Війна стала рутиною: як Україна втратила ейфорію, але не спротив

Нарешті я завершив хронологічну частину своєї розвідки про українську стратегічну культуру. Пропоную вам п'яту частину, яка охоплює період від 2022-го по початок 2026 року. Фінальна частина буде суто теоретичною і логічно випливатиме з усіх попередніх розділів мого есе.

Описувати цей період об'єктивно складно, оскільки хронологія ще не закрита. Події, які ми намагаємось осмислити, ще тривають, а дистанція, необхідна для аналізу, ще не з'явилась. Те, що сьогодні виглядає як закономірність, завтра може виявитись випадковістю – і навпаки. Тому все написане нижче слід читати як спробу зафіксувати контури процесу, а не його підсумки.

У 2014 році Мережа рятувала державу від колапсу – діючи замість Вертикалі там, де та була паралізована або зрадила. Це була компенсація дисфункції. У 2022-му відбулось щось якісно інше: вперше в новітній історії України Мережа і Вертикаль рухались в одному напрямку – не тому, що одна перемогла іншу, а тому що екзистенційна загроза створила єдиний вектор дії. Це було не злиття, а синхронізація під тиском – принципово інша річ. Злиття передбачає структурну зміну. Синхронізація – лише спільний напрямок руху, який може розійтись, як тільки тиск послабне.

Соціологія фіксує цей момент точно. У грудні 2021 року лише 20% українців вважали, що країна рухається у правильному напрямку. Це був не лише результат двох з половиною років правління Зеленського, а й прояв хронічного українського циклу: завищені очікування від нового президента, потім швидке розчарування.

Зеленський, який отримав 73% на виборах 2019 року, вже через два з половиною роки керував країною з постійною ротацією урядів, де практично вся команда 2019–го опинилась у відставці, а силовий сектор був перебудований у 2021-му – якраз тоді, коли загроза вторгнення стала очевидною.

Саме ті, хто прийшов тоді – Залужний, Буданов, Резніков, Литвиненко – витягнуть найважчі місяці війни. Але це стане зрозумілим лише потім. І це на тлі «Вагнергейту» – зірваної спецоперації з затримання бойовиків ПВК «Вагнер», яку відклали через небажання загострювати відносини з Москвою напередодні переговорів, і яка так і не відбулась.

Кремль читав ці 20% як свідчення колапсу державності. Путін намагався вести переговори напряму з Вашингтоном – через голову Києва: весняне накопичення військ 2021 року і Женевський саміт мали стати визнанням «сфери впливу». Паралельно нормандський формат фактично завмер.

Американці публічно пророкували швидкий крах, частина українських еліт, пов'язана економічними інтересами з Росією, уникала визнання неминучості війни. Класична передколапсна конфігурація: дисфункціональна держава, розколоті еліти, деморалізоване суспільство, нерішучий Захід. Але це була категоріальна помилка.

Російські аналітики вимірювали довіру до Вертикалі і екстраполювали її на стійкість суспільства – не розуміючи, що в Україні це вже давно різні речі. У пострадянській логіці громадянин або лояльний до держави, або апатичний. Третього варіанту – горизонтальна самоорганізація поза державою і попри неї – у їхніх моделях просто не існувало.

Вже восени 2022 показник «правильного напрямку» стрибнув до 51%, а у лютому-березні 2023 досяг 61% – найвищого показника з початку повномасштабного вторгнення. Паралельно на початку повномасштабного вторгнення 73% підтримували боротьбу до перемоги (Gallup, 2022). Це емпіричний відбиток синхронізації – і водночас свідчення того, наскільки глибокою була трансформація порівняно з 2014–м: тоді Мережа мобілізувалась, але суспільний консенсус залишався крихким і регіонально розколотим. Тепер він охопив країну.

Але механізм залишився впізнаваним: у перші дні вторгнення Мережа знову заповнила вакуум – територіальна оборона, волонтерська логістика, муніципальні штаби, блокова мобілізація перших тижнів запрацювали до того, як офіційні накази встигли дійти. Різниця була в тому, що цього разу Вертикаль не відступила. Зеленський залишився у Києві і відповів на пропозицію евакуації: «Мені потрібна зброя». Армія зупинила ворога фізично. Мережа заповнила простір між фронтом і тилом. Усі три опори тримались одночасно – і лише разом.

