Що не так із «корейським сценарієм» для України

Інтерв'ю екскомандувача силами НАТО адмірала Джеймса Ставрідіса вкотре підстьобнуло тему «корейського сценарію» для України. У контексті «прийняти реальність». Іноді для милозвучності цей сценарій називають «німецьким» (бо там усе закінчилося більш-менш благополучно).

Що ж. Реальність так реальність. Раніше на ці нюанси можна було не звертати уваги, але зараз потрібна точність.

Реальність, яку насправді потрібно прийняти, така: для «корейського сценарію» потрібні два шматки Кореї, але з протилежними політичними знаками. Для «німецького сценарію» потрібні два шматки Німеччини. Спочатку – частини цілого.

Декларована мета «корейсько-німецького сценарію» – возз'єднати розділені частини цілого. Щоб вийшла єдина Корея/Німеччина.

До 1945 р. ні в Кореї, ні в Німеччині не було жодних передумов для виникнення двох держав. Вони виникли не внаслідок сепаратизму чи чогось подібного.

Розділ – наслідок повоєнної політики СРСР і США, внаслідок якої з'явилися розділені народи (якщо з німцями на той момент зі зрозумілих причин не церемонилися, то корейці – це чистий народ-жертва, над яким поглумилися великі держави).

Возз'єднання було можливе лише за умови зміни політичних умов усередині і за межами розділених територій (з Німеччиною вже сталося, з Кореєю – поки що ні).

В Україні ситуація принципово інша.

Тому що в нас є держава-окупант (Росія) і жертва агресії (Україна). Ми не вважаємо себе частиною Росії, що відкололася, і не мріємо возз'єднатися. А ось у Москві прямо протилежна доктрина. Тому й цілі – протилежні.

Росія імітувала «псевдокорейський сценарій» у сюжеті з «Л/ДНР», які формально 8 років вели збройну боротьбу, щоб... возз'єднатися з Україною! Навіть у випадку з Кримом «корейський сценарій» не працював. Тобто, він загалом від початку не про Україну.

Притягування «корейського сценарію» до нашого випадку – це вільне або мимовільне замилювання непривабливої правди.

Будь-які аналогії кульгають, але для того, що відбувається в Україні, є вельми близький аналог – напад СРСР на Фінляндію, а потім на країни Балтії. Захоплення агресором території загальновизнаної незалежної держави і подальше приєднання окупованих територій.

«Фінський сценарій» (часткова окупація – бо не вийшло).

«Балтійський сценарій» (повна окупація – бо вийшло).

Які трапилися не на порожньому місці.

Основа для тієї агресії – «пакт Молотова – Ріббентропа» як логічне продовження «Мюнхенської змови».

Ще у 2014 р. Росія здійснила незаконну спробу анексії Криму, тобто, спробувала формально приєднати окуповану територію.

Багатьма навмисно не береться до уваги той факт, що 2022 року Кремль провів низку формальних ритуалів для «включення» нових окупованих територій України до складу Росії.

Міжнародне співтовариство, крім окремих девіантів, цю нісенітницю не визнає. Але з боку Росії формально все інакше. І щоб повернутися на вихідну, потрібно відкотити формальні рішення в РФ. Не в «КНДР», а в загальновизнаній ядерній державі, постійному члені РБ ООН.

Якщо теоретично припустити, що завтра все замре, то під боком у нас буде не «Східно-Українська Народно-Демократична Республіка», яка вимагає возз'єднання всієї України під своєю егідою. А Росія, яка формально (за її логікою) має до нас територіальні претензії і вимагає, щоб нас не було в принципі.

Усі, хто орально й епістолярно просуває «корейський сценарій» на даному етапі, буквально кажуть таке: Росія і Україна – це одне й те саме, єдиний простір, частини цілого. Велика Росія і маленька Росія. Маленька збунтувалася, відмовляється здаватися, створює всім проблеми. Коротше, сама винна. Потрібно щось вирішувати.

У цьому «корейському сценарії», який нам м'яко накидають, не існує жодної реалістичної логіки, крім такої:

1. Спочатку треба припинити вогонь, віддавши великій Росії захоплені території.
2. Потім треба вести діалог про якусь форму повернення маленької Росії в лоно великої. А не про возз'єднання територій України.

Ось що таке «корейський сценарій» для України. Він же «німецький».

Підміна сенсу допомагає уникати відповідей на два неприємних запитання.

Перше. Якщо є умовний «Молотов» з боку Кремля, то хто умовний «Ріббентроп»? І хто старший начальник умовного «Ріббентропа»?

