Пряники Разумкова і п’ята колона

Кілька років тому в Харкові з’явилася нова фірма, яка випускає приправи. Всіх ґатунків і високої якості Для смаження і варіння, для салатів і холодних м’ясних страв. І на додачу — за помірними цінами. Все було чудово — аж до президентських виборів. Із моменту, коли з’ясувалася перемога нового глави держави над старим, фірма на внутрішньому ринку перейшла з використання української мови на упаковках приправ (слід сказати, грамотної, літературно чистої, на відміну від деяких законодавчих актів) на використання російської. Не знаю, може, для Галичини та Волині власники фірми й залишили старий варіант написів на упаковках, а от в українській столиці тепер українську мову на пакуночках цих приправ можна знайти вряди-годи — якщо ті пакунки випущені до квітня. Мовляв, учіть, дурні хахли, «человеческій язик», досить, побавилися в українізацію, нині — наша влада, наша культура і наша мова. І не мають значення ваші закони про мову, їх усе одно скасують або змінять...

До чого це я? А до того, що голова партії «Слуга народу», майбутній голова Верховної Ради Дмитро Разумков в інтерв’ю виданню «Новое время» висловив переконання, що підтримувати українську мову необхідно, діючи «методом пряника». Він заявив: «Я прибічник того, щоб підтримувати українську державну мову, але діяти механізмом пряника, як і говорив Президент Зеленський». Далі Разумков як приклад описав запровадження пільг на виробництво україномовного телевізійного контенту, пільг для бізнесу, який створює україномовний контент. А водночас, за словами Разумкова, в Україні настільки багатокультурна нація, що, «з урахуванням нашої історії, у нас не може бути якоїсь однієї культури».

Ну, і на які «пряники» може претендувати зазначена харківська фірма, щоб вона перестала зневажати українців і насаджувати «русский мир»? І йдеться не лише про цих фірмачів — ім’я їхнім колегам «легіон», усі вони рвуться на російський ринок, а Україна для них тільки територія, на якій розташовані виробничі потужності. Коли президентом був Петро Порошенко, вони знали, що вільний вихід на ринок колишньої метрополії (втім, у їхніх уявленнях, схоже, зовсім не колишньої) їм не світить, тому слід орієнтуватися на ринок внутрішній. А тепер, з президентством Володимира Зеленського, який навіть у промові не День Незалежності зігнорував той факт, що Росія є агресором й окупантом частини українських земель, не назвавши цього агресора по імені, капітал, який прикидався національним, перетворився на компрадорський, що нерозривно пов’язаний із «золотосяйною Москвою»...

Я навмисно навів цей приклад, не звертаючись до аналізу дій суто політичної «п’ятої колони». Хоча й цікаво, які саме «пряники» запропонують депутатам новообраної Верховної Ради, десятки з яких принципово виступатимуть російською мовою, а десятки робитимуть те саме, бо не володіють мовою державною (та й літературною російською володіють, як то кажуть, «зі словником»)? І чому ми, пересічні громадяни (а хто ж іще? не олігархи ж), маємо оплачувати ці «пряники» для порушників українського законодавства?

Утім, пільги для україномовних видань, фільмів і телепрограм, звичайно, потрібні. Але треба бути дуже наївним політиком (або прикидатися таким), щоб не бачити: розміри московського «пряника» завжди будуть більшими. А тому слід поєднувати «пряники» (в тому числі й фінансування за допомогою спеціальних програм і фондів) із «батогами» для тих, хто порушує чинне законодавство і готовий продатися за сочевичну юшку у вигляді чималих сум на банківських рахунках і вільний вихід на російський ринок.

Власне, за звуженням способів підтримки української мови до «пряників» стоїть масштабне нерозуміння (чи, можливо, небажання розуміти) реальної ситуації, в якій перебуває українська культура — не в суто художньому чи фольклорно-етнографічному розумінні, а як спосіб національного буття. Так, можна довго дискутувати про нюанси, пов’язані з явищем «багатокультурної нації» і з тим, чи можлива така взагалі (тільки не треба наводити приклад Швейцарії, вона — виняток у цьому плані), але одна річ, як на мене, не може бути предметом дискусій. Українська нація й українська культура несуть на собі тяжкий відбиток російського колоніалізму та російського тоталітаризму. Українці — посттоталітарна, постколоніальна й постгеноцидна нація, саме цим передусім визначається нинішня «багатокультурність» України, саме з цього слід виходити геть у всіх — від макроекономічних до філологічних — проектах. А разом із тим є річ, так би мовити, ще беззаперечніша.

Поняття «культура» включає в себе й політичну культуру як систему цінностей, ідеалів, цілей і способів політичних дій. І вона може бути тільки одна, принаймні, як беззастережно домінуюча в певній країні, інакше ця країна у своїй державній якості нежиттєздатна. Якщо в країні відсутня спільна політична культура — країна вступає в добу криз, а то й розпалається. Сьогодні це велика проблема для деяких держав Західної Європи, де є вже не лише міські квартали (доводилося в них бувати, хоч і в силу питань безпеки скраєчку), а й цілі міста з домінуванням неєвропейської, недемократичної, негуманної політичної культури. А на наших теренах мирне співіснування європейської української (в усіх її різновидах) і деспотичної російсько-євразійської культур неможливе. Якби в Україні домінувала остання (до якої Дмитро Разумков, судячи з його виступів і політичних дій минулих років виявляв симпатію), то ніяких вільних виборів у 2019 році не могло бути.

Зрозуміло, чому «п’ятій колоні» Москви ворожа сама ідея домінування в Україні української культури загалом і політичної зокрема. Але чому з цим де-факто солідаризуються політики нової хвилі? Незрозуміло...