Те, що західні аналітики назвуть «Ukrainian Way of War», мало свою внутрішню логіку. Британський інститут RUSI, описуючи використання систем «Кропива» і «Дельта», говорив про «цифровізоване управління» – але за цим стояло щось глибше. Артур Себровскі та Джон Гарстка у своїй програмній роботі «Network–Centric Warfare: Its Origin and Future» (1998) сформулювали ядро мережево-центричної доктрини: перевага досягається не просто кількістю танків, а об'єднанням усіх учасників у єдину інформаційну мережу, яка радикально пришвидшує цикл рішень.

Українське суспільство тридцять років відпрацьовувало цю логіку через волонтерські мережі та децентралізацію. Повномасштабна війна дала їй практичне застосування. Саме тому перша фаза – маневрена і динамічна – стала ідеальним полем для реалізації української версії Auftragstaktik (місійно-орієнтованого управління). Це не означало відсутності генерального замислу – але рішення не просто «спускалися» зверху, а делегувалися: там, де вертикальний зв'язок переривався або де Вертикаль була паралізована, суб'єктність переходила на рівень капітана чи сержанта.

«Старлінк» закрив розрив у зв'язку, комерційні дрони дали «очі», а ІТ-волонтери писали код між обстрілами. Це був органічний вираз стратегічної культури, що нарешті знайшов своє поле застосування. Листопад 2022 року – звільнення Херсона – став апогеєм цієї синхронізації. Але за ним прийшло те, чого не можна було уникнути – позиційна війна. І вона змінила майже все.

Горизонтальна ініціатива, яка блискуче працювала в маневрі, в окопній війні поступається місцем централізованому плануванню та промисловій логістиці. Добровільна мобілізація вичерпується – на зміну приходить примусова, і це перша точка, де держава і суспільство відкрито розходяться в інтересах.

Корупційні скандали 2023 року – закупівлі в Міністерстві оборони, так звані «яйця по 17 гривень» вдарили саме по тому, що тримало консенсус: довірі до інститутів. Обидві речі були правдою одночасно: зловживання існували, і їх використали у внутрішній політичній грі. Напруга між Офісом президента і командуванням ЗСУ, яка вже тліла, стала структурною проблемою. Це було зіткнення двох логік легітимності: ЗСУ з авторитетом, здобутим у бою, – і ОП з вертикальною логікою контролю.

Контрнаступ літа 2023 року, якого очікували як перелому, не дав бажаного прориву. Це був момент, коли розрив між очікуванням і реальністю став публічним. Саме тут Network-Centric Warfare зіткнувся зі своєю межею: OODA loop працює в маневреній фазі – в окопній війні він дає збій. Горизонтальна ініціатива знизу не замінює важкої артилерії і авіації, яких не вистачало. Соціологія зафіксувала зсув: після піку у 61% показник «правильного напрямку» почав стійко спадати. Люди перестали чекати на швидку перемогу і почали рахувати ціну довгої війни.

Відставка Залужного у лютому 2024 року стала найбільш промовистим симптомом цього процесу. Залужний уособлював Мережу у її військовому вимірі: горизонтальна довіра, рейтинг у 88% наприкінці 2023–го, авторитет, не призначений зверху. У листопаді того ж року він опублікував у The Economist статтю «Modern Positional Warfare and How to Win It» – публічно заявивши, що війна у нинішньому вигляді зайшла у глухий кут і потребує принципово нових технологічних підходів. Діючий головнокомандувач суперечив офіційному наративу Банкової, апелюючи до суспільства через голову Вертикалі.

Зеленський не погодився з оцінкою «глухого кута». Це зіткнення двох публічних позицій прискорило відставку не менше, ніж самі рейтинги. Для Вертикалі авторитет Залужного був структурною проблемою незалежно від особистих стосунків. Реакція суспільства – мовчазне прийняття відставки – була не пасивністю, а раціональним розрахунком: «не час».

Показово і призначення наступника: Сирський мав досвід і оборонних боїв, і маневрових операцій – Вертикаль подала це як прагматичний вибір для нової фази. Але він отримав довіру лише 40% суспільства проти 88% у попередника – ціна зміни командувача виявилась не лише кадровою, а й суспільною.

До 2024 року війна перестала бути надзвичайним станом і стала нормою. Це тонка, але принципова зміна: надзвичайний стан мобілізує, норма – виснажує. Мета-аналіз п'ятдесяти емпіричних досліджень впливу збройних конфліктів на соціальну згуртованість (International Studies Review, 2023) показує, що тривала війна здебільшого знижує соціальну і політичну довіру та міжгрупову кооперацію.

