Декоративний парламент іноді теж може стати у пригоді

Це знає кожен студент, ба, мабуть, кожен старшокласник чи політично заангажований пенсіонер. Але це знання нерідко при зіткненні з непростою, а, бува, ще й брутальною дійсністю розсипається на порох. «Чого вони там стільки балакають і сперечаються, працювати треба!» – таку думку нерідко можна почути від, здавалося б, вельми політично активних осіб. З іншого боку, чинна владна верхівка, схоже, з цим згодна, і діє за відомим принципом: «Парламент – не місце для дискусій», прагнучи перетворити Верховну Раду на машину для голосування.

Тим часом, щоб парламент відігравав належну йому, і тільки йому роль у формуванні державної політики, потрібні наступні мінімальні умови:

1. Парламент повинен бути здатним ефективно функціонувати, уникати тривалих внутрішніх конфліктів і чітко дотримуватися свого регламенту.
2. Парламент повинен володіти всебічною інформацією про стан справ у державі на тому ж рівні, що і виконавча влада, яка має у своєму розпорядженні значну інфраструктуру.
3. Парламент повинен мати структуру, яка б забезпечувала б парламентаріїв аналітичними матеріалами з проблем державного будівництва, політики, економіки, культури, освіти, медицини, новітніх технологій тощо.

А оскільки парламент виконує представницьку функцію, то він мусить одночасно бути й форумом, на якому відверто й публічно обговорюються найважливіші моменти життя суспільства, країни, держави. Наявність політичної трибуни для гострих суперечок, для обговорення різних думок, навіть дражливих і неконструктивних, - а саме нею є за визначенням парламент, - надзвичайно важлива для життя суспільства, особливо в останні десятиліття, коли рівень комунікацій піднявся на новий якісний рівень. Законотворчість, звичайно, річ першорядна, але представництво різних груп суспільних інтересів – не менш першорядне. Бо зібрання депутатів, де без обговорення, ба, «обсмоктування» законодавчих актів останні слухняно ухвалюються більшістю за помахом руки «диригента», – це декоративний або ж маргінально-мінімальний парламент, як зве його сучасна політична наука.

В останньому випадку зазвичай номінально прописані конституційні функції парламенту не мають особливого значення – головним чинником виступає усталена політична практика. Суто формально такі парламенти можуть оголошувати вотум недовіри урядам, відправляючи їх у відставку, оголошувати главам держави імпічмент, створювати виконавчу владу попри бажання президентів чи долати президентське вето, - але насправді вони за стандартних, стабільних політичних обставин не виконують ані законотворчої (закони пишуться зовсім в інших місцях), ані представницької (бо представляють не групи виборців, а консолідовану владну верству), ані контрольної (бо ліва рука не може контролювати праву) місії.

Ба більше, існують навіть так звані «консультативні» парламенти – при монархах арабських держав Перської затоки. Їхніх членів або призначають самовладці, або вони обираються з-поміж місцевої феодальної еліти членами самої еліти. На щастя, правила хорошого політичного тону поза цими державами вимагають, щоб парламенти, хай і декоративні, хай маргінальні, чия діяльність жорстко контролюється верховною владою, хай мінімальні, які існують для «галочки», мовляв, дивіться, і у нас вони є, і світовій спільноті причепитися немає до чого, хоча всі розуміють, звідки ноги ростуть, - усі ці типи парламентів тим чи іншим способом обираються, і тим нагадують нормальні інституції законодавчої та найвищої представницької влади. А це дає їм шанс спрацювати у нестандартній, кризовій ситуації.

Хоча, звичайно, шанс – це можливість з тією чи іншою мірою вірогідності, яку ще треба реалізувати, а це не завжди вдається.