Навіть Ріббентропом бути неприємно, тому що його в підсумку повісили за вироком Нюрнберзького трибуналу. Не кажучи вже про старшого начальника – австрійського художника (якщо називати його згідно з актуальними стандартами західних медіа).

Друге запитання. Що ви будете робити з Росією?

Поки що відповідь цілком однозначна – «умиротворяти». Але вимовляти це вголос некомфортно. Бо хто тоді умовний «Чемберлен» і хто візьме на себе відповідальність за наслідки?

Уявіть, що замість мантр про «корейський сценарій» хтось на Заході, наділений владою і володіючий величезними ресурсами, виходить і каже: «ми пропонуємо віддати агресору окуповану територію незалежної демократичної держави, бо агресор пообіцяв, що вгамується, а ми йому віримо». Тому в хід іде милостивий набір слів...

Єдиною точкою докладання зусиль у процесі справжнього врегулювання є Москва.

Щоб повернути контроль над окупованими територіями України та попередити розширення війни на країни НАТО, щось має статися в Москві.

Відповідно, потрібно чинити вплив на Москву і Росію в цілому.

Однак сама ця думка викликає на Заході посмикування безлічі оченят. Тому спеціально навчені люди за допомогою давно відомих риторичних прийомів замилюють Москву як точку докладання зусиль.

Унаслідок чого на арені залишиться єдиний суб'єкт, на який усьому прогресивному людству пропонують чинити тиск – Київ.

Але це не «корейський сценарій». Це навіть не Північний і Південний В'єтнам. Це розтягнута в часі «Мюнхенська змова» + «пакт Молотова-Ріббентропа» з поправкою на вітер.

Ми не в тій ситуації, щоб диктувати. Але під час дискусій із партнерами ніщо не заважає використовувати правильну термінологію. І у відповідь на навколокорейські тиради запитувати, хто з тостувальників мітить у латентні Ріббентропи? Це бадьорить, перевірено.

«Фінський сценарій» (де-факто відмова від територій без притомних гарантій і з божевільним сусідом, який нікуди не дівається) буде дуже важко «продати» українському суспільству. Можна спровокувати крах держави і безліч проблем для Європи.

Реальні гарантії з перспективою деокупації (тобто – з роботою по Москві) поки не народилися, хоч і є зрушення. Тому багато хто грає в традиційну гру – переконати Україну задовольнятися малим, запакувавши це в красиву словесну обгортку. Ну, а раптом пролізе? Не повинно.

***

Для довідки: Війна в Кореї почалася внаслідок нападу невизнаного ООН режиму «КНДР» на визнану ООН Республіку Корея (бо там 1948 року під контролем США відбулися визнані ООН вибори).

Тож за Південну Корею проти Північної воювала коаліція з 22 країн ООН на чолі зі США. Зокрема – представники «агресивної люксембурзької воєнщини» (втратили 2 людини вбитими і 17 пораненими).

На боці КНДР у критичний момент виступили «китайські народні добровольці» (мільйони «червоних чоловічків»), щоб уникнути офіційного зіткнення КНР і США.

Напад КНДР на РК у червні 1950 р. став можливим після того, як США в лютому 1950 р. публічно виключили РК зі свого «периметра безпеки». Що підштовхнуло Сталіна і Мао до схвалення агресії.

Через місяць після початку війни, у липні 1950 р. резолюцією РБ ООН (СРСР засідання бойкотував, а Китай офіційно представляв уряд на Тайвані, тож вето не застосували) було створене спеціальне Командування ООН для Кореї, яке існує й досі, 73,5 роки.

КНДР нещодавно вкотре вимагало його ліквідувати.

Командування має бази на території РК і Японії, очолює його чотиризірковий американський генерал, заступник тризірковий британський генерал. Військовий персонал із 8 країн.

Переговори в Кореї почалися через рік інтенсивної війни, йшли безрезультатно два роки. Весь цей час тривали кровопролитні бої вздовж малорухомої лінії фронту, неодноразові взаємні спроби прорвати лінію оборони ситуацію не особливо змінювали.

Підписання угоди про перемир'я стало можливим тільки після смерті Сталіна.

Перемир'я підписали через 3 роки після початку війни представники ООН (американські генерали), командувач «Армією китайських народних добровольців» маршал Пен Дехуай і вожді КНДР.

Південнокорейський генерал підписати відмовився, бо РК вважала заморозку несправедливою і намагалася домогтися силового контролю над усім Корейським півостровом. Подальший процес врегулювання було зірвано. Тобто, війна формально триває.

Зараз КНДР і Республіка Корея – дві незалежні, загальновизнані держави, з 1991 р. – члени ООН (у статусі спостерігачів при ГА – значно раніше).

Україна розірвала дипвідносини з КНДР влітку 2022 року.