Українські дані підтверджують цю закономірність із точністю: якщо у 2022–му значна частина суспільства перебувала в стані мобілізаційного підйому, то до 2024–го 87% українців повідомили про досвід принаймні однієї критичної стресової ситуації, а рівень психологічного виснаження став тотальним. Стрес перестав бути тимчасовою реакцією і став постійною частиною життя.

Громадянська активність у формальному сенсі впала з 63% у 2022–му до 47% у 2024–му. (USAID Engage/Info Sapiens, 2024) Але неформальні форми – волонтерство, взаємодопомога – залишались стабільними: люди не відмовлялись від участі, а обирали її формати відповідно до своїх емоційних можливостей. Мережа трансформувалась – менше ейфорії, більше рутини. І саме ця рутинізація є найточнішим описом процесу: не відмова від спротиву, а зміна його якості.

Паралельно змінювався зовнішній контекст – і змінювався радикальніше, ніж очікувалось. Повернення Трампа у січні 2025 року перетворило те, що було структурною основою – американську підтримку як константу – на змінну величину, залежну від настрою однієї людини.

Тиск на Київ прийняти переговори на умовах, які раніше вважались неприйнятними, пауза у військовій допомозі після лютневої сцени у Білому домі, риторика про «домовленість за 24 години» – все це створило новий тип випробування для української стратегічної культури. Не ворог з танками, а союзник з вимогами.

Для розуміння цього феномену варто повернутись до концепції патримоніалізму: системи, де лояльність до особи важливіша за інститути, а союзництво є транзакцією, а не зобов'язанням. Україна, яка сама виборювала вихід із патримоніальної пастки, раптом опинилась перед її зовнішньою версією – на рівні найпотужнішої держави світу.

Але тиск Трампа мав і неочікуваний структурний ефект – можливо, найважливіший з усього, що відбулось у цей період. Він змусив Україну перестати озиратись на союзників і почати діяти як самостійний стратегічний суб'єкт.

Власні ракетні програми, дрони, що б'ють вглиб російської території, морські безпілотники, що змінили баланс у Чорному морі – все це прискорилось саме тоді, коли стало зрозуміло, що чекати на сприятливі умови більше не можна. «Зрада» союзника парадоксально стала каталізатором стратегічної автономії.

Саме цю логіку сформулював Залужний у своєму виступі в Королівському коледжі Лондона у березні 2026 року: демократії звикли до миру без стримування – і це стало їхньою системною вразливістю, якою скористались авторитарні режими. «Демократіям доведеться воювати за себе», – сказав він. Україна заплатила за цю помилку першою. Але, можливо, саме тому вона першою і почала виходити з неї.

Водночас всередині країни три суперечності загострились одночасно – і кожна з них торкалась центрального питання легітимності. Мобілізація стала найбільш болючою точкою не через відмову суспільства від обов'язку, а через вичерпання старого суспільного договору 2022 року, що базувався на добровільності. ТЦК опинились в епіцентрі розлому між державною логікою виживання і суспільним очікуванням прозорих правил гри.

Замість сервісу, що організовує захист, вони мимоволі стали фронтиром державного примусу в умовах, де новий договір про рівність тягаря так і не був артикульований. Це не просто конфлікт із воєнкомами – це криза переходу від стихійної самоорганізації до регулярної державної машини, яка в українському контексті історично сприймається з підозрою, якщо не підкріплена безумовною довірою до процедур.

За суперечкою про мобілізацію стояв глибший розрив – конфлікт досвідів. Ті, хто воював, і ті, хто в тилу, ті, хто виїхав, і ті, хто залишився, ті, хто пережив окупацію, і ті, хто ні – всі жили в одній війні, але в різних її версіях. Ці розриви неминучі і небезпечні, бо руйнують спільне «ми». Публічний простір, де ці досвіди могли б бути почуті і примирені – без виборів і відкритих дискусій про стратегію – фактично звузився до алгоритмів соцмереж, які часто лише підсилюють фрагментацію.

До внутрішніх суперечностей додавалась і суперечність легітимності без процедур. Воєнний стан заморозив електоральний цикл – і це було виправданим рішенням. Але він не заморозив тривогу: рішення які визначатимуть долю країни на десятиліття – про умови миру, про поступки, про кордони – ухвалюватимуться без нового мандату і без відкритої публічної дискусії.

Розмови про можливий референдум щодо умов миру лише підкреслили цю суперечність – не знявши її. Бо референдум в умовах окупації частини території, мільйонів виборців за кордоном і воєнного стану ризикує стати інструментом легітимізації вже прийнятого рішення, а не інструментом справжнього суспільного вибору.