Але бувають в історії й несподіванки…

Згадаймо не таке вже й давнє минуле – яку роль грали три десятиліття тому в СРСР й УРСР Верховні Ради, ці класичні декоративні парламенти. Згадаймо, яким смішним й убогим виглядало в очах усіх демократичних країн тодішнє радянське суспільство, в якому майже всі були «проти», але дружно (99,99%) голосували «за», в якому людьми та їхніми долями розпоряджалася невелика, група геронтократів з політбюро, а представницькі органи були не більше, ніж ширмою для необмеженої і нічим не врівноваженою (крім попідкилимної боротьби груп партноменклатури) влади ЦК партії, в якому «вибори» проходили за принципом «одне депутатське місце – один кандидат». І от раптом з початком перебудови, коли партійний пресинг на ці декоративні інституції почав послаблюватися, раптом кілька депутатів, «обраних» за рознарядкою до Верховної Ради СРСР, проголосували «проти», коли йшлося про затвердження указу про фактичну заборону проведення мітингів та демонстрацій. Так само проявили себе ці кілька нестандартних депутатів (до яких почали приєднуватися й інші) під час голосування за інші, на їхню думку, не надто прогресивні законопроекти. Звичайно, якось перешкодити ухваленню тих чи інших законів ці жести не могли, але вони за тодішніх умов (1987-88 роки), за відсутності багатопартійності та легалізованої публічної опозиції, стали знаками того, що можна діяти в політичному просторі інакше, ніж досі. Саме такі самочинні та нестандартні дії у такому повністю регульованому до цього органі стали вагомим поштовхом до подальшого розвитку демократичних починань в останні роки перебудови.

Нарешті, «обрана» ще за рознарядками ЦК Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 року ухвалила вельми прогресивний Закон про мови, стаття 2 кого фіксувала державність української мови: «Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею». І хоча ухвалення цього закону лобіювала певна частина партноменклатури (так звані «суверен-комуністи»), обговорення законопроекту вилилося у бурхливу дискусію, яку повністю транслювало республіканське телебачення, й голосування виявилися далеко не одностайним. Парадоксальним чином переглянути цей закон та підважити державний статус української мови за допомогою закону «Ківалова-Колесніченка» зуміли відомі всім депутатські сили у Верховній Раді незалежної України, обрані на багатопартійній основі за демократичним виборчим законом…

Утім, декоративні парламенти під тиском мас іноді діяли і більш радикально.

Скажімо, наприкінці 1989 року у Празі під час «оксамитової революції» суто комуністичні Федеральні збори крок за кроком скасували комуністичну ж владу, вивели зі свого складу цілу купу заповзятих сталіністів і ввели туди дисидентів-реформаторів. Події розгорталися досить швидко. 20 листопада студенти Праги оголосили про страйк, який відразу ж протягом першого дня, підтримали практично всі виші держави. Одночасно в центрі Праги і в інших містах почалися масові демонстрації (у столиці щоденна кількість їхніх учасників сягала чверті мільйона осіб). До акцій студентів приєдналися представники інтелігенції, а згодом і колективи багатьох підприємств країни. Опозиційні лідери утворили «Громадянський форум», який очолив народний рух. Під тиском опозиції і масових демонстрацій 24 листопада керівництво Комуністичної партії Чехословаччини пішло у відставку. Наступного дня пішов у відставку уряд. 29 листопада парламент скасував статтю конституції про керівну роль КПЧ. 10 грудня президент Чехословаччини Густав Гусак пішов у відставку, і був сформований новий коаліційний уряд національної згоди, в якому комуністи і опозиція отримали однакову кількість місць. Була здійснена «реконструкція» парламенту, де КПЧ втратила більшість. 29 грудня 1989 реорганізований парламент обрав своїм головою Олександра Дубчека, головного ініціатора курсу реформ 1968-1969 років, а президентом ЧССР – письменника і правозахисника, голову «Громадянського форуму» Вацлава Гавела. Був ухвалений новий виборчий закон, за яким наступного року пройшли вибори в органи представницької влади всіх рівнів. Таким чином, декоративний парламент зумів, хоча й не зі своєї волі, достатньо гідно вийти з непростої ситуації й забезпечити легітимну зміну влади в державі.

Приклади цього роду можна наводити й далі, але зауважмо головне: за всіх обставин навіть такий парламент, що від початку не виконує чи на якийсь час втрачає свої основні функції, названі на початку статті, в принципі здатен під тиском громадянського суспільства зіграти позитивну роль у розвитку країни, у легітимних трансформаціях її політичної системи.