашої оборонної промисловості знають всі. Окрім керівництв Укроборонпрому та його кураторів. Презентацій багато, снарядів не вистачає.

6. Союзники не чують від нас відповідей на ключові питання

Світ не втомився від війни в Україні і тому охоче перемкнувся на арабо-ізраїльський конфлікт. Просто сучасний світ живе не ідеями, а спалахами емоцій – світлих, сумних, страшних.

Емоції – як папір: яскраво спалахують, але швидко згасають. А от інтереси – це дрова, які горять і гріють довго. Так, на першому етапі апелювання до емоцій було слушним і виходило в нас напрочуд гарно. Але вже на початку цього року треба було переходити до інтересів.

Нам не потрібна допомога союзників. Зараз нам потрібна співпраця з ними у вирішенні спільних проблем. Тоді постачання озброєння і боєприпасів, виділення фінансів, надання літаків і ракет великої дальності стане не жестом доброї волі західних політиків, які залежать від егоїстичних виборців, а діями задля загального спокійного і заможного життя на планеті Земля.

Демократичній світ допомагає чужим – недовго і тим, що самому не треба. А от своїх він буде уперто захищати. Чи стали ми своїми – не по вкладах у західних банках, а по принципах суспільного життя? Та ото ж.

Україні саме зараз необхідно пропонувати ґрунтовні і реалістичні відповіді на питання, які турбують наших союзників: що буде з росією та ЯЗ після її поразки? Якій новий світовий порядок можна вибудувати на повоєнних уламках минулого? Що може дати Україна новому світові? І так далі.

Ми – бідна країна. Тому нам треба бути дуже розумними і корисними.

А головна проблема – не в тому, скільки пересічних українців підтримують ті тези, які я виклав – мабуть, багацько. А в тому, скільки людей, які приймають рішення, взагалі зрозуміють, про що я веду мову.