Саме на ці три суперечності Вертикаль намагалась відповісти через цифровізацію. Джеймс Скотт у «Seeing Like a State» показав, що держава завжди прагне зробити суспільство «прозорим» – legible – щоб ним керувати. «Резерв+» і «Армія+» – це саме такий акт: спроба нарешті побачити свій ресурс в умовах, коли ресурс стає дефіцитним.

Проблема в тому, що Мережа 2022 року була принципово невидимою для обліку – вона трималась на особистих зв'язках і довірі, а не на базах даних. Коли війна перетворюється на математику ресурсів, «дух спротиву» недостатній – потрібні дані. Але цифровізація має різні логіки. Одна – робити людей видимими для держави як ресурс мобілізації. Інша – робити бойові системи ефективнішими без нарощування бюрократії.

Цифровізація інститутів які не викликають довіри лише масштабує їхні вади – Вертикаль ризикує замінити дефіцит довіри надлишком алгоритмів. Показово, що у січні 2026 року міністром оборони став Михайло Федоров – архітектор «Дії», який декларує довіру як нову культуру міністерства. Перші кроки дають конкретний зміст цій декларації. За два місяці після призначення Федоров впровадив Mission Control – єдину цифрову систему управління дронами в екосистемі Delta, яка охоплює всі корпуси і угруповання військ.

Паперові звіти скасовані, дані доступні одночасно на всіх рівнях – від батальйону до Генерального штабу. Це саме та логіка яку ми описували як виклик: зберегти швидкість горизонтальних рішень, але дати їм вертикальну видимість. Мережа не витісняється – вона інституціоналізується. Чи це вдасться зробити без втрати того що робило Мережу ефективною – питання відкрите.

Корупція не зникла зі зміною Резнікова на Умєрова. Вона трансформувалась – можливо стала менш видимою, але не меншою. Для суспільства, яке пережило мобілізаційну ейфорію 2022–го і волонтерський підйом, кожен новий скандал бив не просто по конкретному чиновнику – а по наративу про те, що ця війна інша, що система змінилась, що жертви мають сенс.

І все ж – система тримається. Не через те, що суперечності вирішені, а через те, що ціна розпаду була б катастрофічною. Це специфічна форма раціональної солідарності, яку соціологи іноді називають «негативною інтеграцією»: спільнота залишається цілою не через спільне бачення майбутнього, а через спільне розуміння, що альтернатива гірша.

Саме тому Мережа продовжує функціонувати навіть у трансформованому вигляді – менше ейфорії, більше рутини, але все одно активно. Вертикаль відновила частину контролю, але зіткнулась із межами своєї ефективності: централізація без довіри дає паралізовані інститути, мобілізаційний примус без консенсусу дає крихку армію.

Питання не в тому, чи виживе система – вона вижила. Питання в тому, якою вона вийде з цього випробування – і чи здатна вона взагалі перейти від логіки виживання до логіки розвитку.

Перехід від «культури спротиву» до «культури управління» – якщо він взагалі відбувається – є найскладнішим моментом в історії будь-якого суспільства, що пережило тривалу боротьбу за виживання. Спротив має свою внутрішню логіку: він виправдовує жертви, консолідує ідентичність, дає моральну ясність. Управління вимагає іншого – компромісів, процедур, розподілу відповідальності, визнання обмежень. Те, що було силою в одному режимі, може стати вразливістю в іншому.

Для України ця амбівалентність має конкретний зміст. Горизонтальна Мережа – джерело стійкості у війні – погано адаптована до мирного державного будівництва. Вертикаль несе в собі патримоніальні рефлекси, які відтворюються при кожній нагоді. Між ними немає природного балансу – є лише постійне напруження.

Залужний точно описав структурну природу цього напруження: демократична військова сила «функціонує абсолютно залежачи від політичної легітимності, електорального циклу, бюджетного компромісу і суспільного консенсусу». Авторитаризм цієї залежності не має – і це його стратегічна перевага. Знайти відповідь на цей виклик – означає не відмовитись від демократії, а навчитись будувати консенсус швидше ніж ворог приймає рішення.

Саме тому наступне питання – не про Мережу і не про Вертикаль окремо, а про те, чи зможуть вони виробити спільну мову інституційного будівництва. Про антирозвиткові сили, які цьому заважають. Про те, як path dependence відтворює старі патерни навіть у нових умовах. Це питання шостої частини.

Далі буде.